23 лютого 1944 року радянський імперський режим розпочав одну з найцинічніших і найжорстокіших операцій сталінської епохи — насильницьку депортацію чеченського та інгуського народів із їхньої історичної батьківщини. Операція НКВС під кодовою назвою «Чечевиця» стала актом колективного невмотивованого покарання, що за масштабами й жорстокістю прирівнюється до злочину геноциду.
За кілька днів сотні тисяч людей — старих, жінок, дітей — були зігнані до товарних вагонів. Їх звинувачували у «зраді» та «співпраці з нацистами», попри те що тисячі чеченців і інгушів воювали в лавах Червоної армії. Людей вивозили до Казахстану в нелюдських умовах: холод, голод, відсутність води та медичної допомоги. Тисячі померли в дорозі. Тіла нерідко залишали просто біля колій.
За різними оцінками, під час депортації та перших років заслання загинуло від чверті до третини всього народу. Було ліквідовано Чечено-Інгуську АРСР, знищено топоніміку, стерто з мапи назви сіл, зруйновано культурні та релігійні пам’ятки. Це була спроба стерти саму пам’ять про народ.
Окремою чорною сторінкою стала трагедія аула Хайбах у гірському районі Чечні. За свідченнями, частину мешканців — переважно старих, хворих і дітей — які не могли самостійно спуститися з гір, замкнули в господарських будівлях і спалили живцем. Хайбах став символом нелюдської жорстокості каральної машини та болючою раною в історичній пам’яті чеченського народу.
Лише після смерті Сталіна чеченцям та інгушам дозволили повернутися на батьківщину. У 1957 році було відновлено Чечено-Інгуську АРСР. Але травма депортації залишилася в поколіннях — як досвід втрати дому, рідних, гідності.
У 1991 році, на тлі розпаду СРСР, Чечня проголосила незалежність — постала Чеченська Республіка Ічкерія. Її першим президентом став Джохар Дудаєв — генерал радянської авіації, який став символом спротиву імперській політиці Москви. Після його загибелі у 1996 році боротьбу очолив Аслан Масхадов — обраний президент Ічкерії, який намагався вибудувати державність у надзвичайно складних умовах війни та ізоляції.
Чеченські війни 1990-х і початку 2000-х років стали продовженням трагічної історії взаємин з імперською москвою — знову бомбардування міст, знову тисячі загиблих, знову намагання придушити прагнення до свободи.
Для українців ця дата має особливий відгук. Ми також знаємо, що таке депортації, ГУЛАГ, намагання знищити мову й культуру. Ми також пережили спробу стерти нас як націю. І зараз вкотре проходлимо ці випробування. Сьогодні Україна знову протистоїть російській агресії — так само, як колись Чечня. Сотні чеченців та інгушів стали до лав Сил Оборони України. Борються за нашу і власну свободу.
Пам’ять про депортацію чеченців та інгушів — це нагадування, що імперська політика завжди несе народам страждання. Але це й нагадування про незламність. Народ, який пережив вигнання і повернувся додому, довів, що його неможливо знищити.
Сьогодні ми вшановуємо пам’ять невинних жертв 1944 року. Ми згадуємо тих, хто загинув у вагонах, у степах Казахстану, у спаленому Хайбаху. Ми згадуємо тих, хто боровся за незалежність Ічкерії в 1990-х.
І ми точно знаємо, що Ічкерія знову буде вільною.
Україна солідарна з чеченським народом у його праві на гідність і свободу.
Свобода народам! Свобода людині!
