Вепси довго були забуті наукою, поки на початку XIX ст. їх не “відкрив” для світу фінляндський етнограф Андерс Юган Шьоґрен. Після відвідин Олонецької губернії у 1823-1824 рр. він зробив детальний звіт, назвавши вепсів «чуддю, нарід змальований у скандинавських хроніках і руських літописах, як умілих риболовів, мисливців та мореплавців». Їхня ойкумена – південне Заонежжя та узбережжя Білого моря (теперішні Республіка Карелія, Архангельска, Вологодська і Лєнінградська області РФ).
Після московської окупації вони втрачають власні промисли, шукаючи щастя у сусідів: ідуть на заробітки до Естляндії, Ліфляндії, Фінляндії, де працюють наймитами у сільському господарстві, вáлять ліс чи кладуть печі. Незабаром термін “чудь” (фін. tšuudit) став офіційною назвою вепсів, використовуваний науковцями та царською владою аж до революційного 1917 р. Ось, як Шьоґрен описав цей північний нарід:
«…Я відкрив це особливе плем’я, досі зовсім невідоме дослідникам, і тим більше заслуговує на увагу, що воно й досі у сусідніх московитів чомусь іменується чуддю. Ця чудь говорить особливою говіркою, що помітно відрізняється від суміжної олонецько-карельською, а по суті схожа із сусідньою фінсько-карельською. Вона близька до південної головної говірки власне фінського народу…».
Шьоґрен відверто називав вепсів “первісними фінами”, яким не вдалося зберегти своє етнічне ядро у так званому “слов’янському морі”. А саме через асиміляції, що проводилася Москвою. Прикметно, що за переписом 2001 р. в Україні проживав 281 вепс; скільки зараз – невідомо.
