Москва десятиліттями розглядала Центральну Азію як власну сферу впливу. Але ця модель дедалі швидше руйнується.
Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан і Туркменістан вибудовують багатовекторну політику, розширюють зв’язки з Китаєм, Туреччиною, Європою та іншими державами й дедалі менше готові приймати Москву як безальтернативний центр регіону. FPRI у 2026 році прямо говорить про поглиблення розриву між Росією та Центральною Азією.
Причина не лише економічна. Російські політики, телеведучі та імперські ідеологи дедалі частіше говорять про колишні колоніальні території як про землі, які Москва нібито має право «повернути». Такі заяви дедалі гостріше сприймаються в Центральній Азії.
Паралельно змінюється економічна географія. Китай створює власні транспортні коридори, торговельні та технологічні зв’язки, роблячи країни Центральної Азії дедалі менш залежними від московської інфраструктури.
Це принципова зміна.
Колись Москва визначала правила гри. Сьогодні самі держави Центральної Азії дедалі активніше визначають, з ким торгувати, куди спрямовувати ресурси та які союзи будувати.
Навіть російська війна проти України прискорила цей процес. Вона продемонструвала сусідам Москви, що імперські амбіції Кремля не є історією минулого. Саме тому страх перед можливою «реінтеграцією» дедалі більше перетворюється на прагнення до власної стратегічної автономії.
Центральна Азія не обов’язково рухається до конфронтації з Росією. Вона робить дещо важливіше — перестає вважати Москву необхідним центром свого майбутнього.
Для імперії це небезпечніший процес, ніж одна політична криза.
Москва втрачає не лише вплив. Вона втрачає звичне право вирішувати, яким має бути майбутнє її колишньої периферії.
