З ПОЧАТКОМ ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ В УКРАЇНІ заклик до деколонізації Росії став одним із найпомітніших політичних гасел. Вимога – закономірне наслідок системної дискримінації людей різних національностей у Росії. У воєнний час нерівність лише посилилося, що проявляється і в масовому заклику військовослужбовців з національних республік, і в побутовому расизмі, і у відсутності політичного голосу у багатьох народів. При цьому саме жінки стали рушійною силою деколонізації — розповідаємо про їхній внесок у боротьбу з багатовіковою дискримінацією та зв’язок фемінізму з деколоніальним рухом.
По всій країні почали створюватися етнічні антивоєнні організації, медіа та об’єднання, у тому числі фонди «Вільна Бурятія», «Вільна Якутія», «Нова Тува» та «Вільна Калмикія». Продовжують роботу національні активісти, наприклад, творець телеграм-каналу «Сердита Чувашія» Семен Кочкін, керівник забороненого Башкирського національного політичного центру Руслан Габбасов та чеченський правозахисник Абубакар Янгулбаєв.
«Чому наші мови мають бути факультативами, а конституції національних республік переписані? Чому у власній країні ми не можемо орендувати квартиру, бо вона „тільки для слов’ян“, а за будь-який вислів про самовизначення можна сісти до в’язниці?» — йдеться у маніфесті фонду «Вільна Бурятія», який оголосив 2023 рік деколонізації Росії. Об’єднання звертає увагу, що травма імперіалізму була подолана ні після революції, ні після розпаду СРСР, нині безліч корінних народів перебуває у вразливому становищі у країні — без права справжню федералізацію і політичну волю.
Прибічники деколонізації прагнуть відновити безумовні права народам. «Настав час визнати, що Російської Федерації як Федерації не існує. Замість неї – імперія, в якій є “державнотворчий народ” і “велика і могутня російська мова”. Кожен росіянин має усвідомити, що це народи, населяющие Росію, рівні. І проблеми башкирського, бурятського, удмуртського, калмицького, тувинського, чеченського, татарського, якутського та інших народів важливі анітрохи не менше проблем етнічних росіян».
Жінки в деколоніальному русі помітні й важливі — вони очолюють команди опору, виступають деколоніальними дослідницями та активістками, звертаючи увагу на власний негативний досвід дискримінації. «Я почала керувати автомобілем у 23 роки, бо мені не хотілося спускатися в метро, де на мене завжди дивилися вороже, — розповідає президент фонду „Вільна Бурятія“ Олександра Гармажапова. — Якось я йшла до ескалатора, і перед входом на нього утворився затор. Якийсь чоловік почав мене витісняти із черги плечем, але я продовжувала йти. Тоді він різко мене відсунув і сказав: “Ти повинна росіян завжди пропускати вперед, зрозуміла?”
Я обімліла, але оскільки вже навчилася відповідати на такі випади, то сказала йому: “Ну, якщо ви представник вищої раси, то чому досі їздите на метро?” Він мене після цього від злості мало не зіштовхнув з ескалатора, а потім ще чекав на вулиці.
