20 вересня 2026 року в Удмуртії завершилися вибори до Ради представників народів Удмуртської Республіки — органу, який створило громадянське суспільство республіки поза російськими державними структурами. За даними організаторів, у голосуванні взяли участь 1026 людей. 21 вересня Організаційний комітет затвердив результати та оголосив обраних представників.
Організатори називають це першими вільними удмуртськими виборами. Голосування проходило дистанційно на американській платформі OpaVote, а за процесом спостерігала міжнародна група з восьми представників громадських і політичних організацій та експертів. Водночас ці вибори не є виборами до офіційного органу влади Росії і не наділяють обраних представників державними повноваженнями. Самі ініціатори визначають Раду як представницький орган громадянського суспільства.
Це важлива відмінність — і водночас важливий політичний сигнал.
У той час, коли Москва проводить власні вибори за правилами федерального центру, частина удмуртського громадянського суспільства створила окремий механізм політичного представництва.
Дата виборів також була обрана символічно. 20 вересня 1990 року Верховна Рада Удмуртської АССР ухвалила Декларацію про державний суверенітет Удмуртської Республіки. Документ проголошував Удмуртію суверенною державою, яка має повноту влади на своїй території, а також закріплював принцип самовизначення народу та вимогу, щоб зміна території вирішувалася волею народу через референдум.
Тодішня декларація ще передбачала існування Удмуртії у договірних відносинах із РСФРР та СССР. Але сама поява документа була визнанням принципового положення: Удмуртія має власний політичний суб’єкт — її народ.
Через 36 років ця теза отримала нову форму.
Ініціатива «Удмуртія — Ерико Шаер!» прямо ставить за мету створення вільної, демократичної та незалежної Удмуртської Республіки. Її учасники трактують створення Ради як перший етап формування демократичних інститутів майбутньої Удмуртії. Це позиція конкретного національно-визвольного руху, а не доказ одностайної підтримки незалежності серед усіх мешканців республіки.
Саме тут проявляється деколонізаційний вимір події.
Політична суб’єктність починається не з моменту проголошення держави. Вона починається з появи людей та інституцій, які заявляють: доля народу не повинна автоматично визначатися імперським центром.
Для Удмуртії це особливо важливо. Її декларація суверенітету 1990 року стала частиною хвилі національного самовизначення наприкінці совєтської епохи. Сьогодні громадянська ініціатива повертається до тієї самої політичної спадщини, але вже в умовах війни, репресій та централізації влади в Москві.
Москва може не визнавати цю Раду. Але сам факт її створення показує: політичне майбутнє Удмуртії вже обговорюється не лише в кабінетах московського центру — дедалі більше його намагаються формулювати самі удмуртські політичні сили.
