Вчинок, як розповів Андрєєв Новим лініям , був спонтанним. Можливо, його наздогнав момент, коли він стояв біля кар’єру, оточений людьми, які співали українських народних пісень і розмахували синьо-жовтим прапором України. Ще й сміливо: у Андрєєва є дозвіл на роботу, але він не є громадянином США.
Той момент справив на Андрєєва незабутнє враження. Саме тоді, за його словами, почалася його активність.
Андрєєв, 34-річний чоловік з коротко підстриженим волоссям і вусами, став співзасновником фонду «Вільна Якутія», який виступає проти війни та допомагає потенційним призовникам уникнути мобілізації. Він був доповідачем на Форумі вільних народів пост-Росії, платформі, яка збирає членів безлічі груп етнічних меншин Росії для обговорення майбутнього Росії.
Андрєєв не один. Він є одним із тисяч представників етнічних меншин з Росії, які є частиною руху, що закликає до деколонізації країни, причому деякі доходять навіть до закликів до незалежності від Москви. Вторгнення в Україну в лютому 2022 року викликало сплеск національних рухів серед етнічних меншин Росії, але їхні образи на «Московію», як багато учасників руху називають центральну владу в Росії, тривають десятиліттями, а дехто може сказати й століттями.
Війна в Україні показала Заходу те, що багато хто в Росії вже знали: що Росія є імперською державою. Для деяких реваншизм Росії став очевидним після анексії Криму в 2014 році, але менш визнається те, що Кремль поводився як колонізатор у своїх кордонах, експлуатуючи його величезні регіони заради їхніх ресурсів і відмовляючи етнічним меншинам у можливості виражати свою культуру та мову.
Незважаючи на те, що в Росії, населення якої становить близько 143 мільйонів осіб, налічується понад 200 етнічних груп, етнічні росіяни, або слов’яни, переважають і складають майже 80% населення (згідно з переписом 2010 року, який вважається найбільш достовірним). Окрім групи, віднесеної до категорії «інші» з 10% та «невизначеної» групи, яка включає 3,9% населення, наступною за чисельністю групою є татари, які становлять лише 3,7%. Далі йде вниз: башкири, чуваші та чеченці складають по 1% населення. Деякі групи етнічних меншин Росії також розмовляють неслов’янськими мовами, і розподіл використання мови відбувається за подібною схемою.
Зовні Росія може похвалитися великою кількістю груп меншин; Путін вказав на те, що багатонаціональний склад Росії є унікальним у світі. Для Зимових Олімпійських ігор у Сочі 2014 року на офіційних плакатах країни була зображена клаптева ковдра, яка мала представляти різноманіття країни, використовуючи традиційні візерунки з мережива, виробів з дерева та інших ремесел. Однак внутрішньо до російських етнічних меншин ставилися як до громадян другого сорту, на них дивилися зневажливо за те, що вони розмовляють своїми мовами та за їхню неслов’янську зовнішність, і їх постійно цькували на вулицях і в громадському транспорті.
Мабуть, найяскравіший приклад поведінки Росії як колонізатора можна побачити в її війнах з Чечнею, в якій переважають мусульмани, перша з 1994 по 1996 роки, а друга з 1999 по 2009 роки. На початку 1990-х років тодішній президент Борис Єльцин намагався повалити керівництво Джокара Дудаєва, який наважився проголосити незалежність Чечні в 1991 році, коли Радянський Союз розпався. Після знищення більшої частини Грозного, столиці Чечні, і десятків тисяч смертей, російський уряд оголосив про припинення вогню в 1996 році. Перша чеченська війна фактично ознаменувала кінець ліберального експерименту Росії.
Потім, у 1999 році, після серії вибухів будинків, у чому звинувачував чеченців Владімір Путін, який на той час був прем’єр-міністром, наказав ввести війська в республіку, поклавши початок другій війні. Саме завдяки цьому конфлікту Путін став відомим. Обидві війни вирізняються своєю жорстокістю, і Росія використовувала ту саму гру в Сирії та Україні. Це вселяло страх в етнічні меншини країни; російський уряд показав, на що він здатний і до чого він піде у своїх зусиллях, щоб запобігти відокремленню регіонів.
Колонізаторська динаміка — це спадщина, що сягає корінням у царські часи і продовжилася, практично не припиняючись, аж до сьогоднішньої Росії з Путіним на чолі. Наталія Арно, президент фонду «Вільна Росія», пояснила, що історично «існувала цілеспрямована політика забирати ресурси у регіонів і перерозподіляти їх нерівномірно, щоб зробити регіони залежними від центру. Це механізм контролю, який сприяє циклу лояльності; чим лояльніший регіон, тим більше ресурсів він отримає».
Те, як це проявляється в найбільшій країні світу за розміром, у її понад 80 регіонах, відрізняється. Наприклад, у Татарстані, розташованому приблизно в 500 милях на схід від Москви, де приблизно половина населення складають татари, а іслам є основною вірою, наслідки такої лояльності помітні. Аїда Абдрахманова, віце-прем’єр-міністр Незалежного Татарстану, уряду у вигнанні, пояснила, що за прекрасним архітектурним фасадом Казані «не вистачає свободи слова, свободи віросповідання та відсутності багатьох інших свобод; абсолютно тоталітарний режим, який проектується на Татарстан з Москви і повністю підтримується колабораціоністською владою Татарстану».
Частіше опитані для цього сюжету представники етнічних рухів висвітлювали закономірність дезінвестування в регіонах.
«Калмикія — бідний регіон», — сказав Давур Дорджиєв, який є асоційованим членом Конгресу ойратсько-калмицького народу, монголомовної етнічної групи на Північному Кавказі в Росії, приблизно половина з яких є буддистами. «Росія забирає ресурси. У Лагані мав бути морський порт, але вже 15 років, як проект розпочався, а проект порту не завершений».
Андрєєв вказав на податкову систему як на «найбільшу проблему» найбільшої російської республіки Саха, яка також називається Якутія, розташована на крайньому сході країни та вздовж Північного Льодовитого океану. «Москва все забирає і цим платить за війну. Регіони нічого не отримують, але змушені воювати. Москва експлуатує регіони для отримання ресурсів, псує землю в Якутії, випалює ліс».
Після короткого періоду в 1990-х роках, коли деяким рухам за незалежність дозволили розквітнути — Єльцин сказав регіонам «отримати стільки суверенітету, скільки можете проковтнути», — права етнічних меншин були обмежені за часів Путіна. Це почалося на початку 2000-х років, коли Путін створив «вертикаль влади», командну структуру зверху вниз із призначеними президентом і, отже, лояльними представниками, які контролюють новостворені федеральні округи. За наявності такої системи неоднозначні регіони, такі як Чечня, були під контролем, а влада була зосереджена у федеральному центрі.
Поряд із цією політичною реорганізацією режим Путіна просував «Русский мир», який ставить Росію в центр так званої цивілізаційної сили, віддаючи перевагу російській мові та культурі над іншими на пострадянському просторі. Важливо, що «русский» у російському контексті стосується саме національної ідентичності в культурному та етнічному сенсі. Це відрізняється від «Російського», яке, хоча воно також перекладається як «російський», стосується державної ідентичності. Прийняття в 2018 році закону, який скасовує обов’язкове викладання мов корінних народів у регіонах, де є дві або більше державних мов, є одним із способів реалізації «Русского мира». Інший, більш свіжий приклад стався в середині серпня, коли держава оголосила, що починаючи з цієї осені, всі студенти коледжу повинні будуть прослухати курс «Основи російської державності», в якому темі «Русский мир» буде приділено особливу увагу. За кордоном концепція «Русского мира» використовувалась для легітимізації зовнішньої політики, найбільш безпідставно в Україні, спочатку з анексією Кримського півострова дев’ять років тому, а потім із повномасштабним вторгненням, яке триває вже 19-й місяць.
Те, що мало на меті зміцнення російськості вдома та за кордоном, натомість стало об’єднуючою силою для російських етнічних меншин та українців.
«Люди побачили, що той самий колоніальний характер, застосований до України, також застосовувався в Росії. Росія – дуже нетолерантне суспільство, там багато ксенофобії. Культури були придушені», — сказав Арно.
Форум вільних народів пост-Росії, створений навесні 2022 року, став прямою відповіддю на це спільне придушення та ілюструє те, як багато хто сприймає війну в Україні: Москва — ворог номер один. Мабуть, не дивно, що один із співорганізаторів форуму Олег Магалецький – українець.
«Щоб Україна була вільною, нам потрібно позбутися імперії», — сказав Магалецький.
Це почалося зі скромного початку. На першому форумі у Варшаві, Польща, у травні 2022 року «було небагато людей, може, близько 15», – сказав Магалецький. «Це було перевірити ідею, чи є майбутнє».
Виявляється, у форуму справді є майбутнє.
За останні 18 місяців він перетворився на скоординований рух, який об’єднує різні етнічні групи навколо спільної мети деколонізації Росії та заміни її «цивілізованим постросійським простором», що для деяких передбачає створення нових незалежних держав.
«Занадто довго ми працювали ізольовано», — сказав Дорджиєв. «Тільки об’єднавшись, ми зможемо досягти успіху».
До цього часу форум провів сім конференцій від Польщі, Бельгії та Швеції до США та Японії, об’єднавши представників десятків російських етнічних груп, а також політиків та експертів у регіоні та політиці. До кінця року планується проведення інших конференцій у Великобританії, Франції, Туреччині та Катарі. За словами Магалецького, збір коштів є серйозною проблемою, і одне з його головних завдань — знайти партнерів, які б надали фінансову підтримку. На форумі, який проходив у США у квітні цього року, Магалецький зазначив, що учасники самі покрили витрати на переліт, приймаючі організації надали місця, а російський емігрант оплатив витрати на проживання.
Окрім обговорення процесу деколонізації Росії, учасники також обговорюють такі питання, як демілітаризація та денуклеаризація Росії, державотворення та розвиток регіональних альянсів, серед інших тем. Форум також розробив барвисту карту, щоб зобразити, як може виглядати «пост-Росія»: незалежні держави, включаючи «Сполучені Штати Сибіру» та «Лапландію», вирізані та позначені власним прапором. За іронією долі, російська мова – це мова, яка об’єднує учасників форуму, і більша частина їхнього спілкування відбувається російською. Інформація на сайті представлена російською та англійською мовами. Усі опитані для цієї статті представники етнонаціональних рухів, які беруть участь у форумі, бачать Росію як екзистенційну загрозу, а розпад країни – як неминучий.
У той час як деякі національні рухи, такі як Рух за незалежність Сибіру, народилися на зустрічах на форумі, інші, як Татарстан, Інгушетія та Калмикія, є більш усталеними та оголосили про незалежність. (Татарські активісти оголосили про це в 1992 році, тоді як лідери інгуського та калмицького рухів проголосили незалежність на початку 2023 року.) У певному сенсі це дуже перформативні дії — принаймні на даний момент. Однак війна Росії в Україні дала цьому руху несподіваний поштовх. У жовтні минулого року український парламент визнав незалежність Чечні, назвавши її самостійницькою назвою Ічкерія та назвавши територію окупованою Росією. Потім, наприкінці серпня цього року, парламент пішов ще далі, заявивши, що створить комісію з розробки державної політики щодо взаємодії з національними рухами корінних народів Росії; фактично йдеться про створення прямих зв’язків із регіонами та припинення того, що називається російською окупацією. Таке визнання та політична підтримка можуть виявитися вирішальними під час будь-яких внутрішніх потрясінь, які можуть чекати попереду.
Не менш значущими є прагнення створити національні армії та батальйони, деякі з яких, як видається, знаходяться на дуже ранніх стадіях розвитку. Дорджиєв пояснив, що Конгрес ойрат-калмицького народу знаходиться в процесі формування батальйону. Недавні емігранти та діаспоряни охоче воюють у загонах самооборони на боці української армії. Окрім цього, Дорджиєв сказав, що не може розголошувати подробиць, за винятком того, що це «рухається в позитивному напрямку» і може стати «початком нашої власної калмицької армії». Далі Дорджиєв пояснив, що проголошення незалежності було важливим першим кроком, але формування армії також є ключовим: «Мирний процес може бути гарантований лише за умови цієї безпеки. Погроза силою потрібна для збереження політичного процесу. Це забезпечує стабільність.
Магомед Торієв, представник Комітету незалежності Інгушії, описав схожу схему: «Першим кроком було проголошення незалежності; другим кроком було створення армії». З помітною гордістю Торієв сказав, що їхній регіон був першим (з початку війни), який проголосив незалежність 7 січня 2023 року, після чого в квітні було оголошено про створення Інгушської визвольної армії. Незалежність важлива, сказав Торієв, тому що вони «не хочуть бути частиною війни Росії в Україні або частиною злочинів, які вони там чинять», і «заради безпеки Інгушетії, захисту від етнічних чисток такий, який стався в 1917 і 1992 роках».
З юних років Торієв бачив імперіалістичну природу Москви. Його дідусь і бабуся розповідали йому про їхні утиски за Йосипа Сталіна перед Другою світовою війною. За оцінками, 650 000 чеченців та інгушів — усе населення — було депортовано диктатором до Середньої Азії в 1944 році. Батьки Торієва також постраждали: вони народилися в ГУЛАГу та мали паспорти з Казахстану, хоча він виріс в Інгушетії. На початку 1990-х років відбувся етнічний конфлікт між інгушськими ополченцями та силовиками на боці Північної Осетії, які часто підтримувалися Росією.
Хоча визвольна армія перебуває на ранній стадії розвитку (Торієв порівняв її з армією Джорджа Вашингтона на початку війни за незалежність, коли у них не було зброї), Комітет незалежності Інгушії також розглядає її як важливу частину своєї підготовки до передбачуваного розпаду Російської Федерації, про що свідчить їх заява в Telegram.
Окрім цих новонароджених національних армій, існує також Громадянська рада, батальйон, що складається з російських етнічних меншин, які воюють на боці України. Коли Владислав Аммосов, етнічний якут і колишній офіцер російської військової розвідки (ГРУ), не зміг приєднатися до легіону «Свобода Росії» (добровольчий загін російських громадян, які воюють за Україну), він натомість приєднався до Громадської ради, щоб воювати разом із ним. Башкири, татари, буряти, калмики та інші, проти Росії. Не зовсім зрозуміло, чи не дозволили Аммосову приєднатися до легіону «Свобода Росії» через його зв’язки з ГРУ, його етнічну приналежність чи комбінацію обох. Андрєєв, який знає Аммосова через його роботу з фондом «Вільна Якутія», підтвердив, що коли закінчиться війна в Україні, «Так, це головна мета, війна в Україні — це лише її частина. Війна за незалежність ніколи не закінчується», – сказав Андрєєв.
Якими б важливими не були ці заяви, їх самих по собі буде недостатньо. Існує також практичне завдання донести їхнє повідомлення та заручитися підтримкою в регіонах. Але враховуючи рівень репресій у Росії — критика війни може призвести до 15 років ув’язнення — справедливо сказати, що представникам цих рухів чекає важка боротьба, тим більше, що всі вони базуються за межами країни; кілька були змушені залишити Росію, тому що вони відчували, що їх життя та засоби до існування під загрозою. Навіть активісти за межами Росії не застраховані від гніву Кремля. Арно, яка є затятим критиком Путіна та війни, але віддає перевагу демократизації, а не розпуску, вважає, що її отруїли «можливо нервово-паралітичною речовиною» у травні, коли вона була в Празі на приватному заході. Вона описала, як це було, знайшовши двері свого готельного номера відчиненими.
Групи покладаються на такі платформи, як YouTube, Instagram і Telegram, щоб інформувати людей про агресію Росії в Україні та вдома. Зашифровані програми для обміну повідомленнями є безцінними для спілкування з їхніми мережами в Росії. Андрєєв пояснив, що фонд «Вільна Якутія» працював за лаштунками, щоб координувати жіночу демонстрацію на центральній площі Якутська 27 вересня 2022 року на знак протесту проти першої мобілізації, на яку призвали лише чоловіків. Навіть маючи можливість спілкуватися здалеку, Андрєєв визнав, що людям в Якутії важко почати «повномасштабний бунт», побоюючись репресій. Умовно кажучи, протестувальники відійшли легко. За акцію протесту було затримано та оштрафовано лише 25 жінок — саме стільки можна було доставити в автобусі до місцевого відділку поліції.
Раджана Дугар-ДеПонте, представник бурятського демократичного руху Буряд-Монгол Ерхетен у США, заявила, що у них є сигнал для організації кампанії. Але кожен рух має власний спосіб робити речі, додала вона. Дугар-ДеПонте також визнала, що є обмеження щодо того, що вони можуть робити. «Ви більше не можете протестувати. Це більше не працює. Багато людей вірять пропаганді».
Більшість заходів, які можна організувати, менші за масштабом і проводяться таємно. «У Росії намагаються проводити таємні акції розклеювання листівок, агітації через інтернет», – пояснив представник «Руху за незалежність Сибіру» Станіслав Суслов. «Звичайно, їм доводиться ховатися, ховати свої обличчя в соцмережах. … За активістами полює ФСБ», – сказав він, маючи на увазі спадкоємця спецслужб КДБ.
Часто хвилювання стосувалося не лише ризику для тих, хто «агітує», а й для їхніх родичів. Етнічний бурятський активіст, який зараз проживає в Європі, пояснив, що вони намагалися розірвати стосунки з членами сім’ї через те, що може зробити поліція в Росії. «Я хвилююся за безпеку своїх рідних», – сказали вони.
Головною перешкодою для етнонаціональних рухів є державна пропаганда. У роки, що передували повномасштабному вторгненню в Україну, парадигма «Русского мира» заклала основу для контрольованих державою засобів масової інформації, щоб надавати постійну краплю інформації, яка протиставляла країну її нібито злим супротивникам у НАТО та на Заході. Етнічні національні рухи також стали об’єктом державної пропаганди. Режим вказує на декларації незалежності як на свідчення норовливих сил, які прагнуть підірвати «Русский мир». Торієв вважає, що режим намагався дискредитувати їхню роботу, поширюючи чутки про причетність західних спецслужб до Комітету незалежності Інгушії. Крім того, на Заході існують деякі російські опозиційні організації, такі як Open Russia, Free Russia Institute, Фонд «Вільна Росія» та Фонд «Вільна Бурятія», які розглядають ці етнічні національні рухи як відволікаючий фактор, який навіть завдає шкоди ширшій меті покінчити з режимом Путіна. Розмови про незалежність допоможуть консолідувати владу навколо Кремля, стверджують вони.
Поза димом і дзеркалами кремлівської риторики про те, що Росія та росіянство зазнають атаки Заходу, мобілізація у вересні 2022 року мала відчутний вплив на населення. Примусовий призов був найяскравішою ознакою того, що війна, на якій до того моменту наполягав режим, була не справжньою війною, а «спеціальною операцією», йде погано. До цього додається той факт, що не тільки етнічні меншини понесли основний тягар втрат Росії, причому непропорційно велика їх кількість прибула з найбідніших і найвіддаленіших регіонів Росії, але також у перші місяці війни буряти, які походили з монголів, звинувачували в деяких з найгірших звірств у Бучі.
Проте вплив був неоднозначним. З одного боку, мобілізація викликала масовий відтік росіян з країни, особливо чоловіків, яких можна було призвати. За деякими оцінками, після оголошення мобілізації виїхало від 300 000 до 700 000 осіб. Виникла низка організацій, щоб допомогти людям уникнути призову в армію та надати інформацію про те, як виїхати з країни та знайти місце проживання за кордоном. Два приклади – Фонд «Вільна Бурятія» і Фонд «Вільна Якутія». Звичайно, не всі можуть виїхати, і багато хто має мало інших варіантів, окрім як приєднатися до війни, через брак можливостей роботи там, де вони є. Це теж вплинуло на ставлення людей до війни. У Калмикії Дорджієв сказав: «Ті, хто залишився, почуваються розбитими та незадоволеними тими, хто виїхав».
Андрєєв пояснив, як вісьмох 25-річних чоловіків зігнали воювати на війну з криками «Прокинься! Ходімо!” супроводжуючий стуком у двері о 2 ночі. О 6 ранку вони прибули на автобусі в Якутськ, готові сісти на літак із Сахи. У них так і не було можливості попрощатися зі своїми родинами, сказав Андрєєв. Однак був один чоловік, який запізнився і спустився на рейс. Андрєєв розповів, що подзвонив нещодавньому призовнику і сказав, щоб той їхав до Казахстану, але юнака це не зацікавило. Місцева влада та старости приховано тиснуть на молодих людей, щоб вони йшли воювати, запевняючи, що це патріотично, пояснив Андрєєв. Навіть коли тіла привозять додому, пропаганда патріотизму залишається.
«Родичі загиблих повинні вірити, що вони померли недарма», — сказала Дугар-ДеПонте.
Крім того, що представники цих етнічних національних рухів стикаються з проблемами поширення повідомлення про агресію Росії всередині країни, вони прагнуть, щоб їх почули лідери на Заході. Місця проведення форумів вказують на те, що вони були організовані з цією метою, і багато зусиль було докладено для вирощування союзників. «Ми намагаємося будувати партнерські стосунки», – сказав Магалецький. «Важливо показати, що ці рухи нормальні, що ми можемо бути партнерами і торгувати. Ми повинні показати, що російська пропаганда – це фігня».
Але деякі прагнуть не просто партнерства; що їм справді потрібно, сказав Торієв, це донести своє повідомлення до Державного департаменту.
На даний момент, здається, цього не відбувається.
«Ніхто в Держдепартаменті не зацікавлений говорити або торкатися цієї теми. Співробітники Хілл зацікавлені, але не члени [Конгресу]», — сказав Люк Коффі, старший науковий співробітник Інституту Хадсона з двадцятилітнім досвідом у сфері євразійської безпеки.
Щодо того, чому, є кілька факторів. Один з них полягає в тому, що урядова політика може змінюватися повільно. Але нещодавно вигравши російські етнічні меншини, Організація з безпеки та співробітництва в Європі ухвалила влітку резолюцію про наслідки російської війни, яка описує Російську Федерацію як таку, що має «жорстокий імперський та колоніальний характер». Далі йдеться, що Росія бере участь у «насильницькому, постійному та навмисному підпорядкуванні корінних народів і націй етнічних меншин у Російській Федерації, яким відмовляють у рівних правах і самовизначенні та піддаються зловживанням та експлуатації в порушення Гельсінкських принципів» і Статуту Організації Об’єднаних Націй». Це перший випадок, коли використовується така різка лексика. Це маленький крок, але він може бути значним.
Коффі зазначив, що після війни в Іраку та Афганістані геополітична втома завадила сміливим міркуванням про зовнішню політику. І, звичайно, люди більше націлені на те, щоб Україна виграла війну.
Інша причина, пояснив Арно, полягає в тому, що уряд США бачить потенційний розпуск Росії як серйозну загрозу безпеці США. Одне лише це, однак, може бути достатньою причиною для участі в політичній дискусії про деколонізацію Росії (яка не обов’язково означає розпад, хоча іноді це трактується таким чином) і перспективу того, що певні групи можуть прагнути незалежності від Москви. Просте ігнорування можливих сценаріїв не зменшує ймовірність їх виникнення.
Закінчення війни призведе до того, що багато молодих хлопців з бойовим досвідом повернуться в ті регіони, де їм нічого не буде. «Це буде як бензин на вогні боротьби за незалежність. Це матиме значні наслідки для боротьби за незалежність», – сказав Коффі. Для тих груп етнічних меншин, які зазнали високого рівня призову, їхні стосунки з Москвою можуть бути особливо складними.
Іншою потенційною точкою спалаху може бути між тими організаціями, які прагнуть незалежності, над тими, хто хоче зберегти федерацію. Серед представників етнічних національних рухів була відчутна недовіра до осіб та організацій, які прагнуть демократизувати Росію, щоб зробити її справжньою федерацією. Торієв припустив, що в російській опозиції зараз ніхто не хоче будувати «нормальну» російську державу. «Вони хочуть зберегти імперію. Кажуть, створять демократію. Але вони вже мали такий шанс у 1991 році», – сказав він, посилаючись на конфлікти Росії після розпаду Радянського Союзу в сепаратистських регіонах Грузії та Молдови – Абхазії та Придністров’ї відповідно. «Хто може довіряти Росії після України?»
Станіслав, хоч і менш різкий, але не менше сумнівається: «Світові лідери та політичні сили мають зрозуміти, що мають справу з адекватними та прагматичними людьми. Поки що на Заході такими вважають лише шановних [Михайла] Ходорковського, [Гаррі] Каспарова чи [Олексія] Навального та їхні команди», — сказав він, назвавши трьох провідних лідерів опозиції. «Але при всій повазі, якими б демократичними не були ці люди в серці, вони не є гарантією того, що з ними вся Росія й надалі буде демократичною».
Цей скептицизм працює в обох напрямках. Такі організації, як Free Russia Foundation, Free Russia Forum, Free Buryatia Foundation і Open Democracy, жодна з яких не бере участі у форумі, вказують на непрактичність і ризики відокремлення регіонів від Росії. «Економічного плану немає. Вони могли б стати сателітом Китаю. Зараз усе централізовано через Москву. Деякі з них не мають прісної води. Як би вони це забезпечили?» — сказав Арно. «Коли механізми є чіткими та прозорими та є вільні вибори, тоді мають бути чіткі шляхи до незалежності, а не просто популізм», – додала вона. «Це емоційна розмова, але вона не допомагає. Це важлива дискусія, але не на часі».
На форумі є групи, які виступають за створення вдосконаленої федералістської системи, а не за розпад Росії та утворення нових держав. З’їзд народних депутатів, що складається з колишніх російських депутатів різних рівнів влади, розглядає себе як перехідний парламент, який здійснюватиме законодавчу владу після падіння режиму Путіна.
Окрім цієї ідеологічної розбіжності щодо федералізму та незалежності, одна сторона змогла налагодити комунікацію з урядом США в Державному департаменті, на Хіллі, а також в агентствах розвитку та демократії.
Тим часом у Росії заколот Євгена Пригожина 23 і 24 червня показав, наскільки крихка там ситуація. Протягом 24 годин Пригожин перевів своїх найманців Вагнера через український кордон на південь Росії, де вони захопили контроль над Ростовом. Звідти, коли літаки з політиками та олігархами вилетіли з Москви — у тому числі, нібито, з Путіним на борту — вони пройшли майже в 200 милях від Кремля, щоб раптово зупинитися та припинити рух. Угоди про припинення маршу досяг не хто інший, як президент Білорусі Олександр Лукашенко, якого багато хто вважали маріонеткою Путіна.
Марш також показав, що все може змінюватися надзвичайно швидко.
Ніхто не може з упевненістю сказати, що буде в Росії. Але якщо вона таки розпадеться, Коффі попереджає, що це не буде так, як у 1991 році, коли 15 радянських республік отримали незалежність. «Це було схоже на розбиття безпечного скла. … Наступний раунд буде схожий на розбиття єдиного скла в старому будинку. Він розлетиться на гострі шматки непередбачуваним чином, і його буде неможливо зібрати назад».
Через тиждень після маршу Пригожина Магалецький сказав мені: «Ми не були готові, і це була проблема». Наступного разу, за його словами, вони будуть готові.
Питання в тому, чи буде хтось інший?
Кортні Добсон, старший редактор журналу New Lines
