25 серпня 2026 року Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації ухвалив Загальну рекомендацію №40 щодо «репараційної справедливості» за наслідки колоніалізму, торгівлі поневоленими африканцями та расіалізованого рабства. Документ закликає держави працювати з історичною пам’яттю, освітою, меморіалами, архівами та іншими формами відновлення справедливості.
Сам принцип історичної відповідальності важливий. Але виникає закономірне питання: де в цій картині місце для народів, які століттями жили під російським імперським пануванням?
Московська держава розширювалася через завоювання, депортації, примусову асиміляцію, придушення мов і культур та позбавлення підкорених народів політичної суб’єктності. Доля кримських татар після депортації 1944 року — лише один із найвідоміших прикладів цієї системи.
І це не лише історія.
У 2026 році ООН сама документує, як Росія на окупованих територіях України примушує людей приймати російське громадянство, нав’язує російські закони та освіту, витісняє українську мову й культуру та здійснює примусові переміщення і депортації. У березні 2026 року Комісія ООН дійшла висновку, що депортація та примусове переміщення українських дітей російською владою, а також їхні насильницькі зникнення становлять злочини проти людяності.
Тобто імперська практика Москви — не закритий історичний розділ. Вона продовжується просто зараз.
ООН здатна говорити про колоніалізм, коли йдеться про європейські імперії минулого. Але значно рідше ставить у центр глобальної дискусії питання відповідальності Росії за імперське підкорення народів — від Кавказу до Поволжя, Сибіру та Далекого Сходу.
Для АБН це принципове питання.
Історична справедливість не може бути вибірковою. Якщо світ визнає право народів вимагати правди про колоніальне минуле, це право не може закінчуватися там, де починається Москва.
Російська імперія не повинна отримати історичну амністію лише тому, що її імперія називалася «федерацією».
Справжня деколонізація означає не тільки перегляд пам’ятників і шкільних програм. Вона означає визнання права поневолених народів на власну історію, пам’ять, мову і — якщо вони цього прагнуть — власну державність.
І якщо світ справді говорить про репараційну справедливість, він має нарешті почати говорити і про відповідальність Москви.
