Ні для кого не секрет, що завдяки неминучій поразці РФ у війні з Україною поневолені недоімперією народи нарешті отримають шанс на незалежність. Але це зовсім не означає, що незалежність просто впаде з неба — спочатку її потрібно буде вирвати із зубів Кремля. Ось як підготовка до деколонізації РФ виглядає з точки зору українців, які зараз беруть на себе основний тягар боротьби з Москвою — ракурс, під яким вони бачать ситуацію, дуже несподіваний, є над чим замислитися.
Український аналітичний Телеграм-канал «Після Росії» розглянув тезу «всі вони там ніякі» (на позначення інертності корінних народів у РФ) на прикладі Татарстану та Кумикії (Кумикської рівнини). Наведемо повний текст їхнього аналізу.
Волзькі татари, за всіх ментальних і колоніальних каліцтв, залишаються імперської нацією з потужним ресентиментом по Башкортостану, Оренбуржжя та Сибіру.
Татари звикли себе мислити та розглядати у контексті «над лабіринтом». Тобто десь під ногами крутяться різні башкири, чуваші, марійці, ерзі, а вони великі комбінатори, які скуповують підприємства у сусідів (це дійсно було так недавно), просувають своїх людей у федеральні агенції і на високі посади як у Москві, і у регіональних урядах.
У Татарстані є власні державні інститути з чималими традиціями (так, сьогодні більшість цих інститутів звели нанівець, проте це сталося зовсім недавно). Існує образа на Москву через не продовження дії федерального договору, скасування інституту президентства тощо. Є певна незадоволеність на рівні еліт.
Якийсь Марат Хуснуллін сприймається як «наша людина в кабінеті міністрів РФ», більше того, як лобіст татарських інтересів на загальнофедеральному рівні. Тобто татари з Татарстану і Башкортостану сприймають татар, які потрапили на керівні посади в республіканські уряди, або потрапили на важливі позиції федерального рівня, як «безнемалайлар» (тат. «наші хлопці»).
У кумиків, які поряд з башкирами є найближчими та спорідненими для татар народом, нічого цього немає і ніколи не було: ні своєї республіки, ні державних інститутів. Проте є фундаментальна різниця у психології мас.
Кумики не сприймають кумиків, що потрапили на посади республіканського (Дагестан) або навіть муніципального рівня (якийсь Ендірей) як своїх представників. Вони зневажають їх через нездатність відстояти інтереси корінного населення перед прийшлими з гір. Такі кумики для них — зрадники та «підстилки тавлінців» (від кумицького слова Тау — гора, тобто про горців у зневажливій конотації. Кумики вважають гірські народи — передусім переселених радянською владою на Кумицьку рівнину аварців, даргінців — менш розвиненими і менш розвиненими) у господарському відношенні).
Більше того, серед кумиків панує абсолютне неприйняття цілого державного апарату як чужого. Це з тим, що будь-яка адміністрація у Дагестані після Коркмасова будь-коли захищала інтереси кумиків. З цією тезою можна сперечатися. Однак у нашій справі важливо об’єктивно сприймати те, як дивляться на світ актори (зокрема народи, еліти), а не те, як бачимо ситуацію, ми — українці.
Отже, умовна диверсія проти муніципалітету, наприклад, в Актаніші (Татарстан) та Бабаюрті (Дагестан, Кумицька рівнина) матиме два протилежні ефекти. Якщо татари сприймуть це як виклик власної безпеки і навіть загрозу самому існуванню республіки, то кумики зловтішатимуться, а якщо в повітря злетить якась підстанція в аварському нелегальному поселенні — у Бабаюрті буде свято.
Отже, хто на що здатний? У кого більше шансів та можливостей для створення власної незалежної держави: у волзьких татар чи у кумиків? Очевидно, що у татар. Проте кумики мають потенціал для пасіонарного вибуху, який вони неодноразово доводили минулого року і цього року. Це один із найбільших народів Дагестану та Чечні. Нехай кумики не здатні нині проголосити незалежність, ні захистити її — вони здатні хитнути Дагестан і докорінно змінити ситуацію в регіонах, стягуючи на Кумицьку рівнину величезні російські військові та сили та ресурси, які за інших обставин будуть на фронтах в Україні.
Свободный Идель-Урал
