З моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року в західному публічному дискурсі виникла тривожна тенденція. Деякі голоси з усього політичного спектру не розмахують російськими прапорами, але вони також не підтримують Україну. Натомість вони приховують моральні ухилення від полірованої, академічної мови, яка непомітно підриває право України на існування та самозахист. Давайте будемо відвертими: це не нейтралітет. Це капітуляція, замаскована під складність, і вона небезпечна.
Ці аргументи часто здаються розумними на перший погляд. Вони натякають, що Росію спровокувало НАТО. Вони зображують Україну як надто корумповану чи хаотичну, щоб її підтримувати. Вони применшують значення українського опору, називаючи його опосередкованою війною. Або ж вони виступають за «мир», не вимагаючи відповідальності чи виведення військ. Ці позиції не є нешкідливими дебатами. Вони є риторичним прикриттям для агресії.
Візьмемо, наприклад, твердження, що НАТО спровокувало Росію. Розширення НАТО — це законна тема для обговорення. Але його використання для виправдання війни знімає відповідальність з Москви та позбавляє Україну її суверенітету. Україна, як і будь-яка інша країна, має право обирати свої союзи. Твердження протилежного підтверджує імперське мислення.
Ще одне твердження полягає в тому, що Україна надто корумпована, щоб її варто було захищати. Так, корупція існує в Україні, як і в набагато стабільніших і безпечніших країнах. Але жодна кількість корупції не виправдовує вторгнення. І під тиском війни Україна провела серйозні реформи та продовжує боротися не лише за виживання, а й за демократію. Це не привід покидати країну, це привід підтримувати її.
Дехто стверджує, що Україна — лише пішак у протистоянні великих держав між Сполученими Штатами та Росією. Це цинічне спрощення. Українці вирішили чинити опір. Вони обрали демократію. Ігнорування їхньої жертви як чужої стратегії позбавляє їх свободи дій та гідності.
Також існує прагнення до негайного припинення вогню, яке розглядається як шлях до миру. Але мир без справедливості — це не мир. Це умиротворення. Припинення вогню, яке закріплює окупацію та ігнорує воєнні злочини, — це не рішення, а співучасть. Українці не продовжують війну заради неї самої. Вони воюють, бо знають, що станеться, якщо вони зупиняться.
Ці наративи походять не лише від маргінальних голосів. Вони з’являються в аналітичних центрах, редакційних статтях та вірусних темах. Іноді вони походять від ультраправих діячів, які захоплюються сильними людьми та обурюються демократичними цінностями. Іноді вони походять від ультралівих мислителів, які виступають проти всього, що пов’язано із зовнішньою політикою США. А іноді вони походять від центристів та реалістів, які воліють надавати пріоритет стабільності, а не принципам.
Різне походження. Той самий ефект. Вони послаблюють підтримку України та підживлюють авторитаризм. Ці аргументи переконливі саме тому, що звучать витончено. Вони створюють ілюзію складності. Вони дозволяють людям уникати незручних істин, водночас виглядаючи вдумливими. Але такий нюанс — це не мудрість, це димова завіса.
Голда Меїр колись сказала: «Якби араби сьогодні склали зброю, насильства б більше не було. Якби євреї сьогодні склали зброю, Ізраїлю б більше не було». Те саме стосується і цього. Якщо українці складуть зброю, їхня країна може зникнути. Якщо Росія припинить воювати, війна закінчиться. Це жорстока, неприкрашена правда.
Це не абстрактно. Слова формують громадську думку. Громадська думка формує політику. А політика визначає життя. Коли західні голоси виправдовують або пом’якшують агресію Росії, вони не лише підводять Україну. Вони підводять демократію всюди.
Україна не просто захищає територію. Вона захищає право на існування як суверенна, демократична держава. Ставитися до цього як до чогось меншого – означає виправдовувати агресію. Підтримувати Україну не означає ігнорувати нюанси. Це означає відмовлятися використовувати нюанси для виправдання бездіяльності. Це означає визнати, що недосконалі демократії все ще варті захисту. Це означає висловлюватися, кидати виклик хибним еквівалентам та підтримувати допомогу, безпеку та правду. Нейтралітет перед обличчям несправедливості – це не сила. Це капітуляція. Казати «обидві сторони» – це не проникливість у суть справи. Це зречення.
Якщо ви вірите в демократію, вибір очевидний. Агресія, загорнута у ввічливу мову, все одно є агресією. Боягузтво, приховане під нейтралітетом, все одно є зрадою. Україні не потрібен аналіз здалеку. Їй потрібна ясність. Їй потрібна мужність. Їй потрібні союзники, які розуміють, що справа не лише в кордонах, а й у виживанні нації та майбутньому самої демократії. Історія пам’ятатиме тих, хто стояв проти течії. Тож нехай вона пам’ятає Україну — з правильних причин. Не тому, що світ її жалів, а тому, що світ відмовився відводити погляд.
Встаньте. Висловіться. Або відійдіть убік.
Біографія автора:
Богдан Чернявський — військовий ветеран, історик та письменник, який спеціалізується на політичній історії, розвідці та глобальній охороні здоров’я в зонах конфліктів у Східній Європі.
