Нове висунення Рамзана Кадирова кандидатом на посаду глави Чечні не стало сенсацією. Сенсацією було б інше — якби кремль наважився відкрито відмовитися від людини, яка майже два десятиліття утримує найнебезпечніший регіон рф у режимі особистої влади.
Заява Кадирова про те, що він “вимушено” йде на вибори, а “якщо народ підтримає — готовий служити”, є лише черговим елементом політичного спектаклю. У сучасній росії подібні питання не вирішуються виборцями. Їх вирішує кремль. Саме тому ще навесні володимир путін фактично дав Кадирову публічне благословення на новий термін.
Але цього разу є одна принципова відмінність. Уже кілька років відкриті джерела повідомляють про серйозні проблеми зі здоров’ям Кадирова. Офіційного підтвердження цьому немає, однак регулярні зникнення з інформаційного простору, помітне погіршення фізичного стану та стрімке просування його дітей і найближчих родичів на ключові державні та силові посади свідчать, що питання наступника вже давно перейшло зі сфери чуток у площину практичної підготовки.
Саме тому нинішня кампанія є не виборами, а операцією зі збереження керованості. кремль демонструє російським елітам, що ситуація перебуває під контролем. Насправді ж у москві чудово розуміють: епоха Кадирова наближається до завершення, а готового механізму передачі влади не існує.
Симптоматично, що вперше з 2007 року Кадиров не очолив регіональний список “Єдиної росії” на виборах до державної думи. Для демократичної держави це була б технічна деталь. Для авторитарної системи — це політичний сигнал. кремль починає поступово дистанціюватися, залишаючи собі простір для будь-якого сценарію розвитку подій.
Паралельно відбувається прискорене формування сімейної династії. Родичі Кадирова займають дедалі більше ключових посад, а його син Адам, попри молодий вік, уже отримав безпрецедентний набір посад, повноважень і державних нагород. Це виглядає не як кадрова політика, а як спроба зберегти особисту владу сім’ї після завершення політичної епохи самого Кадирова.
Але головне полягає в іншому.
Чечня давно перестала бути звичайним суб’єктом російської федерації. Фактично це окрема квазідержава зі своєю армією, власними силовими структурами, власною системою управління, власною ідеологією та особливими відносинами з кремлем. Багато років путін купував лояльність Чечні, обмінюючи величезні федеральні дотації на особисту відданість Кадирова.
Ця модель працювала лише тому, що між двома людьми існувала персональна домовленість. Зникне один із них — система почне руйнуватися.
Саме тому сьогодні головна інтрига полягає не в тому, чи переможе Кадиров. Результат цих “виборів” ні в кого не викликає сумнівів. Справжнє питання полягає в іншому: хто контролюватиме Чечню після Кадирова і чи зможе кремль утримати під контролем Північний Кавказ, коли зникне людина, яка багато років була одночасно і гарантом стабільності, і головним джерелом потенційної нестабільності.
Для України це питання має не лише теоретичне значення. Будь-яка внутрішня боротьба за владу на Північному Кавказі означатиме відволікання російських силових ресурсів, перекидання військ, загострення міжкланових конфліктів та ослаблення можливостей москви вести агресивну зовнішню політику.
Історія неодноразово доводила: імперії починають руйнуватися не тоді, коли програють зовнішню війну. Вони руйнуються тоді, коли втрачають контроль над власними периферіями.
Саме тому сьогодні варто уважно спостерігати не за результатом чеченських “виборів”, а за тим, що відбувається за їхніми лаштунками. Адже майбутнє Північного Кавказу дедалі більше стає індикатором майбутнього всієї російської федерації. І якщо процес дезінтеграції імперії розпочнеться, то Чечня цілком може стати одним із його перших каталізаторів.
Віктор Ягун
