Аналіз сучасної російсько-української війни крізь призму постколоніальних досліджень доводить: військова агресія Кремля проти України та внутрішня політика жорсткого придушення національних меншин всередині РФ є двома боками однієї імперської картини. Російська державна модель протягом століть будувалася на концепції розширення кордонів за рахунок насильницького підкорення сусідніх народів та наступної асиміляції їхнього населення.
У нинішньому конфлікті Кремль активно використовує колоніальну практику відправлення на фронт найменш захищених та найбільш економічно депресивних верств населення. Статистика втрат демонструє диспропорційно високий відсоток загиблих серед вихідців із національних республік — Бурятії, Дагестану, Туви, Калмикії, Башкортостану. Таким чином Москва розв’язує подвійне завдання: веде загарбницьку війну руками поневолених народів і одночасно штучно скорочує демографічний потенціал регіонів, потенційно здатних до національного опору.
Паралельно з цим у самих національних суб’єктах відбувається послідовне знищення залишків федералізму. Шкільне навчання рідними мовами зведене до формальних годин або повністю скасоване, релігійні та культурні осередки перебувають під тотальним наглядом ФСБ, а будь-які спроби порушити питання про економічну самостійність чи екологічну безпеку тавруються як «сепаратизм».
Міжнародні правозахисні організації у своїх останніх доповідях фіксують зростання репресивного тиску на представників корінних народів у конфліктних та постконфліктних ситуаціях. Стає очевидним, що відновлення міжнародного права та тривалий мир у Східній Європі неможливі без кардинального перегляду статусу поневолених народів всередині РФ і надання їм реальних гарантій самовизначення.
Посилання на джерело: Аналітичний матеріал АДЦ «Меморіал» щодо прав корінних народів у контексті війни
