63-річний Володимир Довданов – уродженець районного центру Городовиківськ (по-калмицьки – Башанта) на південному заході Республіки Калмикія. У радянські роки служив у Монголії, потім працював в органах МВС, у 1991 році організував та очолив республіканську федерацію тхеквондо в Калмикії. Довгий час брав участь у різних опозиційних рухах, був членом регіонального відділення партії “Яблуко”, співпрацював із незалежними етномовними активістами.
2021 року Довданова обрали членом Конгресу ойрат-калмицького народу — представницького органу національної інтелігенції та опозиційних спільнот, який до початку повномасштабної війни в Україні проводив очні засідання в Елісті. У 2022 році керівництво Конгресу публічно засудило російське вторгнення до сусідньої держави, після чого більшість членів організації були змушені залишити країну. Наприкінці цього року Конгрес опублікував декларацію про незалежність Калмикії як своєї головної мети.
— Ви зараз живете у Литві. Як ви там опинилися?
— Я ніколи не думав, що на старість років буду змушений покинути рідну республіку. Особливо якщо врахувати, що останніми роками я мав проблеми зі здоров’ям, які обмежували мою працездатність, і я не був особливо публічною особою. Допомагав своїм друзям із нашої опозиції, писав статті — але не більше. Все змінилося після нападу Росії на Україну: 8 та 10 березня наш Конгрес підписав заяву про різке неприйняття цієї злочинної війни та звернення до нашої молоді, щоб вона не брала в ній участі.
На нас одразу почався тиск Центру “Е” — мерзенної організації, яку відразу після здобуття незалежності треба заборонити, а співробітників — люструвати. Зрозуміло, що залишатися в країні небезпечно, і ми з дружиною поїхали до Москви, спробували отримати візи Греції, щоб хоча б тимчасово виїхати. Спочатку все йшло добре, але потім різко відмовили. Я припускаю, що їм могли передати якийсь сигнал із органів. Оскільки я сам колишній співробітник МВС — радянського, звісно, — я чудово розумів методи їхньої роботи та майбутні плани, чудово знав, що з нами можуть зробити, тож треба було шукати інші можливості термінового від’їзду.
— Вам надходили особисті погрози? Чи йшлося про тиск на Конгрес загалом?
– Особисті, звичайно. Щоправда, мене побоювалися відкрито викривати, обзивати, лаяти. У мене все-таки є певний авторитет, у тому числі серед співробітників поліції — адже багато хто навчався у мене тхеквондо, всі знають, хто я такий, чим займався раніше. Крім того, вони знали, що я кажу правду — а як за це можна карати? Я в свій час намагався ховатися, ночував не вдома, але досить швидко перестав, вирішив — що я буду на точці в степу відсиджуватися? Повернувся додому – і мене тут же “взяли”. На мене склали два протоколи, я підписав. Треба визнати, що співробітники, які їх складали, почувалися незручно. Очевидно, наша риторика, побудована на правді, на історичних подіях, бере гору. Їм просто нема чого протиставити. Кричати на мене “заткнися” вони, природно, не могли – вони розуміли, що я правий.
Потрібно взяти до уваги, що кожна сім’я в нашому народі, кожен рід, кожен субетнос — усі постраждали за часів Сталіна. Усі пройшли через сталінську депортацію, справжній геноцид: я втратив у Сибіру дев’ять дядечків — із сім’ї у 12 осіб, серед яких була моя мама; вижили троє. Велика частина сім’ї загинула, і ця історія зрозуміла кожному ойрату ( деякі люди вважають історичні конотації етноніму “калмик” образливими і віддають перевагу самоназві “ойрати” – “Idel.Реалії” ).
Можна сказати, що знищення ойратів у Росії тому чи іншому вигляді планомірно йшло з 1918 року, з громадянської війни — і закінчилося лише 1957 року. Тоді нам дозволили повернутися на батьківщину, але при цьому не повернули республіці багато територій, не повернули людям їхні будинки, не вибачилися, не виплатили компенсацій. Адже в депортації перестали існувати цілі роди.
— Тобто, силовики могли співчувати вашій риториці, оскільки знають історію свого народу?
– Саме так. У нас про це знає кожна людина, навіть якщо вона працює у Центрі “Е”. Коли я нагадував про це співробітникам органів, я бачив, що зачіпаю щось, бачив, що в їхній душі присутній прихований біль за свій народ. Я нещодавно давав інтерв’ю українському блогеру та вказував на цей момент. Він мене питав: “Багато вас підтримають, якщо ви спробуєте прийти до влади?” Не я особисто, а національно-визвольний рух загалом. І я назвав цифру – 50-60% серед поліцейських, особливо серед пересічних, молодшого та середнього офіцерського складу. Серед співробітників ФСБ, звісно, менше – 10-15%.
Ми розраховуємо, що коли ми повернемося назад, багато не одурманених і не зомбованих людей приймуть нашу сторону — і ми разом будуватимемо свою державу вже без участі росіян. Ми не бажаємо зла російському народові, хай теж будують свою державу — просто вже без нас.
— Як ви виїхали з Росії?
— Ми обговорили ситуацію з сім’єю, з колегами щодо Конгресу і зрозуміли, що треба виїжджати якнайшвидше — хай навіть не маючи європейських віз. Ми вилітали з Мінеральних Вод (там мене, до речі, знову затримали на півгодини) і мали дістатися Стамбулу з пересадкою в Єревані, але рейс затримали — і ми не встигли на стиковку. У результаті поїхали на таксі до Грузії, дісталися Тбілісі, прилетіли звідти до Стамбула. У Туреччині близько місяця чекали на литовські візи і відтоді перебуваємо у Вільнюсі.
Мін’юст Росії визнав верховного ламу Калмикії “іноземним агентом”
— У якому статусі ви живете у Литві?
— Ми біженці, чекали на рішення щодо притулку трохи більше року, причому довгий час не мали права на роботу, але це дрібниці — я дуже вдячний уряду Литви та народу Литви за те, що вони нас прийняли. Ми були у стресі, у підвішеному стані, не мали віз, а тут нам надали таку можливість вільно зітхнути. Більше того, я бачу в Литві багато союзників нашої справи — ми брали участь у політичних клубах, зустрічалися з представниками міністерства закордонних справ.
Багато литовців, які самі постраждали від російського колоніалізму, добре розуміють наші проблеми та надії. Я впевнений, що якщо, вірніше, коли ми здобудемо незалежність, у нас будуть плідні та взаємовигідні політичні та економічні зв’язки з цією державою.
– Як ви відреагували на новину про те, що вас визнали “іноземним агентом”?
— Насамперед, напевно, здивувався, я був шокований. Не те, щоб я злякався. Навпаки, зрадів: після стількох років — визнання! Здивувався я з того, що обрали мене. Якщо подивитися на діяльність голови нашого Конгресу Арсланга Санджієва або його заступника Батира Боромангнаєва , їх заслуги набагато вищі, ніж у мене. Я почав думати: чому вони обрали саме мою кандидатуру? А потім зрозумів — це трохи конспірологічне пояснення, але єдине, що я маю.
Загалом, було одне інтерв’ю, де мене запитали, “іноагент” я чи ні, а я відповів – більше, напевно, жартома – що звання “іноагенту” роздають всяким “хорошим російським”, тобто номінально опозиційним прихильникам імперських цінностей, щоб їм було легше впровадитись у західне співтовариство. Не минуло й кількох днів, як мене самого призначили одним із них — наче знущалися.
— Виходить, ви стали першим калмицьким “іноземним агентом”?
— Ні, другим після верховного лами Тіло Тулку Рінпоче . Адже він духовний лідер; яке може бути в мене простого громадянина, обивателя порівняння з ним? Але я, звичайно, тягнувся за ним, за його знаннями, і ось так несподівано мене поставили в один ряд з ним — це для мене честь.
Примітка: для оперативнішого пошуку інформації підписуйтеся на наш телеграм-канал “Свобода Народам!” https://t.me/ABN_Freedom_for_Nations
Також читайте матеріали сторінки АБН та групи в мережі Facebook
Наш сайт: https://abn.org.uauk/
Idelreal.org
