В часи агонії совєтської системи московського імперіалізму найпопулярнішим балетом було «Лебедине озеро».
Ті, хто застав ці застійні роки, добре знають причину такої сумнівної популярності. Білі лебеді з’являлися на телеекрані тогочасного єдиного і непомильного пропагандистського каналу під час прощання з черговим генсеком. Трансляцію із задоволенням дивились всі трудящі, навіть малюки у дитячих садках, і мало хто підозрював, що з-за куліс незабаром появиться не чорна шуліка, а чорний лебідь, який розвалить більшовицьку тюрму народів.
Неочікуваний чорний лебідь для московських боліт не був винятковою рідкістю. Процеси формування імперії, переписування і фальшування історії, загарбницькі війни і революції, репресії і кризи періодично носили чорнолебединий характер. Проте більш типовим явищем було існування монстра, притаманного саме для північних боліт, – лебедя червоного двохголового. Червоний лебідь – витвір імперій і тираній, де не діють закони цивілізованого світу, а, відповідно, існує власна система координат, заснована на поневоленні народів і свобод. Для московської імперії він став символом на століття.
Не всі знають, що відомий вислів «Москва сльозам не вірить» є лише частиною базової імперської ідеологеми: «Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт». Саме так звучить повна версія виразу, походження якого приписують ще часам так званого Івана Грозного. «Кровушка» убитого рідного сина цього царя-хана (знову двохголовіє) на віки визначила колір московського лебедя. Колір крові. Колір синовбивства, колір братовбивства, колір нелюдської жорстокості, зради, підлості, цинізму і брехні.
Брехнею і обманом у чевронолебединій конструкції Московщини є практично все і тому дехто може припустити чи пожартувати, що цей лебідь почервонів від сорому. Ні, про сором, совість, мораль і честь питання не стоїть засадничо. Від перших днів заснування і по сьогодні суть московського імперіалізму була і залишається незмінною, мінялися лиш форми. Окрім брехні, вона так само вправно користувалась і надалі послуговується злодійством та фальсифікацією. Адже не так вже й складно, на залишках Золотої Орди, було «собрать зємлі», як надати цьому штучному утворенню рис держави, та ще й «вєлікой», та ще й з історією і месіанством. І тут стали у пригоді не лише злодійські навики, але й знадобились такі собі прокоповичі – манкурти із поневолених народів, які допомогли усе вкрасти, переписати і перевернути з ніг на голову. А де не вдавалося підступом, фальсифікаціями і «референдумами», застосовувались перевірені методи репресій і терору. Нічого не нагадує?
Отож, червоний лебідь – це суцільна цинічна брехня великодержавного шовіністичного злоякісного утворення, яка регулярно проривається до чистих озер із смердючих боліт. Його політ завжди супроводжується стрілами, ядрами, «катюшами» і «кинжалами». Скільки уже тих лебедів перелетіло, а світ ніяк не міг усвідомити, що вони не білі, не чорні, а саме червоні – гібридні потвори, які приносять розруху і хаос. Більшовицький переворот, ідея всесвітньої пролетарської революції, «побєдобєсіє», «русскій мір», «сво»… – це далеко неповний перелік червоних лебедів за останні сто років. Розплатою за їхні безкарні польоти є десятки, а то й сотні поневолених народів, частина із яких уже назавжди стерта з лиця землі, є тисячі зруйнованих міст, сіл і громад, є мільйони страчених доль, репресованих волелюбців і ненароджених геніїв.
Але на кожного лебедя, особливо лебедя-шкідника, завжди знайдеться мисливець. Виглядає так, що вполювати і обскубати цього монстра суджено таки українському птахолову. І цей час невпинно наближається. Адже вже так давно на екранах пропагандистських каналів не лунали призабуті мотиви «Лебединого озера»… Пора!
Олег Вітвіцький
