Російська політика провисла напередодні похмурого балагану. Влада похмурила наївних у підписних чергах. Зі смаком розтоптали надії на Надєждіна (хто ще пам’ятає це прізвище?). “На дурня не потрібен ніж” – кинули в обличчя сотням тисяч. Садистськи регламентували скорботу за Олексієм Навальним : плачте так, як зазначено. Передвиборний тріумф волі. Але післяавдіївський фронтовий затик, білгородсько-курський танковий прорив ЛСР і РДК , безпілотні удари та нафтопідриви ламали сценарій. Тут могутність кремлівки закінчується. Життя мешкає. Але лише в цьому.
Певний сенс за голосувальним ритуалом все ж таки поки залишається. Не в тому, звичайно, план, ніби можна висловити якийсь “протест” або “показати, як нас багато”. Плювали господарі і на ваші паперові протести, і на скільки вас. Але спецзахід 17 березня впливає на міжгосподарські розклади.
Йдеться не про горезвісні “силіби” — їх немає як політичного чинника. Є кваліфікована техобслуга, що забезпечує грошові потоки правлячих силовиків. І не про якісь “помірні”, нібито незадоволені Путіним. Цього також немає. Навколо ватажка склався елітний консенсус війни та диктатури. Спрацьовує елементарний ефект: пізно пити боржомі. “Вони знали, що від відповідальності за вчинене їх може звільнити лише перемога. Тому чіплялися за ілюзію перемоги і за той лад, який обіцяв принести її”, – описував історик Олександр Галкін умонастрої у Третьому рейху 1944-1945-го. І тепер вихід зі всіх складнощів вони бачать накруткою жерсті.
Символічно у цьому плані справа Кагарлицького . Натхненний м’якістю першого вироку, штрафом замість терміну (“якщо ні в чому не винен, то рік умовно”), він роздавав оптимістичні коментарі. Натякав на високих начальників, які тільки й мріють пригальмувати репресії. Подальше відомо. Показовий кейс.
Горезвісний “розкол еліт” реальний. Але розколюються еліти не за політичними програмами. А з вічного російського питання: хто головний? Різких рухів чекати не доводиться. Доля Пригожина навчила серйозно і надовго. Але згадаємо, як три-чотири роки тому точилася відомча війна за крісло першого заступника директора ФСБ. Зчепилися “економісти” (з дисциплінування еліт) та “карателі” (з політичних репресій). Перші вважалися помірними. Вони й перемогли. Першим заступником Бортнікова став Корольов із антикорупційного підрозділу. Через рік почалися повномасштабні воєнні дії, репресивна хвиля перетворюється на формат гостерору. Чи сильно завадила всьому цьому королівська “поміркованість”? Адже саме перший заступник, за складного психофізичного стану директора, визначає конкретику держбезпеки.
Війна зовні та всередині не розколола, а консолідувала правлячу еліту РФ. Путинський курс загалом відбиває її класовий інтерес, світогляд і психологічні особливості. Створено нові можливості підвищення статусу, зростання доходів, прояви амбіцій. Короткострокові вигоди підкинуті і значній частині населення (від зростання зарплат на військових виробництвах до елементарних “гробових”, обіймаючи з ладами та пельменями). Після 17 березня політика війни та репресій продовжиться і посилиться. В очах панівного класу вона виправдала себе. Простіше кажучи, господарям все це подобається.
Можна, щоправда, прогнозувати післявиборний сплеск закулісних чвар. Упродовж ритуального комплексу можлива зміна кабінету. Чи здатний активізуватися відтіснений Золотов. Патрушев, спираючись на каральний апарат, закріплюватиметься на позиції другого номера, засуваючи подалі Шойгу. Володін шанобливо спробує нагадати про політруківсько-пропагандонський корпус. Олігархи-господарники та регіональні адміністратори звично зорієнтуються на успішні кремлевежі. Тут, до речі, досить точний індикатор — чого варті біглівські кола з іконами .
Нескінченне затягування війни прийнятно для кремляді. Створює придатну обстановку правління. Нехай із іншого, не переможного кінця. Лише одного вони не можуть собі дозволити – чергових розгромів, як навесні та восени 2022-го (“Згоден з вами. Приступайте до відведення військ”). Російські рейди в прикордонні, удари дронів по адміністраціях — у тому ряду. Це проникаючий меч. З такого не встають.
Отже, прискориться воєнізація економіки та потягне за собою усі суспільні сфери. Могильне мракобісся простягнеться у кожне вікно. Посилиться гебістські репресії. Ущільнить поліцейський контроль. Криміналізуються мережеві дискусії, остання віддушина “рукостислих”. Остаточно блокуються всі види протестів (“Тільки на судах і зустрічаємося”, – зітхнувши після проходу конвою).
Вибудовування внутрішньоросійської опозиційної повістки у умовах може здатися безглуздим. Але така міркування помилкова. Швидше навпаки: давно настав час зосередитися на потрібному, відсікаючи зайве.
Прийняти війну як факт, що жорстко детермінує всі форми опозиційної діяльності. Визначитись частиною української військової інфраструктури, російського фронтового добровольчості та партизанського руху. Зробити це слід десять років тому — після Криму та Донбасу не могло бути жодних сумнівів у суті того, що відбувається. Але краще запізно, ніж ніколи.
Засвоїти: поза війною – не дворічної, а вже десятирічної – немає і не було нічого. Ні в політиці, ні в моралі. Відкинути ганебні іграшки, на кшталт ” полудня проти Путіна “. Визнати політичним глухим кутом і людською аморальністю (м’які з відповідних виразів) будь-які “інституційні” роздуми поза військово-партизанською парадигмою. Сказати прямо: виступи такого роду – хоч за Даванкова, хоч за “сплячі інститути” – або робота на ворога, або особлива обдарованість. Висновок очевидний в обох випадках.
Тільки пряма участь або предметна підтримка ЗСУ, добровольчих формувань і російського підпілля дає будь-яку значимість і право бути почутим. Такі можливості є і в Росії, і в еміграції. Не завжди навіть сполучені з миттєвою розправою. Але так чи інакше, інше є порожнеча.
Допомога Україні зрозуміла. Російська партизанщина складніша. Не в морально-політичному плані — тут так само однозначно. Але в оперативно-тактичному. Серйозні бойові операції-ліквідації військових злочинців, удари по військово-економічним об’єктам – відбуваються за явної організованості. Інша справа спонтанні події з народної глибини.
Щойно заявив про себе новий фактор: “Бойові загони Навального” анонсували удари по виборчкомам . Чим би це не виявилося, вже позитивна символіка — зв’язок імені Навального з чимось справжнім, а не з легалістським відстоєм . Інші структури підпілля відомі не перший рік, вже й репрезентувати не доводиться.
Ідейне повстанство — найкраще, що є у Росії. Але найкращого за визначенням багато не буває.
Утворюється щось нове. Для багатьох відразливе. Проте реальне. Антивластне озлоблення маргіналітету та криміналітету. Немає сенсу давати цьому філософські та етичні оцінки. Наявний соціальний факт.
“Не пояснюй. Мені політика похрена. Я просто знаю, яка мерзота Вова Путін”, — із реальної розмови у підворітті, що мав наслідки. Недарма заборонено в РФ “рух АУЄ” – МВС вважає його “бойовим резервом протестних кадрів”. Не випадкові і цілеспрямовані операції проти тіньових спільнот, і тортури в місцях позбавлення волі. Режим бачить загрозу у будь-яких альтернативних вертикалях, особливо з силовим потенціалом. Тим паче позаправового характеру. І б’є на попередження.
Дивимося реалістично. Адаптовані соціальні верстви у Росії щільно контрольовані владою. І адміністративно, і економічно, ідеологічно. На повстання вони готові, і це дуже м’яко сказано. Перші ривки-поштовхи підуть від контрдержавних груп , які держава кваліфікує як асоціальні. Найкраще до цього приготуватися заздалегідь. Щоб потім не приголомшуватись.
Це, втім, історично притаманно Росії. Це в Україні: “Ми проти бандита пішли на Майдан!” У Росії інакше. Якщо є якісь особливі російські шляхи і традиційні цінності — ось це воно саме. Але навіть у Третьому рейху гестапо мало проблеми з кримінальними угрупованнями, що розгорталися до антинацистського підпілля. Як Еренфельдська група Ганса Штайнбрюка . Навіть у Польщі початку 1980-х “Групи опору “Солідарні” залучали судимих — атакувати стукачів та карників. “Дискусії потім. Нині дисципліна як у армії. Вони це розуміють краще за наших хлопців», — відверто пояснював керівник силового крила ГОС Петро Ізгаршев .
Минулого десятиліття політично вмотивовані підпали, напади на лоялістів, зіткнення з поліцією та Росгвардією не раз і не два породжувалися цим середовищем. “Зек проти Зет” – політичний образ російської політики. І коли молодіжна націоналістична група влаштовувала акцію солідарності з бунтом ангарської виправколонії, моделювалося поєднання соціального протесту з політичним. В органічному російському форматі.
Ці інституції ніколи не сплять. Але потребують структурування. Безсмертна фраза з “Важко бути богом”: “Не пройде й року, як арканарський люд полізе зі своїх щілин із сокирами. І поведу їх я, щоб били когось треба, а не один одного і всіх підряд”.
Соціальне розхитування режиму починається з низів. Що вже доведено від неприємного (дуже неприємного) пригожинської епопеєю. Доведеться залишити дурниці типу “ми не можемо, як вони”. Можемо не можемо, а інакше з ними не можна. Пройде 17-е – стане ще ясніше.
