Букально нещодавно ми писали про те, як Кремль посадив на ланцюг інгуського “економічного тигра”, аж тут підіспіла “таємна доповідна” від колишніх регіональних чиновників по Дагестану.
Як йдеться у доповідній, виявляється, що Дагестан має значні розвідані запаси власної нафти (продовження шельфових родовищ Баку). Також існує чимало інших точок потенційно значного економічного зростання, які чомусь так і залишаються лише потенційними.
Чому? Напрошується аналогічний висновок, що й стосовно Інгушетії: Москва штучно блокує можливості економічного розвитку ще однієї північнокавказької республіки, насаджуючи у тамтешні голови хибний міт-переконання щодо економічної неспроможності Дагестану поза межами РФ.
Цікаво, що доповідну таємно передали Путіну “через голову” чинного (й уже задавненого) очільника республіки Мєлікова. Прикметно, що Мєлікова в Дагестані вважають “парашутистом”, себто, немісцевим керівником, спущеним з центру. Біографія його – типово яничарська: хоч його батько й був етнічним лезгіном (один із найбільших поміж 20+ автохтонних народів Дагестану), але народився в Московській області, служив по всьому СРСР і навряд чи може вважатися місцевим.
Але навіть у тих північнокавказьких суб’єктах РФ, де етнічно неросійською республікою керує умовно місцева публіка, економічна модель дуже схожа: місцевий “князьок” насолоджується безмежною владою, його корупція абсолютно безкарна, а непохитність владної позиції залежить не від соціально-економічного розвитку регіону, а від його спроможності забезпечувати потрібні для Кремля результати на виборах. Таких суб’єктів федерації чимало, їх російська політологічна думка давно влучно класифікує як “електоральні султанати” – з аномально високою явкою (90%+) і так само аномальною підтримкою провладних кандидатів та партій. Такою є і кадирівська Чечня, і відома нещодавнім гучним викриттям Карачаєво-Черкесія, де на корупції “погорів” місцевий “недо-Кадиров” Арашуков. Такою є переважна більшість республік РФ і в інших регіонах (зокрема й Татарстан з Башкортостаном), але так само до розряду “султанатів” належать чимало переважно чи й виключно великоросійських областей чи країв РФ. Відтак, ключовими спільними ознаками усієї цієї різношерстої “султанатської” мозаїки є не стільки етнічна “неросійськість” суб’єкту, скільки наступне:
дотаційна, традиційно-патріархальна або ж ресурсозалежна економіка;
як наслідок, порівняно низький відсоток політично активного й освіченого населення;
так само низький рівень політичної культури та недорозвиненість відповідної інфраструктури (незалежні спостерігачі на виборах, незалежна журналістика й соціологія тощо).
Відтак, твердження, що російській владі вигідне отупіння населення, не виглядає абстрактним й узагальненим, якщо зануритися в тему “електоральних султанатів” і збагнути, як це працює. Занурившись же, доволі швидко можна дійти висновку, що Кремль іманентно незацікавлений у людському розвитку та відповідній інфраструктурі. Логічно, напрошується ідея, що найочевидніший шлях виходу з цього зачарованого кола, принаймні для республік, – згадати про власний суверенітет і скористатися ним.
