У лютому 1940 року Данило Скоропадський запропонував британським спецслужбам проект створення на території Канади Українського легіону у складі двох тисяч людей. У лави легіону передбачалося набирати добровольців із канадських збройних сил. Канада була обрана Скоропадським невипадково. По-перше, там історично склалася велика українська діаспора, а по-друге, позиції гетьманців на американському континенті були досить сильними. У США та Канаді активно діяли мілітаризовані угруповання українських монархістів, які проводили спільні навчання та маневри з американськими військовими. Досить сказати, що прихильники Скоропадського мали навіть свою авіацію.
«Усі його [легіони] члени будуть добровольцями. Спочатку вони здобули б деяку попередню військову підготовку в Канаді, а потім вирушили б як «туристи» до Скандинавії, а звідти до Фінляндії. Там, пройшовши завершальну підготовку, вони отримали б необхідне спорядження і після цього приєдналися до фінської армії на правах окремого підрозділу».
У грудні 1939 року в Парижі Олександр Шульгін почав переговори з фінськими дипломатами про розігрування у війні української карти. Тоді ж колишній генерал-хорунжий армії УНР Олександр Удовиченко запропонував фінському послу у Франції «направити до Фінляндії одного офіцера для формування військової частини національної української армії, яка поповнилася, зокрема, українцями, які перебувають у Франції». Цим офіцером і виявився Юрій Горліс-Горський, який мав чин старшини армії УНР.
У січні 1940 року Юрій Горліс-Горський формує з українських військовополонених добровільні підрозділи. Бійці підрозділу носили різні мундири. Хтось одягався у військову уніформу фінської армії та чорні кепі з синьо-жовтим околишем та тризубом, а хтось продовжував носити радянську форму та шапки-мазепинки. Синьо-жовтих пов’язок хлопці не носили, оскільки це була прерогатива шведів, що складали у фінській армії переважну більшість серед іноземних добровольців. Оснащені хлопці були здебільшого радянською та фінською зброєю. Ці частини під командуванням Горліс-Горського воювали проти радянських військ. Щоправда, точних відомостей про їхню участь у боях ми не маємо. Натомість відомо, як Юрій літав на територію Радянського Союзу та десантувався у районі Ленінграда, де збирав розвіддані.
Кількість та доля українських добровольців залишається невідомою. Офіційна фінська статистика повідомляє про державну, а не національну приналежність бійців. Тому українці – громадяни європейських країн – записувалися, наприклад, як поляки, американці чи французи. Облік фінських військовополонених, які підтримали фінів, також не вівся. Їхньою долею переймався член Організації українських націоналістів, історик Богдан Кентршинський. 1940 року він за завданням організації переселився до Фінляндії, де створив «Комітет допомоги радянським українським військовополоненим» – жертвам Зимової війни. З його допомогою безліч людей було врятовано та переправлено до Швеції. Надалі саме ці колишні військовополонені фактично поклали основу української діаспори у Швеції. Загиблим Українським формуванням присвячено другий і третій томи із серії «Загиблі на чужині», які під назвою «Легли в снігах Суомі» випустило видавництво «Книга пам’яті України», вони містять інформацію про відповідність 9000 та 18000 осіб.
Владислав Нобель-Олійник
Джерела:
- Г-кий Ю. Фінляндія. Країна скель та крицевих людей //Краківські вісті. – 1941. – №144 (299). – 4 липня.
- Г-кий Ю. Фінляндія. Країна скель та крицевих людей (закінчення) // Краківські вісті. – 1941. – №145 (300). – 5 липня.
