Атаки окупантів, здається, не мають кінця, і втрати явно збільшуватимуться. Українсько-німець В’ячеслав Бодров розповідає, що в ситуації, що склалася, російська влада використовує етнічні меншини у своїх інтересах, даючи їм «шанс довести вірність країні» і відправляючи на війну. У разі опору їх звинувачують у «державній зраді» та потім використовують для обміну ув’язненими громадянами Росії у в’язницях Європи.
– Що довше триває війна, то більше стає сумних історій. Особливо якщо війна з Росією, яка жорстоко поводиться зі своїми громадянами всередині країни та на фронті. Тих, хто відмовляється брати участь у війні, заарештовують та вішають ярлик «державного зрадника», а потім убивають. Маси справді вірять, що ці люди караються за антидержавні дії.
Наразі головна мета Путіна – етнічні меншини, чиї голоси майже не чути. Їх легко використовувати як агентів іноземної держави, і більшість із них відправляють на війну. Серед них – буряти, татари, башкири, чуваші, німці та інші. Останні дані показують, що в Росії проживає понад 200 тисяч німців, понад 800 із них уже загинули в цій жахливій війні. Ніхто не знає, скільки їх воює, оскільки Росія приховує як кількість жертв, і кількість етнічних меншин серед покликаних.
Ці люди були переселені до Росії у різний час, і деякі з них йдуть на війну як «добровольці» за оплату. Звичайно, є й такі, хто вважає, що це не їхня війна, і вони намагаються ухилитися від служби, отримуючи статус непридатного для військової служби чи виїжджаючи з країни. Проте за ними ведеться постійне спостереження, і щойно знайдуть привід, їх одразу звинувачують у зраді. Я неодноразово чув від етнічних росіян: «Якщо вони – частина нашої країни, вони мають це довести, коли їм дають шанс захистити її». Багато хто піддається цій пропаганді і йде на війну.
– Це стосується не лише етнічних німців, правда? І іноді це пов’язано із оплатою?
– Так, це стосується всіх, і багато хто дійсно цікавиться оплатою. Британська преса нещодавно писала про великі втрати серед німецької діаспори у Росії, яка бере участь у війні в Україні. Місцева влада продовжує приймати катастрофічні закони щодо етнічних меншин. Нова хвиля мобілізації починається, і ті, хто намагається уникнути участі, будуть піддані наклепу в державних ЗМІ та серед активістів Кремля. Багато хто, зокрема німці, вірить, що Крим – це частина Росії, що Україна його анексувала, і тепер він був «звільнений». Машина військової пропаганди працює ефективно.
Пропаганда антизахідних настроїв та ФСБ дуже сильні. Людей залякують, заарештовують їхніх родичів і загрожують їм.
Вони утримують їх у ізоляторах тижнями, а якщо потрібно, одразу ж фабрикують справу про «державну зраду» та знищують їхні родини. Малолітніх дітей таких людей передають до дитячих будинків, де умови всім добре відомі. Потім державна пропаганда робить це так, ніби було розкрито величезну змову, і що ці люди нібито західні агенти, хоча насправді вони були затримані в гідних умовах. Їхні діти, як стверджується, будуть виховані у «здоровому середовищі» і виростуть «гідними громадянами». Сценарій настільки абсурдний, що часто перевершує пропаганду часів Сталіна, але все ж таки працює.
Люди, які хочуть тікати, вважають за краще робити це непомітно, допомагаючи один одному організувати втечу, розробити план, знайти притулок. Коли вони у безпеці, вони починають говорити про російський режим. Діставшись Європи, вони справді прагнуть спільних дій і працюють разом.
У Росії багато хто ностальгує за часом, коли радянські країни жили за «залізною завісою». Вони не змогли збудувати нічого нового, демократії немає, і багатьом це подобається. Вони згадують ті часи, як роки безтурботного життя, коли ніхто нічого не критикував, а все здавалося безпечним і спокійним. Це також частина пропаганди – вони не бачать різниці між рабством та свободою.
Одна з історій – це історія Кевіна Ліка, молодого німця, який опинився у в’язниці лише за те, що намагався виїхати з Росії разом із матір’ю. На момент арешту він був неповнолітнім. Вони мали подвійне громадянство, і мати намагалася повернутися до Німеччини, щоб її син здобув там освіту. У грудні 2023 року, коли Кевіну було 18 років, його засудили до чотирьох років ув’язнення за «державну зраду». Його судили за зачиненими дверима, звинувачуючи у шпигунстві та передачі фотографій військової бази іноземному уряду.
Влітку 2024 року він зник із колонії в Архангельській області, але після шуму, здійманого його матір’ю та прихильниками, його повернули. Пізніше Кевін був обміняний на російських військовополонених і повернувся до Німеччини. Це один із прикладів того, як етнічні меншини можуть бути звинувачені у шпигунстві та зраді у будь-який момент, особливо якщо вони пов’язані зі своїми історичними батьківщинами.
– Які справи у ваших близьких в Україні?
– Вони живуть під постійними ударами російських масованих атак. Нещодавно вони пережили обстріл на Дунайському портовому вузлі Ізмаїл, що призвело до жертв. Росія продовжує завдавати ударів по стратегічним економічним об’єктам. На Запоріжжі бомбили будинки, де жили мої родичі. Щодня їм доводиться жити під загрозою дронів та ракетних ударів. Це важко назвати життям.
Для нас, хто поїхав, це подвійне існування – ми боремося з місцевою бюрократією тут, у Німеччині, і водночас постійно думаємо про Україну та наших рідних там. Російські атаки, схоже, не закінчаться найближчим часом, а Захід продовжує торгуватися про те, де можна використати поставлену зброю. Це не лише українська війна. Якщо Росія переможе, то вона не зупиниться на цьому. Я сподіваюся, що західні лідери зрозуміють це і вдадуться до рішучих дій.
kvirispalitra
