8 травня 2024 року Володимир Путін підписав Указ №314 «Про затвердження Основ державної політики Російської Федерації у галузі історичної освіти». Кандидат юридичних наук Харун (Вадим) Сидоров проаналізував документ. Він вважає, що указ по-своєму революційний, але не тому, що він містить щось принципово нове, а тому, що він виводить на новий, нормативний рівень низку установок режиму, які неофіційно озвучувалися вже давно. Відтепер, вважає Сидоров, їх можна вважати офіційними настановами держави.
Указ президента ставиться вище за Конституцію
На самому початку затверджених цим указом Основ історичної політики в галузі державної освіти (далі – «державні основи») декларується, що їх нормативно-правову базу «становлять Конституція Російської Федерації, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, міжнародні договори Російської Федерації» (п. 2). Однак можна з упевненістю сказати, що принципові положення і сама ідеологія цих «державних засад» входять у суперечність із низкою принципів як Конституції РФ, так і деяких укладених Росією міжнародних договорів.
Так, стаття 13 Конституції Росії (п. 1-2) затверджує в ній (на папері) ідеологічну різноманітність та забороняє встановлювати в країні державну ідеологію. Але положення ухвалених «державних засад» роблять саме це — встановлюють державну ідеологію (у сфері історії) та обмежують ідеологічну різноманітність. Причому на несумісність державної ідеології з чинною Конституцією минулого року вказував високопоставлений правоохоронець Олександр Бастрикін , який фактично виступив як правопорушник. Замість того, щоб захищати Конституцію країни (що він має робити через свою посаду), він закликав тоді скасувати вищезгадану статтю і ввести замість неї до Конституції положення про державну ідеологію.
Але в Кремлі надійшли простіше — Конституцію в цій частині міняти не стали, але фактично «розтоптали» одне з принципових положень указом президента.
Впроваджується державна історична ідеологія
На те, що це так, вказує низку пунктів, прийнятих указом «державних засад». Виходячи з них, історична освіта в Росії тепер стає «регульованою державою діяльністю… з метою формування наукового розуміння минулого та сьогодення Росії» (п. 3 пп. «а»).
Однак те, що у цьому формулюванні називається «науковим», за своєю суттю є ідеологічним. Адже науковий підхід до історії передбачає наявність різних історичних концепцій, підходів, оцінок. Тим часом «державними основами», що розглядаються, встановлюються чіткі ідеологічні рамки для розуміння російської історії, вихід за які в них розглядається як загроза, якій необхідно протидіяти.
Це стосується не лише певних історичних оцінок, а й самої їхньої методології. Відтепер офіційним стає «розуміння історії Росії, що розвивається самобутнім цивілізаційним шляхом» (п. 9 пп. «б»). Таким чином, історики, які не вважають, що в Росії, та й у будь-якої іншої країни, є якийсь «самобутній цивілізаційний шлях», виявляються інакодумними, дисидентами, від чого за нинішніх умов один крок до оголошення «іноагентами».
І це не перебільшення. У «державних засадах» йдеться про «використання колективним Заходом фальсифікації історії як зброю в інформаційній війні, спрямованої на руйнування цілісності російського суспільства та держави» (п. 6, пп. «в»). А це означає, що розуміння російської історії, що суперечать офіційним принципам, автоматично можуть розглядатися як «зброя колективного Заходу в інформаційній війні».
До речі, цим указом у вороги Росії фактично записані країни «колективного Заходу», з якими у неї укладені й досі діють договори про дружбу та співпрацю. Це до питання, що, крім Конституції Росії, базою даних «державних засад» нібито є її міжнародні договори.
Народи Росії оголошуються єдиною культурною спільністю російського світу
Якщо чинна на папері Конституція Росії написана від імені її «багатонаціонального народу», то в затверджених «державних засадах» фіксуються спільності, що знаходяться в центрі кремлівського дискурсу останнього часу — російський світ та державотворчий російський народ (п. 8).
Проте важливішими, на мою думку, є інші положення цих «державних засад». Так, у п. 5 проголошується, що «Росія — велика країна з багатовіковою історією, держава-цивілізація, яка згуртувала російську та багато інших народів на просторі Євразії в єдину культурно-історичну спільність».
Чим важливе це формулювання? У Конституції Росії говориться, що вона приймалася «виходячи із загальновизнаних принципів рівноправності та самовизначення народів». Зрозуміло, що ні про яку рівноправність народів з того моменту, коли державотворчим був оголошений лише один з них, не йдеться. Але правлячі кола путінської Росії вже давно шельмують і другу складову цього конституційного принципу самовизначення народів Росії.
Важливо підкреслити, що новим формулюванням самовизначення окремих народів Росії фактично заперечується у вигляді можливості самовизначитися окремо від неї, а й як їх самовизначення у вигляді рівноправного союзу народів Росії. Татари, башкири, чуваші, удмурти, ерзяни, мокшан і т.д. Поруч із росіянами тепер розглядаються не як союзна (федеративна) політична спільність, ідеології якої відповідало поняття «багатонаціональний народ», бо як частини однієї культурно-історичної спільності, про самовизначення яких у принципі говорити безглуздо.
Таке розуміння закріплюється ще в одному місці «державних засад», у якому йдеться про «історичну єдність народів Російської Федерації» (п. 9 пп. «г»). З огляду на інші їхні положення цілком очевидно, як ця «історична єдність» має розумітися.
Історію народів Росії писатиме Кремль
Після краху Російської імперії комуністи фактично зуміли відновити її у новій ідеологічній формі, зокрема, завдяки визнанню ними номінального права її народів на національне самовизначення.
В історіософському відношенні цьому відповідала концепція, яка визнавала та засуджувала національне придушення завойованих Московським царством та Російською імперією народів. «Царській Росії» як «в’язниці народів» (вираз Леніна) на словах протиставлявся Радянський Союз як новий тип держави, заснованої на засадах «рівноправності та самовизначення народів». Такий підхід за інерцією прийняла і рання пострадянська Росія (а також пізньорадянська Росія в момент проголошення 12 червня 1990 Декларації про суверенітет). Це було закріплено як у положеннях конституцій низки російських республік про самовизначення їх націй, так і в ідеології федеративного договору, укладеного з ними Кремлем.
Проте вже багато років тому на зміну цьому прийшла ідеологія «історичної Росії». Вона передбачає реабілітацію національної політики Російської імперії та Московського царства і навпаки — засудження навіть номінальної деколонізації, що проводилася в радянський період. На прикладі дистанціювання від образів Салавата Юлаєва та Закі Валіді в Башкортостані та впровадження замість них культу Шаймуратова видно, у чому полягає ця ідеологія. Для «російського світу» неприйнятні національні герої, які відстоювали суб’єктність неросійських народів, навіть якщо вона виявлялася у союзі з росіянами. Його влаштовують виключно покірні вірнопіддані, готові служити йому і віддавати за нього своє життя, не «хитаючи прав» і не ставлячи зайвих питань.
Це видно з низки положень нових «державних засад». Так, у п. 6 йдеться про неприйнятність «негативних оцінок подій та періодів вітчизняної історії». Тобто якщо в радянський період хоча б номінально могла засуджуватись колоніальна політика Росії стосовно завойованих їй народів, то зараз подібне сприйматиметься як офіційно неприпустима «негативна оцінка подій та періодів вітчизняної історії».
Ще недавно історики народів Росії могли відкрито говорити і писати про їхнє криваве завоювання або навіть геноциди, хай і під тим кутом, що це залишилося в сумному минулому. Тепер же, зважаючи на все, не тільки все минуле Росії позиціонуватиметься «світлим» (за комуністів їм мало бути майбутнє), а й створюватиметься відповідна історія для народів Росії і готуватимуться кадри, які її просуватимуть. Так, у п. 12 пп. «г» йдеться про необхідність «розробки та прийняття єдиного федерального історико-культурного стандарту та вироблення на його основі регіональних компонентів історико-культурного стандарту для кожного суб’єкта Російської Федерації». А у п. 10 пп. “в” – про необхідність “формування державного замовлення на підготовку науково-педагогічних кадрів і проведення наукових досліджень в галузі історії Росії та всіх народів, що її населяють”.
З хворої голови на здорову
Цікаво, що подібну реабілітацію раніше засудженого у Росії свого імперіалізму і колоніалізму Кремль збирається здійснювати під прапором боротьби з такими. Так, необхідність усіх вищезгаданих новацій та заходів у цих «державних засадах» обґрунтовується «реабілітацією та воскресінням неоколоніалізму, неоімперіалізму та неонацизму» (п. 6) — очевидно, з боку «колективного Заходу».
Тим часом у той час як у Росії збираються забороняти обговорення непривабливих сторінок її історії, саме на Заході сьогодні відкрито обговорюється і засуджується своє колоніальне минуле. Щодо горезвісного «неонацизму», боротьба з ним з боку путінської Росії перетворилася на прикриття політики , подібність якої з політикою нацистської Німеччини активно обговорюється у світі.
Харун Сидоров, докторант етнології Карлового Університету (Прага, Чехія)
Idel.Реалии
