Сибіряки
Взимку 1769 бригадир Суворов був удостоєний чину генерал-майора за блискучі успіхи в розгромі польських конфедератів, які виступали за незалежність Польщі від Росії. Справу можна було б вирішити політичними маневрами, адже сам король Польщі Станіслав Август виступав швидше за росіян, він був готовий зрівняти в правах польських католиків і православних. Він навіть підписав трактат про «вічну дружбу» Речі Посполитої та Росії. Але, як показує практика, саме після підписання подібних документів і починаються кровопролитні війни.
Горді польські католики збунтувалися проти свого короля та російського протекторату. Почалася громадянська війна. І складний «польський вузол» Катерина II воліла не розплутати, а розрубати, відправивши до сусідньої країни війська. У справу на боці непокірних поляків втрутилися Франція, Саксонія і, нарешті, Туреччина, якій війна обійшлася найдорожче – вона втратила Крим. 1774 року кампанія закінчилася повною поразкою і Туреччини, і польських конфедератів. Відбувся перший (але далеко не останній) поділ Речі Посполитої між Пруссією, Австрією та Росією.
А де поразка, там полонені.
Сотні та тисячі поляків, які брали участь у бунтівній «Барській конфедерації», побрели по етапах, побрязкаючи кайданами. Більшості з них – надовго чи назавжди – треба було переселитися в край, про який у Європі ходили похмурі легенди як про місце для життя абсолютно нестерпне. У Сибір.
Втім, незабаром виявилося, що шляхетне походження (а серед засланців були представники знатних польських пологів, студенти, вчені, священики) та шляхетська вітальна сила не дозволяють їм безвісно зникнути у сибірській глибинці. Багато на новому дикому місці влаштувалися цілком непогано, обзавелися господарством, давали уроки, одружилися з російськими красунями. Когось навіть брали на військову службу. Так, конфедерати тобольського батальйону були включені до складу війська, який брав участь у придушенні повстання Пугачова, але, щоправда, і на боці «пугачівців» воювало кілька десятків поляків.
Так чи інакше, від Красноярська до Якутська почала формуватися своєрідна польська діаспора, яка з року в рік поповнювалася новими переселенцями. Польща бунтувала проти Російської імперії, що навалилася на неї, і кращі представники польського суспільства опинялися в сибірському засланні. Після повстання Костюшка (1794) у Сибіру виявилося 5 чи 6 тисяч поляків, після першого Польського повстання (1831 року) – більше десяти тисяч, а після кривавого придушення у 1864 році другого Польського повстання новий «урожай засланців» досяг 20 тисяч. Причому більшість селили у містах – Мінусинську, Тобольську, Красноярську, Якутську, де їх легше здійснювати нагляд.
І це майже миттєво зробило поляків «родзинкою» сибірського світського суспільства. Що ще потрібно іноземцю для успіху в Росії? А якщо це ще й Сибір, де 99 відсотків засланців – карні злочинці, лише трохи розбавлені літніми декабристами та їхніми немолодими дружинами… Зрозуміло, що поляки мали приголомшливий успіх. І багато хто, навіть отримавши можливість повернутися на батьківщину, вважав за краще залишитися в Сибіру.
Ще генерал-губернатор Східного Сибіру Микола Муравйов Амурський з деяким занепокоєнням писав імператору, що не слід збирати яскраву і «вибухонебезпечну» польську діаспору в сибірських містах, але оскільки Сибір у ті часи розглядалася російською владою як ідеальна в’язниця, ці побоювання . Польський «sybirak» («сибірак» – так засланці поляки і рідні, що приїхали до них до Сибіру, називали самі себе) відчував себе вільно і впевнено. Настільки вільно, що коли на початку 60-х років XIX століття красноярський губернатор П. Замятнін у розпачі задумав вислати з міста засланців польського повстання як «небезпечних ворогів жіночої чесноти» і видав для цього спеціальний наказ, у нього нічого не вийшло.
З іншого боку Сибір поляків і сама не відпускала. Так, наприклад, невдача спіткала і цілком людинолюбну пропозицію тобольського губернатора із чудовим прізвищем Деспот-Зенович, який пропонував швидше повертати до Польщі хоча б дітей 15–16-річного віку, які прийшли до Сибіру без батьків, і жінок, які добровільно прийшли за чоловіками, у разі смерті останніх. У Петербурзі його пропозицію, як кажуть, «поклали у довгий ящик».
Ніхто не знав, коли ці бюрократичні ящики відчиняться. За якого імператора, за якої влади? А жити треба було тут і зараз.
І вони жили.
Селяни працювали землі, комерсанти відкривали свій бізнес, купці торгували. Вчені «на новому матеріалі» продовжували роботу, яку розпочали ще у європейських університетах. Геолог Олександр Чекановський досліджував Нижню Тунгуску, географ і палеонтолог Іван Черський вивчав Іркутську губернію, зоолог Віктор Годлевський складав каталоги фауни Східного Сибіру.
Але всі вони продовжували мріяти про вільну Польщу. І в багатьох закрадалася думка, що доля їхньої батьківщини багато в чому залежить від змін, які відбудуться в Росії. Імперія може зруйнуватися – якщо її зруйнувати зсередини. А почати, можливо, варто було б якраз із Сибіру, який переповнений політичними засланцями.
І справді, до середини 60-х років кількість не лише засланців поляків, а й російських «політичних» тут обчислювалася багатьма тисячами. Вони навіть під пильним наглядом поліції тяглися один до одного, організовували гуртки та таємні товариства – поки що досить невинні, але численні. Все це нагадувало добре заготовлене паливо для революційного багаття, до якого достатньо піднести сірник, щоб почалася пожежа.
І такою сірником у 1865 році спробував стати людина з прізвищем Сірно-Соловійович.
Мрія про Свободослав’я
Життя його починалося безхмарно. Микола Сєрно-Соловійович народився 1834 року в Петербурзі, в сім’ї чиновника військового міністерства, навчався у знаменитій Ларинській гімназії, а потім в Олександрівському (колишньому Царськосельському) ліцеї. І далі все йшло за розпорядком «хороших сімей»: закінчивши ліцей зі срібною медаллю, юнак вступив на державну службу, діловодом у канцелярію, де служив у комітеті із селянських справ. Там саме йшла робота з документами щодо підготовки скасування кріпосного права, і Микола занурився у неї з головою. Так глибоко, що вже не виринув.
Дізнаючись дедалі більше реальному становищі селянства у Росії, він переповнювався обуренням. Спершу воно виплеснулося в доповідну записку Олександру II, яку він особисто відвіз до Царського Села – і де пропонувалися радикальні заходи щодо звільнення та покращення життя селян. Записку цар залишив поза увагою, але палкого юнака негайно перевели з канцелярії до Земського відділу Міністерства Внутрішніх Справ, та був взагалі визначили до комітету з устрою селянського побуту під Калугою. Мовляв, хочеш робити для селян добро – будь ласка! Але лише строго за регламентом, а «ідеї» тримай при собі.
Однак у Калузі якраз жили декабристи Батеньків, Свистунів, Оболенський і петрашевець Крашкін, що повернулися з заслання, з якими Сірно-Соловійович зійшовся майже миттєво. Через рік він уже був радикальним революціонером, складав гнівні статті та звернення, а 1860 року вчинив акт «революційної ініціації», майже обов’язковий у роки для полум’яних борців із царизмом: вирушив у Лондон, де звів близьке знайомство з Герценом і Огарьовим.
Повернувшись із Англії, Сєрно-Соловійович негайно звільнився з державної служби, зате почав писати ще більше статей та прокламацій, і майже перейшов на нелегальне становище. Тобто до 25 років у ньому не залишилося нічого від хлопчика із пристойної чиновницької родини, натомість «таємна» революційна слава стрімко зростала. Незабаром він звів близьке знайомство з Чернишевським, який (хоча був старшим на 7 років і вже прославився як один із редакторів «Сучасника»), писав із захопленням у листі Добролюбову: «Порадуйтесь! Я в недружній дружбі з Сірно-Соловійовичем!»
Восени 1861 року Микола разом зі своїм братом Олександром взяв участь у створенні революційної організації «Земля та воля» та став членом її ЦК. А через місяць у Берліні вийшла його брошура «Остаточне вирішення селянського питання», з критикою реформ Олександра II, яка стала основною для пари поколінь російських революціонерів.
Не дивно, що для царської охоронки Сірно-Соловійович бачився так само небезпечною фігурою, як і Чернишевський. Тому 1862 року заарештували їх одночасно. Під слідством «сиділи» вони теж поряд, у сусідніх камерах Олександрівського равеліну. Звідти, до речі, легко доходили листи до Лондона, і в одному з них Сірно-Соловійович писав Герцену: «Я прокляв би ту годину, коли став атомом цього безмозко-підлого народу, якби не вірив у його майбутнє». Тобто пристрасть у ньому кипіла неабияк, і жодній в’язниці загасити її не вдавалося.
У 1864 році і Чернишевського, і Сєрно-Соловійовича засудили до громадянської кари та заслання до Сибіру. Щоправда, вирок Чернишевському вийшов жорсткішим: 12 років каторги та вічне заслання в Забайкаллі (лише перед смертю йому вдалося повернутися на батьківщину, до Саратова). Сірно-Соловійовичу теж спочатку присудили каторгу, але майже відразу її скасували, залишивши лише безстрокове висилання до Сибіру. 27 червня 1865 року його відправили до Тобольська, а звідти – до Красноярська. Кажуть, дорогою російські та польські революціонери із «Землі та волі» намагалися влаштувати йому втечу, але невдало.
Натомість у Красноярську, де 1865 року мешкало близько трьох тисяч російських і польських «політичних» засланців, на Миколу чекали майже з нетерпінням. Там зібралися люди рішучі, не теоретики, а практики революційної боротьби. Наприклад, Павло Ляндовський, син лікаря, які ще юнаком прославився як начальник варшавських «штирічників» (політичних убивць, які влаштували замахи на великого князя Костянтина і намісника королівства Польського Ф.Ф. Берга). Або Валентин Левандовський, активний учасник Польського повстання з величезним бойовим досвідом. Вони були готові до змови, душею якої вже за кілька місяців став Сірно-Соловійович.
До січня 1866 року у Красноярську сформувалася бойова організація, метою якої було повномасштабне сибірське повстання. Було встановлено територіальну систему бойових загонів. Губернія поділялася на округи, округи – на волості. Кожна волость мала дати щонайменше сто повстанців. План поширювався як на Єнісейську губернію. У Тобольську начальником повстанського загону було призначено Ксаверія Олександровича, в Омську – Юзефа Костелковського, в Іркутську очолював східний революційний комітет Густав Шарамович.
Повстання мало розпочатися одночасно і на Нерчинських рудниках, і в Західному Сибіру, і в Канському окрузі, і на Троїцькому солеварному заводі. Метою ж повстання – не мало не мало – було створення на території всього Сибіру нової вільної держави, яку на пропозицію Сірно-Соловійовича вирішили назвати Свободославією. До її тимчасового уряду мали увійти Чернишевський (план звільнення якого вже розробляв Ішустінський гурток у Москві), публіцист «Сучасника» Михайло Михайлов, видавець опозиційної газети «Слово» Йософат Огризко та сам Сірно-Соловійович. Причому, задумуючи цю нову державу, змовники мали на увазі, що Сибір має звільнитися від колоніального ярма, як це вже зробили Північноамериканські Сполучені Штати та деякі країни Латинської Америки.
Звучить, звичайно, шалено – але план був цілком серйозний, і спирався він переважно на підтримку багатьох тисяч засланців, які готові були почати повстання зі зброєю в руках. Подальші події показали, що ця рішучість у них дійсно була, ось тільки організація змови виявилася абсолютно провальною.
Незадовго до призначеної дати (ймовірно, бунт планувалося розпочати наприкінці лютого 1866 року) Левандовського та інших польських організаторів повстання несподівано перевели до Канська, і Сєрно-Соловійович також потрапив у цей етап. Сили повстанців «розпорошувалися», і щоб координувати плани, було потрібно активне листування. Незабаром одного з кур’єрів, які відвозили листи до Красноярська, заарештували, і стало ясно, що змова розкрита. Втім, він, мабуть, був розкритий набагато раніше: у поліції був інформатор, який давно повідомляв про всі плани змовників, і їхнє відправлення з Красноярська до Канська не було простою випадковістю.
Усе це з’ясувалося на початку лютого 1866 року. Але саме в цей момент Сєрно-Соловійович, не підозрюючи про навислу біду, зумів домогтися свого переведення в Іркутськ, де він планував розпочати повстання. І ця поїздка виявилася для нього фатальною.
Випадково чи ні, але вже на під’їзді до Іркутська вузькі сани, на яких везли засланців, потрапили до глибокої ями і перекинулися. Коні злякалися та понесли. Сірно-Соловійович випав у сніг, і, можливо, вцілів би – але величезна шуба з широкими підлогами зачепилась за полозья, і його потягло по обмерзлих заметах. Так його і втягло у ворота Іркутського острогу – зі зламаними ребрами та пробитою головою.
Кажуть, що першими до нього підбігли польські засланці, і він ще встиг щось шепнути одному з них. У шубі були зашиті документи та плани змовників – і поляки, які вже знали про провал, забрали шубу із собою, щоб знищити всі заховані в ній папери. Можливо, це встигло врятувати життя багатьом. Сибірська влада не цілком усвідомила масштаби змови, що готувалася – і вирішила не доповідати про нього в Петербург, обмежившись тим, що відправили змовників по різних в’язницях. А через місяць у Петербурзі пролунав постріл Каракозова, невдало робив замах на життя Олександра II, і повідомляти про те, що в Сибіру теж щось не в порядку, стало зовсім незручно …
До того ж, здавалося, що тепер усе гаразд.
Адже головний керівник змови, 31-річний засланець Микола Сєрно-Соловійович, помер від отриманих ран у лазареті іркутської тюремної лікарні.
Війна на берегах Байкалу
Так, змову розкрили. Багатьом, особливо сибірському начальству, він здавався абсолютно «іграшковим», надто романтичним, щоб становити реальну загрозу. Але поляки в Сибіру ставилися до бунту всерйоз. Дехто справді збирався взяти до рук зброю – хай не заради «Свободославії», а хоча б для власного звільнення.
І влітку 1866 року на будівлях Кругобайкальської залізниці, де працювали тисячі польських засланців, спалахнуло справжнє повстання. Його очолили колишній капітан російської армії Нарциз Целинський та 30-річний музикант, піаніст Густав Шарамович – розумний та енергійний красень, блискучий та палкий оратор. Вони не мали прямого відношення до змови Сєрно-Соловйова, але знали від своїх товаришів, що в Іркутську взимку планувалася «польська революція», і з натхненням готувалися до рішучих дій. Коли стало відомо, що змова провалилася, вирішили діяти самі.
План був простий і розпачливий: роззброїти конвой, захопити коней, пробитися через гори Монголії до Китаю, дійти до океанського узбережжя – і там домовитися з англійцями, щоб вони допомогли перебратися на кораблях до Америки, а звідти вже відкривався вільний шлях на батьківщину. Зброї у них не було – але з часів повстання Костюшка «фірмовим» знаряддям польських повстанців вважалися коси, насаджені на держаки. Їхні байкальські змовники приготували кілька сотень. Такі імпровізовані піки – зброя, звичайно, не надто смертоносна, але коли їх багато, виглядають жахливо.
Увечері 24 червня 1866 року одна з партій польських засланців на станції Култук напала на своїх конвойних, відібрала зброю і, захопивши коней, вирушила далі трактом на поштову станцію Амурську. Там повстанці також роззброїли солдатів, що охороняли її, обрізали телеграфне повідомлення з Іркутськом – і разом з людьми, що приєдналися до них, рушила далі. По дорозі всюди перерізали телеграфні дроти (ось для чого коси підходили якнайкраще!) і, по можливості, запасалися взятими у солдатів гвинтівками та боєприпасами. Вже за кілька днів маленький польський загін із саморобними піками перетворився на досить серйозний бойовий підрозділ із тисячі людей, озброєних гвинтівками та рушницями. Майже всім бунтівникам доводилося раніше брати участь у битвах, тож їм не треба було пояснювати, як поводитися зі зброєю та виконувати накази. Але їм назустріч з Іркутська та Селенгінська були вислані козаки та три загони піхоти, понад 3000 осіб. Сили були явно не рівні.
Незабаром на станції Ліхановській пролунав перший бій: повстанці намагалися штурмувати будинок, у якому замкнувся станційний гарнізон. Однак штурм не увінчався успіхом, оскільки в розпал бою до берега причалив пароплав, на якому до обложених прибуло підкріплення. Поляки підпалили станцію та відступили.
Російські загони, що з’єдналися, почали переслідування. Іноді їм доводилося вступати в рукопашні сутички, де польські повстанці демонстрували несподівану спритність і мужність. Їхні «несерйозні» піки, зроблені з кіс, насправді виявилися небезпечною зброєю, і російські війська почали зазнавати помітних втрат. У боях, які тривали більше місяця, загинуло кілька сотень поляків і не менше 30 російських солдатів. Загибель та офіцери.
Так, наприклад, загинув молодий поручик Микола Порохов, який добровільно приєднався до експедиції, сподіваючись відзначитися в бойових діях. Перед походом він не без кокетства писав у своєму щоденнику: «Іду проти поляків. Цікаво було б повернутися легко пораненим. Але легко не вийшло. Кажуть, з револьвером він кинувся в лісову хащу, де наткнувся на кількох «косіньєрів», випустив усі заряди, вбивши і поранивши кількох людей, але був проколоти списом і помер на місці.
Ця війна, можливо, тривала б до глибокої осені – але після великої битви, яка сталася 25 липня у долині річки Темник, у повстанців закінчилися боєприпаси. Вони були як на долоні у російських стрільців, які могли розстрілювати їх ніби мішені в тирі. Сховатися було ніде, і Нарциз Целинський, бачачи, як один за одним вмирають його друзі, вирішив здатися.
У полон було взято понад 600 осіб, у тому числі керівники повстання. Усіх їх перевезли до Іркутська, де у жовтні відбувся військово-польовий суд. Семеро людей було засуджено до розстрілу, 60 засуджено на каторжні роботи, решту відправлено на поселення у віддалені місця Сибіру. Командувач військами затвердив вирок чотирьом смертникам – організаторам повстання Целинському та Шарамовичу та ще двом командирам повстанських загонів.
Вирок було виконано 15 листопада. Це була публічна кара, і один з її очевидців, засланців поляків, розповідав потім про неї так:
«…Красавець Шарамович зійшов із ганебної колісниці першим, і до нього підійшов ксьондз Шверницький – сам колишній засланець. Ксьондз був блідий, і руки його тремтіли. «Батьку! – сказав Шарамович. – Замість того, щоб підкріпити нас словом Божим і надати нам мужності в останні хвилини, ти сам упав духом і потребуєш підтримки. Заспокойся і молись не за нас, а за майбутнє Польщі. Нам все одно, де гинути за свою батьківщину – чи вдома, чи у вигнанні. Мрія, яка завжди була нашою дороговказом, не помре і після нас. Ось що нас підкріплює та втішає». Промовивши експромтом цю промову, Шарамович обійнявся з товаришами і пішов до одного з вкопаних у землю стовпів. Коли почали надягати на нього саван, він зірвав з голови шапку, жбурнув її вгору і крикнув польською мовою: «Ще Польща не загинула!»
Пролунали постріли, і на цьому закінчилася історія «Сибірського легіону вільних поляків» – так Шарамович та Целинський називали свою маленьку армію, яка проіснувала лише один місяць. Крім цього (звичайно, досить пишномовного) опису страти, ніяких інших спогадів про неї не залишилося.
Не збереглося ні пік, ні саморобних прапорів, які цілий місяць майоріли над берегами Байкалу. Але гасло, написане на прапорах, під якими бунтівні поляки йшли в бій у 1866 році, чекало довге життя.
Гасло «За нашу і вашу свободу» народилося 1831 року у Польщі, під час демонстрації на підтримку російських декабристів. Він знову став легендарним сто років, у 1968 році, під час Празької весни. І, найімовірніше, його час настане знову.
Сергій Ташевський
Сибирь-реалии
