Ці жахливі пророчі слова Е. Ренан написав під час війни 1870-71 рр.: «Росія тільки тоді буде значною небезпекою, якщо Європа дозволить їй сформувати штурмову групу з конгломерату варварських народів Центральної Азії – з народів, які самі по собі безсилі, проте навчені дисципліні, вони здатні, якщо на це не звертати уваги, згуртуватися під московітським Чингізханом, як під Драконом Апокаліпсису… Подумайте лишень, що за тягар похитнув би світову рівновагу в день, коли навколо великого московітського конгломерату згрупуються Богемія, Моравія, Хорватія, Сербія, все слов’янське населення Східної Європи, ця все ще войовнича раса з колишнім героїзмом, якій потрібно лише, щоб нею командували… Що Ви тоді скажете?»
Це застереження забутого публіциста, написане 90 років тому, в наші дні постає немов примарна настанова перед залишком Європи.
Досі сьогоднішнє політичне керівництво Заходу могло не давати відповіді на це доленосне запитання. Більш того: сталося те, про що ані Ренан, ані його сучасники не могли навіть і мріяти. Політики Заходу – в Ялті, Потсдамі, Тегерані – самі уквітчали шлях, що через Київ, Прагу, Будапешт провадив московітського Чингізхана до стародавніх міст Європи аж до Берліну. Навіть у трагічні дні України (1917-21) чи Угорщини (1956) Захід нерухомо і мов зачарований спостерігав за героїчною боротьбою проти апокаліптичного дракона з Москви. Викликає іронію той факт, що, немов навмисно, представники тієї нелюдської більшовицької системи пристрасно прагнули відновити золоту еру «добробуту і миру» в Організації Об’єднаних Націй спільно із західними політиками…
Де приховане джерело безперервного відступу Заходу перед московітським Чингізханом? Де джерело невпинного потягу Москви до Заходу, до Сходу, до Півдня і до Півночі, до встановлення над усіма народами свого панування? Джерело російської зверхності і дедалі більшого впливу на Заході має нематеріальну, диявольську природу. Чи є воно силою ідеї? Безперечно! Ця ідея, що мобілізувала російські орди на Захід і нагнала на нього жах, постійно змінювалася. Одного разу вона – «єдина рятівна» сила російського шаманського «православ’я». Іншого разу – «регулювальна сила» царату, на противагу до бурхливого демократичного чи революційного Заходу. Іноді – панслов’янство, «звільнення слов’ян»… Деколи – комунізм, «звільнення» пролетаріату… Подекуди – націоналізм, «звільнення» поневолених «західним імперіалізмом» націй. Прапор московітських пророків змінював свої кольори та регалії, лише одне залишилося тут незмінним, а саме: ідея «вибраного» російського народу, народу «надлюдей», «вищої раси», яка мала б усі вище згадані ідеї реалізувати і під керівництвом Москви «ощасливити» всі інші народи та встановити над ними російське панування.
Отож рушійною силою російського натиску була ідея, але із застереженням! Позаяк ідея, що невпинно змінюється, яка, власне, є маскою, побудованою на брехні, вона стає чимось більшим, ніж ідея. Вона стає голою волею, щоб усе довкола поневолити. Тоді ідеї залишиться тільки роль маскування, щоб ввести в оману наївний світ про мету, що за нею ретельно приховується. Це вже сто років тому чудово зрозумів ще один ясновидець Заходу, який його від цього застеріг. Це був справжній знавець Росії, Віскон Мельхіор де Воґе. У своєму «Російському романі» він про відомий роман Ф. Достоєвського «Бєси» писав: «Найбільша заслуга цієї книги полягає в тому, що вона дає нам чітке уявлення про те, де приховується сила нігілістів (тодішня назва більшовиків. – Д. Д.). Їхня сила не в доктрині, не в організації, їхня сила перебуває у вдачі кількох людей. Автор (Достоєвський. – Д. Д.) пожвавлено змальовує вкрай напружену волю цих людей з їхніми холодними, немов сталь, душами. Здебільшого цим своїм характером вони приваблюють інших людей, навіть якщо ціла їхня енергія спрямована на зло. Тому, що характер обіцяє масам керівництво, забезпечує міцний порядок, а це саме і є першою потребою людського колективу». Кидаючи погляд у майбутнє, далі Воґе говорить: «Якщо ці нігілісти перейдуть до пропаганди дії, то вони видаватимуться надзвичайно схожими на наших власних революціонерів. Проте, коли ми роздивимось їх дещо ближче, то знайдемо між ними ту ж відмінність, що й між диким хижаком і домашньою твариною. Наші найгірші революціонери – лише злі собаки, а російські нігілісти – вовки, навіть скажені вовки, що значно небезпечніше».
Безмежна віра в свою вищою силою «вибрану расу», у «святе завдання» свого призначення стати керівним народом «дегенеруючого Заходу», що постає немов дика сила скаженого вовка, – це ті фактори, що не піддаються врахуванню, що надавали московітській орді її стимулу і паралізують спротив усіх західних, плебейських, заячих душ проти цього двоногого boa constriktor’а, якого християнська цивілізація Заходу хоче знищити. Щоб подолати цю фанатичну силу зла, їй потрібно протиставити ще сильнішу силу духа. Треба вдатися по допомогу до тієї вищої сили, яка на початку нашого літочислення до грішного людства відправила на землю свого посланця… Нажаль, мало таких, хто на Заході зміг чи хотів би стати прапороносцем тієї сили. Матеріалістичні ідоли засліплюють очі провідникам Заходу. Вони не бачать небезпеки і відвертаються від тієї надприродної сили, що і нашому духові надає міцності, а рукам – сили. Матеріалістичні ідоли затьмарюють розумові здібності провідних людей Заходу, демобілізують їх духовно, морально і, незважаючи на фінансову і збройну сили Заходу, також фізично стримують їхню волю та бойовий дух. Ту волю і ту віру, перед якими колись відступили орди Чингізхана чи Аттили.
Ця ж неспроможність сьогоднішніх провідних кіл Заходу виступити носіями великої безкомпромісної, антиросійської ідеї налаштовує їх на байдужість, якщо не на ворожість, до заклику часу, який як єдино можливий може принести порятунок, до гасла націй Центральної та Східної Європи, які борються за свою незалежність: знищення жахливої імперії, розподіл варварського російського царства – імперії рабства, безбожності, геноциду і ганьби.
Під час французької революції відомий англійський мислитель і державний діяч Едмунд Берк, оповитий глибоким сумом, висловив свою дивну візію: «the age of chevallery is gone, that of sophists, economists and calculatores has succeded». І це була сказано серйозніше, ніж може видаватися на перший погляд. Провідна каста нинішнього Заходу – це «софісти», тобто люди без віри у вищу ідею, за яку хочеться боротися чи загинути. Провідна каста нинішніх країн Заходу – «економісти», тобто люди, які переоцінюють силу матерії, економічного фактору, грошей і матеріального добробуту, не розуміючи, що сильною кожну націю робить тільки незламний дух, тільки глибока повага до духовних і моральних вартощів… Нинішня еліта Заходу – це «розважливі люди», тобто люди, які розглядають кожен конфлікт, в якому одна сторона мусить перемогти, інша – загинути, із всесвітньо-історичним значенням тільки як непорозуміння між двома комерсантами, що його можна було б урегулювати тим чи тим (fifty-fifty. – Д. Д.) розрахунком. Софістам, економістам і розважливим людям для того, щоб убити Дракона Апокаліпсису з Москви, завжди не вистачатиме необхідної шляхетності духу, мудрості думки, будь-якої візії і сили волі.
Це могла би здійснити тільки нова еліта, еліта, що володіє всіма тими рисами вдачі, яких сьогодні бракує. Еліта нового лицарства, яка потрібна Заходові, щоб успішно захистити святі блага християнської цивілізації. Стара еліта, з якої Берк глузує, має поступитися місцем новій, вона мусить піти. Так само і та мафія московітських посібників, яка отруює колись чисте повітря християнського Заходу. Не можна забувати змістовних слів Демосфена до його байдужих співвітчизників у боротьбі проти македонців: «Ви маєте від усієї душі ненавидіти тих, хто в їхньому натовпі висловлюються за Філіппа. Ви повинні зрозуміти, що ніколи не вдалося б подолати ворога поза міською стіною, доки ви в самому місті не приборкаєте тих, хто йому подає свою руку допомоги».
Чи Росія є непоборна?
Політики, які оглядають тільки поверхню подій, вважають Росію – будучи глибоко враженими її територією та її людськими масами – непереможним велетнем. Окрім розміру площі, числа мешканців і корисних копалин, певна річ, для доказу наводяться історичні факти: невдача кампанії Наполеона, перед тим – провал Карла із Швеції, боротьба в Росії в Першій світовій війні і пізніше Гітлера.
Факти фактами, потрібно тільки вміти їх пояснити. Причини успіху, яким Росії досі вдавалося позбутися усіляких завойовників, були за своєю природою не воєнно-стратегічними, а політичними.
Візьмемо похід Карла ХІІ проти Петра І: всупереч російським і тим неросійським історикам, які перебувають під навіюванням перших, похід Карла ХІІ міг би з таким самим успіхом, як поразкою, закінчитися перемогою шведів. Генерал Юнаків у своїй капітальній праці про «Велику Північну війну» (опублікованій у видавництві російського імперського воєнно-історичного товариства перед І Світовою війною. – Д. Д.) доводить, що вторгнення Карла довело Московію до краю загибелі. Автор оксфордської історії європейського Сходу стверджує, що союз шведського короля з Мазепою був єдиною реальною політичною комбінацією. Проте акція не вдалася. Чому? Тому, що їй поперек дороги стояла недалекоглядна політика європейських держав. Проти Швеції на боці Петра виступили Данія і Польща. Для однієї Швеції це було забагато…
Через два роки після битви під Полтавою дипломатії українського гетьмана Пилипа Орлика вдається у війну з царем Петром вплутати Туреччину. У степах навколо Пруту армія царя на чолі з самим Петром І була оточена турками, і цареві не залишалося – за нормальних передумов – нічого іншого, як капітулювати і стати бранцем «Високої Порти». Можна собі уявити, які наслідки мав би такого роду безславний кінець кар’єри Петра для наступної долі Росії.
Проте сталося по-іншому. Підкуплений діамантами цариці Катерини І – а саме вона була у російському таборі разом із царем, – візир прийняв викуп і звільнив царя разом із його армією з гарантованої катастрофи по тому, як він накинув ганебний для Москви мир, який, між іншим, забезпечував незалежність України і над виконанням якого Петро пізніше навіть не замислювався. І в 1709, і в 1711 році Росія рятувалася не стратегічною нездійсненністю її розгрому, а згубною політикою Заходу і Туреччини…
Проте посилилася Росія – після так званого «часу сум’яття» (від смерті Івана Грозного до 1613 року. – Д. Д.) – так само завдяки політичній нерішучості Заходу. Вже за часів Івана Грозного не бракувало далекоглядних – проте, на жаль, поодиноких – західних політиків, голоси яких застерігали про небезпеку посилення Росії. Іспанський герцог Альба вже в 1517 році радив німецьким імперським станам не дозволити, щоб до росіян дійшла артилерія і модерна зброя, бо, як він уважав, «коли московський цар оволодіє всім новим у воєнній техніці, то він перетвориться на найсильнішого супротивника, який буде небезпечним не тільки для Німеччини, а й для цілого Заходу». Проте для Заходу важливіше було провадити торгівлю сьогодні, ніж розмірковувати про завтрашню небезпеку. На той час не бракувало західних європейців, які – після того, як вони перед тим упродовж тривалого часу служили в «особливій гвардії» (опричині. – Д. Д.) царя, – подавали детальні проекти, як з Білого моря потрібно напасти на московітську імперію, щоб зруйнувати тиранію царя – «найдавнішого ворога всього християнського світу і огидного деспота». Автор одного з таких планів пропонував з безрідних солдатів сформувати інтернаціональну військову частину, щоб зібрати військо, призначене проти Москви, як це в наші часи неодноразово робили більшовики (в Іспанії, в Греції тощо – Д. Д.). Все ж ані ці проекти, ані застереження герцога Альби не були спроможні поширити ідею боротьби проти небезпеки московітського вторгнення в Європу. На російську політику Європи жодного істотного впливу також не справили застереження і дипломатичні дії гетьмана в екзилі Пилипа Орлика.
Похід Наполеона не вдався, і все ж окремі західні історики стверджували, що це сталося не зі стратегічних причин. План імператора полягав у тому, щоб просунутися до Двіни і Дніпра, там зайняти захисні позиції, зміцнити цю лінію, влаштувати склади на все, що потрібно для армії, і лише навесні 1813 р. наступати на Москву. Невгамовність корсиканця і його віра в свою зірку, як і необачні поради деяких маршалів, зірвали той план і на початку зими занапастили «велику армію», що аж ніяк не було неминучим. Відсутність готовності до зимового походу довершила все. Деякі автори стверджують, що за кращої підготовки походу навіть відступ із Москви не перетворився б на поразку: біля Вільно французи могли протиставити росіянам удвічі сильнішу армію, ніж російська.
Причина невдачі – стверджували ті автори – полягала не в помилковості плану вторгнення, а в пов’язаних із його реалізацією помилках. Проте головна причина полягала знову ж таки в політиці. Після того, як армія Наполеона зайняла цілу Польщу, Білорусь, а також частину російських територій і наблизилася до кордонів України, серед населення і навіть у самій російській армії почали поширюватися деморалізація та поразництво. З тогочасних російських мемуарів упевнюємося, що ця деморалізація спричинила залишення Москви напризволяще. Розбиту біля Бородіна (іншими словами, в битві під Москвою. – Д. Д.) російську армію, що відступала частково через Москву, населення зустрічало обрáзами і лайкою. В самій армії підупав дух спротиву. Відомі випадки, коли священики в Білорусі приводили народ до присяги імператорові Наполеону; також відомо, предводитель дворянства в Україні, на ім’я Лукасевич, і на банкеті виголосив тост за здоров’я Наполеона. Можливо, це був лише вияв відваги окремої людини, проте, якщо таке могло статися в країні, досі окупованій російською армією та адміністрацією, то це свідчить про надзвичайне падіння на той час російського престижу. І – що мало вирішальне значення – почалися селянські заколоти. Поширювалися чутки, що Наполеон – син цариці Катерини ІІ, який іде, щоб звільнити селян від кріпацтва. Селяни почали бунтувати проти своїх поміщиків. Наполеонові радили видати маніфест про звільнення селян. Це могло б бути іскрою, полум’я якої могло поглинути російську армію (яка складалася із селян-кріпаків. – Д. Д.) і яка була би руйнівною для обороноздатності російської держави, а також для становища царя. Наполеон цього не зробив, навпаки, в окремих випадках він велів своїми збройними силами придушити селянські повстання проти поміщиків; він не хотів давати волю «природній силі народного бунту». У відповідь на це той народний бунт повернувся проти нього самого.
Пізніше він шкодував, що не використав нагоди. Про це відомо з мемуарів його ад’ютанта Коланкорта, з яким він взимку 1812 року проїхав разом у санях цілий довгий шлях від Москви до Парижу. Він також виявив зацікавлення українською «Енеїдою» Котляревського і звелів своєму придворному історикові Лезюеру написати історію українських і донських козаків, вірогідно, як про той елемент, що в історії завжди чинив спротив московітській імперії. Проте було надто пізно.
Отож бачимо, що навіть у цій великій кампанії Захід побоювався взятися за ту зброю, яку Москва постійно використовувала проти нього – давніше як агітацію проти козацької старшини в Україні, проти дворянства в Польщі, проти турецьких «беїв» на Балканах і сьогодні скрізь проти «буржуазії» та «фашистів». Проте головне полягало в тому, що Захід залишив поза увагою національний момент, набагато більше диференційований національний склад величезної російської імперії, національні лінії поділу, в які можна було б найлегше увігнати клин задля її розколу. Так це було тоді, точно так само це відбувається тепер. Немає жодних стратегічних причин, у невдачі походів на Росію винна тільки політика.
У Кримській війні (після російської експропріації Румунії. – Д. Д.) європейську політику очолювали – на щастя Європи і людства – далекоглядні державні діячі. Велика Британія разом із Туреччиною, з Францією Наполеона ІІІ і Сардинією організувала антиросійську коаліцію. Ця коаліція прогнала росіян із Румунії і загалом із Балкан, розбила армії царя в Криму, завоювала Севастополь, потопила російський флот і довела до смерті Миколу І, а, крім того, змусила нового царя просити миру на ганебних для нього умовах: Росії заборонялося володіти воєнним флотом і укріпленнями в районі Чорного моря. Отож там, де політика перебувала на належній висоті свого завдання, успішними були й спроби придушення Росії. Щоправда, це був лишень напівуспіх, проте знову ж таки його спричинила політика. Західні союзники безперервно квапили Австро-Угорщину до вступу до їхньої коаліції. Тоді Габсбурзька монархія була – ще перед тим, як Пруссія звершила об’єднання Німеччини, – найсильнішою воєнною державою в Європі (за винятком Франції. – Д. Д.). Її участь у війні могла б завдати Росії значного клопоту і похитнути її імперське становище цілком в інший спосіб.
Проте Австрія залишилася нейтральною, обмежившись збройною демонстрацією на кордоні. Лише через 22 роки після укладення Парижем мирного договору, що поклав край Кримській війні, московітський ведмідь, використовуючи роздроблення Франції в 1870-71 рр., знову вдерся на Балкани. Армії царя, готові до вступу, в 1878 році вже майже стояли перед ворітьми Константинополя. Енергійний натиск Великої Британії і концентрація британського воєнного флоту в Дарданеллах змусили царя відступити і полишити не тільки Константинополь, а й незабаром після цього фактично цілі Балкани.
Тільки завдяки прихильності Заходу в 1905 році під час російсько-японської війни російська поразка не перетворилася на катастрофу. Тоді Росія зважилася на укладення мирного договору не стільки під враженням від завданих їй японцями поразок, скільки з огляду на небезпеку революції, що насувалася й справді спалахнула восени 1905 року. Ця революція не була дрібницею, і її тільки великими зусиллями царату вдалося подолати та перевести в річище легальної парламентської опозиції. Якщо б тоді Росію, переможену на Сході, паралізовану всередині революцією, з боку Німеччини й Австро-Угорщини зробити об’єктом атаки з Заходу, то безперечно, що імперія розкололася б. Хтозна, чи держави західної Європи тоді поспішили б на допомогу Росії, що була майже вщент розбита на Далекому Сході, коли б вона, перебуваючи в розпалі внутрішньої революції, ще й від свіжих сил нових противників зазнавала поразок на своїх західних кордонах; а надання допомоги з боку Америки в 1905 році не було можливим ані стратегічно, ані психологічно. Проте нічого з цього Німеччина не вчинила, навпаки, імператор Вільгельм ІІ запевнив царя в своєму дружньому ставленні. За цей нейтралітет своїм західним сусідам Росія віддячила вторгненням у 1914 році.
Якщо ми займемося подіями сучасності, то побачимо, що уроки історії залишилися марними. Союзники виграли війну проти Німеччини, проте втратили мир. Те, що тепер Росія загрожує цілому світові, відбувається не внаслідок її військової сили, а завдяки дружній до росіян політиці Заходу. Підґрунтя її сили ховається в тому, що Захід їй – без потреби – всупереч згоди з національним Китаєм передав Маньчжурію, що він – згідно з бажанням Сталіна та Рузвельта – не розпочав наступ на Балканах, що залишив росіянам напризволяще Чехословаччину, яку він сам міг зберегти, що по той бік Ельби віддав Москві Балкани і Німеччину, до чого не було жодної причини. Захід сам зруйнував усі бар’єри, що стояли на заваді російській експансії в Європу та на Далекий Схід, не бажаючи замінити їх своїми власними бар’єрами. Захід категорично не погоджується бачити у величезній російській імперії склеювання докупи різних націй і санкціонувати програму її поділу. Він відмовляється використати єдину ефективну зброю для роздроблення великої імперії і приборкання її імперіалізму. Отож і не дивно, що Росія безперервно посилюється і збільшується. Уявна безперспективність нападу Заходу чи Сходу на Росію не має з цим нічого спільного, як і імперська велика площа. Причина російської небезпеки, що хапає все навколо руками, полягає в інертності західного політичного мислення!
Точно так само причина невдачі німецького вторгнення в 1918 році полягала аж ніяк не у збройній силі вже докорінно розбитої і з огляду на збройну силу вже неіснуючої Росії, а в політиці західних союзників, які не хотіли допустити краху великої російської імперії; щось схоже спостерігалося в 1905 році, коли вони стали на заваді розпаду царської імперії. Ті ж причини знову зіграли свою роль у 1941-1945 роках. Тут передусім мається на увазі інертна політика німецького націонал-соціалізму, яка в Україні, в Польщі, Білорусі та в Прибалтиці не бажала покладати свої надії на звільнення поневолених народів, а в останню хвилину поставила на «нову білу Росію» на чолі з генералом Власовим. Те саме й тепер чинять політики, які ігнорують Україну й усі волелюбні нації, довіряючи всеросійському трупові Керенському. Насамкінець потрібно відмовитися від легенди – надзвичайно приємної для росіян – про неможливість перемоги над Росією. Це справді тільки легенда. Можна вести мову про відсутність на Заході волі задля повалення московітського чудовиська. Проте аж ніяк – про неможливість реалізації цього наміру.
Дмитро Донцов «Дух Росії»
Переклад здійснено за виданням: «Der Geist Russlands» von Dr. Dmytro Donzow / by Shild-Verlag GmbH., München-Lochhausen,1961.
