Зняли з показу на Торонтійському кінофестивалі фільм російської режисерки Анастасії Трофімової “Рускіє на войнє”. Одразу скажу я не бачив фільм. Читав лише відгуки і одне інтерв’ю режисерки. Слідкував за подіями навколо цього показу.
У 2023 році Трофімова провела сім місяців на фронті разом із батальйоном ЗС РФ. Вона зняла абсолютно антивоєнний фільм. У стилі Еріха Марії Ремарк. Російські військові у ньому постають звичайними людьми. Вони проявляють звичайні емоції непритаманні жорстоким загарбникам. Часом розчаровані владою, не розуміють, за що воюють, але йдуть на штурми і міркують про свій патріотизм. Часто згадують родини, друзів, загиблих, поранених, “гражданку”….котики…песики.
По ідеї фільм вибудований в найкращих гуманістичних традиціях і має викликати відразу від війни. Але є одне але. Він просуває небезпечний російський наратив, яким росіяни хочуть інфікувати вільний світ. І справа навіть не у тому, що російські військові показані, як звичайні люди. Глядач може побачити прояви звичайних рис характеру у агресорів: людяності, доброти, гніву. Але головний шкідливий месідж за кадром. Я його побачив в інтерв’ю.
Цитати. “Мені здається, що зараз не можна вибирати якусь воюючу сторону. Якщо ви вибираєте якийсь бік, ви за війну.” Знайомо? Як це нагадує гасло путінських пропагандистів: “Допомагаючи київському режиму зброєю Захід затягує війну!”.
“Коли я занурилася в нинішній конфлікт, моя країна і люди стали мені більш зрозумілими і близькими.” Тобто на цій війні немає агресора і жертви. Є конфлікт! Як зручно.
“— А стало тобі зрозуміло, хто винен у цій війні?
— У мене досі дуже багато питань, як це все сталося. Це явно якийсь провал дипломатії. Будь-яка війна — провал дипломатії. Але можу сказати, що маленькі люди зазвичай нічого не вирішують.” Ось воно що! Виявляється українська дипломатія не змогла запобігти війні. Не виявляла належної договороздатності.
Червоною ниткою через цей фільм проходить ідея спільної відповідальності сторін за цю війну. Ніби її розв’язали не маньяки з Кремля, а примарні політики, якім незрозумілі страждання людей з обох боків.
Те що фільм таки зняли з показу це велике досягнення українців за кордоном, особливо в Канаді. Канадських медіа, експертів, громадськості. Оргкомітет фестивалю довго тримав оборону під приводом “маємо почути різні думки”.
Ця ситація вчергове виявила вади і шпарини в західній демократії, які одразу використовують “харошіє рускіє”. Вони намагаються переконати Захід, що “не все так однозначо”. Що є звичайні люди, які страждають. Можливо і страждають. Але більшість росіян хоче страждати. Їм простіше пройти муки війни ніж спитати самих себе і свою владу, що вони роблять на цій війні? За що вони там гинуть? Хто і з якою метою туди їх послав?
На ці питання Анастасія Трофімова не дає відповіді. Таких “трофімових” буде ще багато. І не тільки у кіномистетцтві. Будьмо пильними!
