(Про свободу, яку російські опозиціонери готові захищати для себе, але не готові визнати інших)
* * *
Є речі, які з часом перестають дивувати, але від цього не стають менш огидними. Одна з них — готовність абсолютної більшості представників російської антипутинської опозиції розмірковувати про свободу, демократію та європейські цінності, одночасно демонструючи зарозумілість і зневагу до народів, які століттями зазнавали завоювання, колоніального підпорядкування та насильницького утримання у складі Російської імперії, Радянського Союзу.
Одним із них на перевірку виявився і Гаррі Каспаров, незважаючи на здавалося б обнадійливі публічні висловлювання щодо національної політики в Росії. З’ясувалося, що і йому деколонізаційний порядок денний бачиться внутрішньоросійським питанням розширення умовних повноважень національних республік. А реальному політичному самовизначенню народів прихильники Каспарова висувають умову здобути незалежність силою чи нездатністю метрополії більше утримати в лоні імперії.
Тут питання навіть не в розумінні реальних механізмів незалежності, хто краще за чеченців, що пройшли сім кіл земного пекла, їх може розуміти, а в цинічності російської опозиції щодо принципів вільного, демократичного суспільства з яким вона себе ототожнює.
Нещодавня дискусія навколо XV Форуму Вільної Росії у публікації Андрія Григор’єва та історії з подарунком — журналом, присвяченим Джохару Дудаєву, — знову висвітлила проблему, яку неможливо усунути красивими деклараціями про боротьбу з путінським режимом. Каспаров вважає за краще вирішувати долю народів без участі їхніх представників до дискусії, до яких він явно не готовий. Більше того він гордовитий щодо борців за незалежність, що наочно виявилося у відношенні до подарунка журналу.
Мій коментар до публікації Андрія Григор’єва, що чванливе ставлення Каспарова до представників національностей та національного питання стало очевидним для нашого руху “Єдина Сила” при першій зустрічі в ПАРЄ у фанклубу Каспарова викликав напад лихослів’я та безпідставних звинувачень.
Проблема полягає не в одній людині, не в одному форумі і навіть не в демонстративно відкинутому подарунку. Проблема набагато глибша: всі відомі публічні лідери російської опозиції продовжують мислити категоріями держави-імперії навіть тоді, коли публічно виступають проти людини, яка очолює цю імперію.
Путін може піти. Імперська свідомість при цьому здатна залишитися.
Саме про це я говорю. І саме за цю позицію в коментарях на мене обрушилися образи, грубість та спроби поставити під сумнів моє право говорити про долю власного народу та право інших народів на свободу.
Але давайте розберемося по суті.
1. Свобода дозволу Москви — це свобода, а нова форма імперії
Якась Ганна, що прийшла в дикий захват від рукостискання Гаррі пише “якщо зможете беріть, завоюйте суверенітет у Путіна, Кадирова, а не випрошуйте у Каспарова”. А хто випрошував то свободу у Каспарова, назвіть імена чи хоча б одне ім’я, може, я не в курсі. Від Каспарова лібералом, що позиціонує себе перед світом, потрібно лише безумовне дотримання демократичних цінностей і беззастережне визнання права Чечні на відновлення свого державного суверенітету, визнання зобов’язання Росії на відшкодування збитків від розв’язаних її двох воєн у Чечні.
Мені цікаво в якій паралельній реальності живе Ганна, якщо не знає, що чеченці відстоювали свою свободу у війнах проти Путіна, що Кадиров не вибір чеченців, а нав’язана Путіним система придушення ідеї чеченської незалежності. Саме кадироваподібність “розширених повноважень” пропонують народам Каспаров та інші антипутінці.
Здивував у коментарях і Віталій Гінзбург заявив:
“Ніхто не проти незалежності всіх, хто її робить і зможе здійснити”.
А потім додав, що ослаблена Росія почне розпадатися сама, а народи та регіони звільняться від Москви.
Я вірю, що мій знайомий Віталій цілком щирий у своїх висловлюваннях. Однак у цій цілком доброзичливій начебто позиції міститься принципове протиріччя.
Чому право народу на незалежність має залежати від того, чи він зможе її здійснити? Чому питання про свободу народу підмінюється питанням про його силу, військові можливості та здатність скористатися ослабленням метрополії?
Народ має право самовизначення не тому, що він досить сильний, щоб відстояти його зі зброєю в руках. Будь-який народ має право самостійність з божественної природи своєї самобутності і непорушності самого принципу самовизначення, закріпленого міжнародному праві.
Здатність реалізувати право та наявність самого права — різні речі.
Інакше виходить зручна для будь-якої імперії логіка:
доки народ слабкий, йому пропонують зачекати;
коли він пручається, його звинувачують у сепаратизмі;
коли він програє війну, його оголошують нездатним до самостійного існування;
а якщо він перемагає, то намагаються очорнити його перемогу, щоб позбавити міжнародної підтримки і повторної окупації, що рівно і сталося з незалежною Чеченською республікою Ічкерія.
Це факт, закріплений законодавчим актом Верховною Радою України.
Ні!
Право на свободу не видається в нагороду за перемогу. Перемога – один із можливих способів реалізувати це право, але не джерело самого права.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права закріплюють у загальній статті 1 право всіх народів на самовизначення. Ця норма не містить застереження, згідно з яким народ спочатку зобов’язаний отримати дозвіл метрополії, довести свою військову спроможність або дочекатися розпаду держави, в якій він опинився.
Зрозуміло, конкретні питання реалізації самовизначення, міжнародного визнання та зміни державних кордонів мають складну правову історію. Але ця складність не дає російським опозиціонерам права перетворювати саме існування чужого народу на предмет свого політичного дозволу. Міжнародне право про територіальну цілісність зовсім не суперечить праву народів на самовизначення, а визначає неприпустимість зовнішньої агресії, що безсоромно дозволяє Росії в порушення всіх міжнародних правил і прийнятих він зобов’язань.
І ще одне принципове питання: хто саме має вирішувати, які народи зможуть стати незалежними?
Москва? Російська опозиція? Форум у європейському місті? Чи самі народи, чия історична доля обговорюється без їхньої згоди?
Для мене відповідь очевидна.
2. Єдиний правовий простір – стара імперська ідея у новій упаковці
На питання про майбутній устрій Росії Гаррі Каспаров колись заявив: єдиний правовий простір та уніфіковане законодавство.
Самі собою єдиний правовий простір і уніфікація законодавства є доказом імперських намірів. Вони можуть існувати у різних державах та політичних системах. Питання в іншому: хто уповноважений вирішувати, в якій державі та за якими правилами має жити народ, який потребує незалежності?
Якщо вихідна передумова у тому, що має зберегтися як єдина держава, проте інші мають обговорювати своє майбутнє виключно всередині цієї рамки, то маємо не звільнення від імперської моделі, а суперечка у тому, як краще управляти її спадщиною.
Можна пропонувати демократичні інституції, чесні вибори, незалежні суди, федералізм і змінність влади про що дуже любить розголошувати антипутінську опозицію.
Але якщо заздалегідь виключається право народів вийти з держави, вся ця програма має чіткий кордон: демократія закінчується там, де припиняється право народів на політичний суверенітет і починається розмова про збереження цілісності Росії, читайте імперії.
Саме тут проходить вододіл між прихильниками “демократизації” Росії та прихильниками деколонізації.
Це не одне й те саме.
Демократизація може змінити механізм управління державою, яке за структурою може залишатися імперською, а відповідно переважна свобода людей і цілих народів, що виключає можливість справжньої демократизації.
Деколонізація ставить питання про правомірність самого панування одного народу та його держави над іншими народами, що є вірним шляхом до демократизації та оздоровлення суспільства хворого на великодержавство, шляхом відновлення пригнічених імперією прав людини і народів.
Можна замінити Путіна демократично обраним президентом, не відмовившись від імперських уявлень про територію, історичну спадщину та право Москви визначати долю Чечні, Татарстану, Саха, Бурятії та інших народів та регіонів.
Але тоді що саме змінилося у старих стосунках між центром та тими, кого він вважає зобов’язаними залишатися у його складі? Усі добре засвоїли урок роздертої в науку іншим народам Чечні. І саме тому не хочуть нічого спільного із цією оновленою імперією.
Зміниться імператор. Зміниться політична риторика. Можливо, зміняться деякі закони та державні інституції.
Однак питання свободи та прав народів залишаться невирішеними. Права людини як принципова цінність демократії не можуть бути дотримані в державі, в якій зневажається право народів на самовизначення.
Демократія неспроможна бути виправданням заздалегідь встановленої заборони самовизначення.
3. Чеченці століттями борються за незалежність і не потребують дозволу на свободу від російських опозиціонерів
Я — Сулейманов Джамбулат, говорю про це не як сторонній спостерігач або як людина, яка ознайомилася з чеченським питанням із книг чи соціальних мереж.
Я протистояв російській агресії у двох війнах, розв’язаних проти незалежної Чеченської Республіки Ічкерія. На власні очі я бачив злочини російської воєнщини в Чечні і як на крові чеченського народу сходив до олімпу влади Путін під оплески практично всієї «антипутинської опозиції». За моєю особистою боротьбою та моєю сім’єю, за боротьбою всього чеченського народу стоять не абстрактні схеми державного устрою, запропоновані російською опозицією європейцям і не дискусійні клуби зі зручними політичними гаслами. За нею стоять людські життя, зруйновані будинки, долі сімей та ціле покоління, якому довелося платити за право свого народу визначати власне майбутнє.
Мої двоє братів і один двоюрідний брат загинули в цих війнах.
Тому, коли людина, яка представляє російське опозиційне середовище, починає порівнювати боротьбу за незалежність Чечні з кримінальними розбірками чи ставити знак рівності між чеченськими борцями за незалежність та кадировськими колабораціоністами, я сприймаю це не як безневинну помилку в термінології. Це демонстрація того, наскільки далеко можна відійти від історичної реальності, зберігши при цьому впевненість у своїй моральній зверхності.
В обговоренні Андрій Волна написав, що йому нецікаві загиблі у «розбірках між тейпами», а поведінка прихильників незалежності Чечні, на його думку, взагалі не відрізняється від поведінки кадировців.
Це не невинне, а безпринципне та аморальне по відношенню до жертв російської агресії звинувачення. І ця зарозуміла бравада опозиційного “інтелігента” не просто питання відповідальності за свої слова та елементарної історичної сумлінності, а питання моральної сутності російської опозиції.
Дві російсько-чеченські війни були пов’язані з протистоянням навколо суверенітету Чечні, її державного статусу, застосування російської військової сили та опору чеченського народу російському контролю. Всі ці факти російська опозиція за Путіним намагається звести до кримінальної боротьби між чеченськими групами. На це було наголошено російськими спецслужбами після ганебного програшу Росії у Першій війні проти Чечні.
Усередині чеченського суспільства, зрозуміло, існували та існують різні політичні погляди, внутрішні конфлікти та трагічні протиріччя. Але використовувати наявність цих протиріч для знецінення самої ідеї незалежності означає свідомо змішувати різні явища.
І особливо цинічно ставити в один ряд прихильників незалежності ЧРІ і особисто мене, що воював проти російських окупантів і російських прислужників кадировців, в один ряд із силами, що забезпечують збереження російського контролю над Чечнею, нехай вони і належать до етнічних чеченців.
Кадировська система не є продуктом волі чеченського народу і вона не виникла у політичному вакуумі. Вона існує в рамках російської державності і спирається повністю на її військово-політичну та економічну міць, на підтримку федерального центру та особисто Путіна.
Політична функція кадировського маріонеткового режиму полягає у придушенні незалежного національного проекту та збереженні Чечні всередині Росії, у перекладанні відповідальності Росії за військові злочини в Чечні на самих чеченців. І цей путінський інструмент безсоромно намагаються використовувати антипутінці проти ідеї незалежності Чечні, спираючись лише на етнічну приналежність кадировців. Подібні заборонені в нормальній політиці брудні прийоми виразно відображають чеченофобію в антипутінському середовищі.
Можна сперечатися про конкретних людей, вчинки та відповідальність. Але не можна чесно аналізувати конфлікт, ігноруючи різницю між чеченською боротьбою за незалежність і путінською системою, що забезпечує підпорядкування території Чечні російській державі лише на основі етнічної приналежності служителів цієї системи до чеченців.
Саме цю різницю між чеченцями прихильниками незалежності і чеченцями російськими поплічниками так часто намагаються стерти у своїх імперських твердженнях як путінська влада, а й антипутинська опозиція намагаючись демонізувати у власних очах світової громадськості весь чеченський народ.
Я не вимагаю, щоб кожен російський опозиціонер погоджувався з усіма оцінками чеченської історії. Я вимагаю іншого: не підміняти історичний аналіз образами, переходами на особистість та відверто бульварним матом. Не видавати власне незнання за об’єктивність і не привласнювати собі право судити про суть незалежної Чеченської республіки Ічкерія, історію та соціальний устрій чеченського народу, про його національно-визвольну боротьбу, не бажаючи навіть розібратися в її причинах.
4. Відмова від символу чеченської боротьби як ознака подвійних стандартів російської опозиції
На окрему увагу заслуговує історія з подарунком Нафіса Кашапова – журналом, присвяченим Джохару Дудаєву, – який, як видно на відео з форуму не був прийнятий, на відміну від нагороди, прийнятої від представників російських націоналістичних кіл.
Я не маю всіх обставин цього епізоду і не має наміру видавати припущення про мотиви конкретних людей за доведені факти. Але посилання організаторів на протокол безпеки виглядають смішними і непереконливими на тлі фото в обіймах Каспарова з Кашаповим буквально незадовго до форуму.
Політичний сенс ситуації, що виникла, не вичерпується питанням про фізичне прийняття подарунка.
Журнал про Джохара Дудаєва — це не просто друковане видання. Для багатьох у світі ім’я Дудаєва пов’язане із відновленням національної державності чеченців, опором російському пануванню та боротьбою за незалежність.
Відмова прийняти такий символічний подарунок, а саме так виглядав епізод, неминуче викликає питання про те, які політичні символи російське опозиційне середовище готове приймати, а які вважає незручними.
Якщо в одному випадку політичний жест приймається, а в іншому відкидається, пояснення мають бути переконливими та послідовними. Особливо коли йдеться про представників народів, від яких російські опозиціонери очікують підтримки у боротьбі проти путінського режиму.
Чому символи одних політичних сил, саме російських націоналістів допустимі, а символи національно-визвольної боротьби інших народів немає.
Чому символ боротьби чеченців, що стали кісткою в горлі Російської імперії, найбільш гнаним народом СРСР і прикладом боротьби проти Російської Федерації, стають джерелом незручності?
Чому так часто російські опозиційні майданчики готові говорити про злочини путінського режиму, але набагато менш охоче — про російську колоніальну спадщину та право народів на незалежність? Чому лідери антипутінської опозиції демонстративно уникають подібних тем.
І чому від представників поневолених народів очікують політичної лояльності та участі у спільних антипутинських заходах, тоді як їхні власні історичні вимоги пропонується відкласти до зручнішого часу, а саме до повалення Путіна?
Запитання цілком законні.
Нафіс Кашапов став жертвою цих подвійних стандартів російської опозиції, його жест доброї волі не отримав очікуваного відношення. Він не заслуговував на ситуацію в якій його вчинок використовували для приниження чеченської теми або для перетворення питання національної гідності на предмет глузувань.
Тут не йдеться про те, що російські опозиціонери зобов’язані приймати будь-який подарунок. Мова про послідовність, повагу та політичний сенс вчинків.
Не можна вимагати поваги до власної боротьби за свободу і одночасно ставитись до символів чужої боротьби як до чогось другорядного чи незручного.
5. Образи замість аргументів
Коли я окреслив ці протиріччя в коментарях до публікації Андрія Григор’єва, дискусія швидко перейшла від політичних питань до образ, моєї особистості і відвертого матюка.
Андрій Хвиля відповів мені грубою реплікою, використавши ненормативну лексику, а потім заявив, що моя поведінка нічим не відрізняється від поведінки кадировців.
Анна назвала мене ідіотом, коли я попросив свого товариша не витрачати час на її здивовані голосіння “хто ви?” такі щоб робити свої міркування про політичну діяльність шанованого нею Каспарова.
А висловлювання Івана Тютріна “зафіксували” у відповідь на мій коментар про Каспарова взагалі прозвучало як загроза, чорна мітка.
Я не маю наміру зображати образи головною трагедією цієї історії. У мене немає необхідності доводити свою спроможність людям, які надають перевагу персональним випадам змістовної розмови.
Але тут важливе інше.
Коли людина публічно заявляє, що його опонент бреше, від нього природно чекатиме вказівки на конкретну брехню та подання аргументів. Коли лідера чеченського національно-визвольного руху та учасника боротьби проти російської агресії порівнюють з маріонетковою системою Кадирова, проти якої він виступає, доречно запитати, на яких фактах ґрунтується таке порівняння.
І коли росіянин, який виступає від імені демократичного середовища, відповідає на політичну критику чеченця зневажливими словами, виникає закономірне питання: наскільки глибоко його демократичні принципи вкорінені у повсякденній політичній культурі?
У той же час я не вважаю, що окрема образа автоматично характеризує цілу організацію або її учасників. Відповідальність має бути персональною. Але повторювані способи негативного реагування з явними ознаками ксенофобії на питання про незалежність Чечні характеризуються як системне явище і заслуговують на громадське обговорення.
Особливо показова репліка, що звучить практично від усіх антипутінців, «якщо зможете» в обговоренні перспектив звільнення народів від Москви.
У подібних формулюваннях право на свободу непомітно перетворюється на іспит на силу, який колонізований народ повинен скласти перед “високою” публікою, що спостерігає за ним.
Як це схоже на Єльцинське “беріть стільки суверенітету скільки зможете проковтнути”, з натяком що подавитеся власною кров’ю. І “демократ” Єльцин підтвердив свої слова, розв’язавши війну в Чечні.
Тут проблема точно не лише у Путіні. Питання, якими “демократами” виявляться ті антипутінці, що відмовляють народам у праві на самовизначення і мають намір змінити Путіна.
Але народи не повинні доводити своє право на існування тим, хто звик вважати себе господарем підкорених земель і народів, що їх населяють.
І точно не російські опозиціонери визначають, чи має чеченський народ право на власну незалежну та суверенну державу.
6. Моя позиція не є абстрактною декларацією
Я не обмежуюсь публікаціями у соціальних мережах та дискусіями на форумах.
У межах своєї політичної та дипломатичної діяльності я вимагав міжнародної уваги до права Чеченської Республіки Ічкерія на незалежність. Зокрема, у ПАРЄ мені та моїй команді вдалося досягти від групи депутатів 6 європейських країн письмової декларації з формулюванням про «необхідність підтримки зусиль ЧРІ на досягнення повної національної незалежності».
Це формулювання має важливе значення для розуміння моєї позиції: йдеться не про надання Чечні ширшої автономії, не про пошук зручної моделі її підпорядкування Москві і не про косметичне реформування російського псевдофедералізму.
Йдеться про національну незалежність, про деокупацію Чеченської республіки Ічкерія, факт окупації якої визнано законодавчим актом Верховної Ради України, про відновлення державності ЧРІ, інститутів та органів його влади. Йдеться про право на самовизначення інших народів, колонізованих Росією протягом усієї її імперської історії.
Я переконаний, що міжнародна дискусія про майбутнє Росії не може обмежуватись питанням про те, хто змінить Путіна і як після нього влаштувати центральну владу. Вона повинна включати питання про правомірність збереження імперського панування над народами, які не вважають російську державність єдиною можливою формою власного політичного існування.
Тут потрібна і юридична точність. Письмові декларації депутатів від національних делегацій у ПАРЄ та інших учасників парламентської діяльності не тотожні обов’язковим рішенням усієї Ради Європи. Але політичне значення такого документа полягає в тому, що вимога повної національної незалежності ЧРІ набула письмового вираження у міжнародному парламентському середовищі.
І цей напрямок роботи має продовжуватися. І ми цього добиватимемося. Ми також вимагатимемо від антипутінської опозиції чіткої, без умов та застережень публічної позицій щодо чеченського питання. Він такий самий визначальний для неї як колись питання “Чий Крим?”
Чеченці та інші народи перед світовою громадськістю та міжнародними інституціями всупереч мріям антипутинських опозиціонерів не зобов’язані відмовлятися від своїх національних вимог задля того, щоб стати їм зручними союзниками. Не повинні приховувати власну історію заради збереження добрих відносин із людьми, які хочуть бачити їхні народи та національні республіки частиною реформованої Російської імперії, щоб їхнє майбутнє стало розмінною монетою в чужому проекті політичних перетворень.
7. Російська демократія не може будуватися на запереченні права інших народів
Я не стверджую, що кожен громадянин Росії несе однакову особисту відповідальність за злочини російської держави. Відповідальність конкретних людей визначається їх вчинками, участю у прийнятті рішень, підтримкою репресій, воєн та колоніальної політики.
Але було б так само неправильно заперечувати історичну відповідальність російського суспільства та його політичних еліт за збереження імперської системи.
Імперія існує не лише завдяки рішенням одного диктатора. Вона відтворюється через державні інститути, політичні уявлення, історичні міфи, культурні звички та переконання, що територія, одного разу завойована попередниками, назавжди належить нинішній державі.
І тут доречно згадати твердження Михайла Ходорковського про те, що Кавказ російська земля, тому що його діди пролили за неї кров, і що він готовий з автоматом в руках воювати з Кавказом якщо знадобиться. Зовсім не дивує у зв’язку з цією філософією його інший недавній вислів про те, що він зовсім не беззастережно передав би Крим Україні.
Доречно згадати висловлювання Володимира Кара-Мурзи про необхідність зняти санкції з Росії, мовляв, негідника Путіна карайте, а бідний народ не винен. У його світогляді цілком логічною є заява в Сенаті Франції, що росіянам складно вбивати слов’ян українців, а не слов’янам чеченцям, бурятам та іншим нібито на задоволення.
Позиція Каспарова хоч і в м’якшій обгортці рівно лягає в ту ж філософію в контексті “давайте спочатку переможемо режим Путіна, а там побачимо”.
Коли російське політичне середовище сприймає територіальну цілісність Росії як абсолютну цінність, але право народів на самовизначення — як незручну, небезпечну чи передчасну тему, це свідчить про глибоку суперечність між проголошуваними демократичними принципами та уявленнями про державу.
Цю суперечність не можна усунути простим осудом Путіна. Як правильно висловилася Катя Марголіс: “Неприйняття Путіна ще не означає відмови від імперії всередині своєї голови. Антипутинська позиція не видає індульгенції на шовінізм”.
Путинський режим відповідає за конкретні рішення, війни, репресії та форми державного насильства. Але імперські уявлення мають довшу історію, і вони не зникнуть автоматично після зміни керівництва.
Російська демократія, якщо вона справді має намір стати демократичною, повинна відмовитися від ідеї, що свобода Росії важливіша за свободу народів, які опинилися під її владою.
Не може бути повноцінної демократії, якщо її межі заздалегідь визначено забороною самовизначення.
Не може бути вільної політичної спільноти, якщо одним народам пропонується обирати владу, а іншим — спочатку довести, що вони заслуговують на право самим вирішувати, в якій державі жити.
Не може бути чесного переосмислення російської історії, якщо завоювання називають об’єднанням, підпорядкування — інтеграцією, а опір — злочином лише тому, що воно спрямоване проти територіальної цілісності держави.
Демократія без деколонізації ризикує стати новою формою легітимації старої імперії.
8. Без демонтажу імперської системи неможлива стійка безпека Європи
Питання деколонізації Росії — це не лише питання історичної справедливості стосовно чеченців та інших народів. Це питання європейської безпеки.
Російська агресія проти України показала, наскільки небезпечна державна система, в якій керівництво країни претендує на право визначати політичну долю сусідів, заперечує їхню самостійність та використовує військову силу для нав’язування власних уявлень про історичні межі та сфери впливу.
Але якщо вважати проблему виключно наслідком характеру Путіна, ми ризикуємо не помітити глибше питання: які політичні уявлення роблять подібну агресію можливою і дозволяють виправдовувати її всередині держави?
Стійка безпека Європи потребує як стримування конкретного російського керівництва. Вона вимагає відмовитися від практик та ідеологій, які розглядають незалежність інших народів як тимчасове відхилення від природного порядку, де Москва має особливі права.
Деколонізація в даному контексті означає припинення імперського панування, визнання політичної суб’єктності народів та створення умов, за яких їхнє майбутнє не визначається силою російського центру.
Це не заклик до колективного покарання людей за національною ознакою. Це вимога політичної та інституційної трансформації системи, яка відтворює панування і робить його частиною уявлень про державну велич, яка визначається як російський ведикдержавний шовінізм.
Демократизація та деколонізація можуть йти паралельно, але жодна не повинна використовуватися для блокування іншої.
Якщо майбутня Росія стане більш демократичною, але продовжить вважати незалежність Чечні та інших народів неприпустимою, фундаментальна суперечність залишиться.
Якщо Європа прагнутиме стабільності, одночасно заплющуючи очі на імперські претензії Москви, вона ризикує знову зіткнутися з тими самими проблемами під іншими гаслами та за іншого керівництва.
Тому питання стоїть не лише в тому, якою буде Росія після Путіна. Питання в тому, чи вона повинна взагалі зберігати колишню імперську конструкцію, якщо її існування передбачає заперечення права інших народів на власний політичний вибір.
Для мене відповідь полягає у необхідності демонтажу імперської системи та послідовної деколонізації. Конкретні політичні форми цього процесу мають обговорюватися за участю самих народів, а не визначатися за них російськими осередками влади чи опозиційними колами.
9. Чеченці не повинні бути зручними
Мені не потрібно, щоби російські опозиціонери любили Чечню, приймали всі наші історичні оцінки або погоджувалися з кожним політичним рішенням представників чеченського національно-визвольного руху.
Мені потрібно, щоб вони перестали видавати власне уявлення про майбутнє Росії за універсальне мірило політичної розумності, нав’язуючи його міжнародним інститутам та вирішуючи долю чеченців та інших народів без їхньої участі. Я та команда “Єдиної Сили” протистояти цьому протягом 4 років роботи в ПАРЄ та домагаються окремого представництва.
Досі за чеченців говорили всі, крім самих чеченців. Цій згубній практиці має бути покладено край. Ми самі маємо право говорити за себе і вже почали це робити. Безповоротно йдуть у минулі часи, коли Росія безроздільно формувала думку світової спільноти про далеких чеченців. Чеченці тепер стали близькими для світу, прийшовши в нього багатосоттисячною діаспорою і самі скажуть про себе.
Ми не зобов’язані відмовлятися від незалежності заради благополуччя економічних відносин Європи з Росією та горезвісної єдності антипутінських сил.
Ми не зобов’язані мовчати про колоніальне минуле і сьогодення заради того, щоб не псувати настрій учасникам чергового російського форуму або для частини європейських політиків старої генерації мислячих категоріями епохи двополюсного миру і Холодної війни, які керуються російськими страшилками розповсюдження ядерної зброї і розширення Китаю на Док.
Ми ніколи не дозволимо російським опонентам видавати образи за аргументи та вважати зарозумілість — ознакою інтелектуальної переваги.
Навіть всупереч волі всього світу, якщо світ опиниться в полоні російських кліше про чеченців, ми не зобов’язані і не маємо наміру приймати умови, за яких свобода чеченського народу визнається лише в тому випадку, якщо вона не заважає збереженню російської держави в її нинішніх кордонах.
Історія чеченської боротьби за незалежність є досить трагічною, щоб ми прийняли політичний компроміс, нав’язаний силою. І історія чеченської суб’єктності є досить значущою, щоб ми не дозволяли перетворювати її на незручну виноску до історії російської опозиції.
Ми знаємо, що таке – боротьба за незалежність. Ми знаємо ціну перемоги та поразки, ціну опору та ціну зради власних принципів. І тому маємо підстави вимагати міжнародні інститути, відсилаючи до декларованих цінностей демократії, щоб розмова про майбутнє Росії починалася не з питання про те, хто очолить її після Путіна. А з питання до антипутінської опозиції, чим для них є Чечня, незалежною, але окупованою країною чи частиною Росії. З питання чи мають народи, які опинилися під її владою, право самостійно визначати своє майбутнє.
Це не вимога особливого ставлення до чеченців та інших народів. Це вимога послідовного застосування демократичного принципу самовизначення. Антипутинська опозиція подібно до путінського режиму завжди парирує право на самовизначення колонізованих Росією народів прикладами Каталонії, Фландрії та Шотландії. Всі ці приклади мають нехай і не зовсім гладку але все ж таки достовірну історію династичних союзів і уній і жоден з них не подібний до російського кривавого завоювання Кавказу, Уралу, Сибіру і Далекого Сходу.
І якщо хтось вважає, що подібні питання заважають цілісності Росії та єдності антипутинських сил, нехай поставить собі інше питання: на якій підставі ця цілісність має бути важливішою за свободу народів?
І замість висновку
Я не маю наміру відмовлятися від своєї позиції під тиском образ російської опозиції, глузування чи спроби ототожнити боротьбу за незалежність Чеченської республіки Ічкерія з методами кадировського режиму, представивши нас як різновид груп внутрішньочеченського конфлікту, тоді як сам кадировці є частиною силових структур.
Я і далі виступатиму за право чеченського народу на повну національну незалежність і за відновлення чеченської державності, його органів влади, за деколонізацію всієї Росії та за міжнародне визнання того, що доля поневолених народів не може вирішуватися без їхньої присутності та вільного волевиявлення.
Моя позиція не залежить від того, чи зручно її чути учасникам Форуму Вільної Росії, російським опозиційним політикам чи їхнім прихильникам серед частини європейських політиків.
Ми, і я особисто, не боролися за те, щоб якось отримати можливість брати участь у будівництві пристойнішої Російської імперії.
Ми виборювали свободу Чечні.
І ми не збираємося змінювати цю вимогу на обіцянку, що колись після зміни влади в Москві нам, можливо, дозволять знову пояснити, чому ми маємо право бути вільними.
Поки право народів на самовизначення визнається лише на словах, а на практиці обмежується інтересами збереження російської держави, боротьба з Путіним залишається боротьбою з правителем, але не з імперською системою Росії, не з її антилюдською сутністю, не з її мілітаристською політикою та загрозою сусіднім країнам, не з її внутрішньою агре.
Вільна Росія не може бути побудована на несвободі інших народів. А європейська безпека не буде міцною, доки імперське панування продовжує вважатися природним правом Москви.
Джамбулат Сулейманов
