Економічна модель Російської Федерації впродовж десятиліть будується на виснажливому вилученні природних багатств із національних республік та регіональних суб’єктів. Нафта Татарстану й Башкортостану, алмази та золото Якутії, вугілля Кузбасу, а також газові родовища Півночі залишаються головним джерелом наповнення федерального бюджету РФ. Проте левова частка прибутків вилучається на користь імперського центру для утримання силового апарату та ведення загарбницьких війн, тоді як самі республіки отримують екологічну деградацію, токсичні відходи та зруйновану інфраструктуру.
Незалежні екологічні спостерігачі та правозахисні організації фіксують катастрофічні наслідки діяльності російських видобувних монополій. Забруднення річкових систем, знищення тайги, деградація оленячих пасовищ та промислові аварії позбавляють корінні народи їхнього традиційного середовища проживання. При цьому будь-які спроби місцевих громад захистити свої землі, проводити народні зібрання чи вимагати компенсацій жорстко придушуються федеральними силовими структурами під приводом «боротьби з екстремізмом».
Екологічний колоніалізм тісно пов’язаний із соціальною та демографічною політикою Кремля. На тлі екологічної кризи в національних регіонах зберігається високий рівень безробіття та низькі соціальні стандарти, що робить місцеве населення особливо вразливим до примусової мобілізації та вербування на війну проти України. Центр свідомо використовує бідність, створену штучним викачуванням ресурсів, як інструмент для поповнення лав своєї окупаційної армії.
Аналітики наголошують: відновлення екологічного балансу та збереження етнічної самобутності народів РФ неможливі без кардинального перегляду відносин між центром і регіонами. Повний контроль над власними природними ресурсами, право розпоряджатися доходами від їхнього видобутку та самостійно визначати вектор економічного розвитку є фундаментальними передумовами для реальної деколонізації цих територій.
