Понад 2100 уродженців Туви вже загинули у війні Росії проти України, за підрахунками тувинських активістів. Для республіки з населенням менш як 350 тисяч це надзвичайно висока ціна. Після завершення російських виборів 18–20 вересня активісти знову говорять про побоювання нової мобілізації. (themoscowtimes.com)
Тува віддає людей у війну, рішення про яку ухвалюється далеко за її межами.
Але історія Туви показує, що московське правління не є єдиною формою її політичного існування.
У 1921 році постала Тувинська Народна Республіка — окрема держава, яка формально зберігала незалежність до 1944 року. Її суверенітет був обмеженим, а вплив Москви з часом став визначальним, але Тува мала власні державні інституції, парламент, уряд і дипломатичні зв’язки. У 1944 році республіку включили до складу СССР. (minorityrights.org)
Ця історія не зникла.
Ще наприкінці ХХ століття в Туві виникали рухи, які порушували питання відокремлення. Minority Rights Group зазначає, що створений у 1989 році Тувинський народний фронт вимагав виходу зі складу Росії, а в 1990-х роках існувала Народна партія суверенної Туви. (minorityrights.org)
Сьогодні відкритий сепаратистський рух у самій Туві жорстко обмежений. New Tuva, тувинський антиімперський і корінний рух у вигнанні, працює передусім над захистом людей від війни та довгостроковою політичною трансформацією. У 2026 році російська влада внесла New Tuva до переліку структур, пов’язаних із «екстремістською» діяльністю. (themoscowtimes.com)
Тим часом офіційні результати виборів у Туві знову демонструють майже монолітну підтримку московської політичної системи: чинний глава Владислав Ховалыг отримав 90,95%, а «Єдина Росія» — 88,26% за партійним списком. Це офіційні результати регіональної виборчої комісії; вони самі по собі не дозволяють зробити висновок про реальні політичні уподобання всіх тувинців. (tmgnews.ru)
І саме тут постає головне питання.
Що відбудеться з Тувою, якщо московський центр колись втратить здатність утримувати нинішню імперську конструкцію?
Історія дає тувинцям досвід окремої державності. Сучасна війна додає до нього тисячі могил. А існування тувинського політичного руху у вигнанні показує, що питання власного майбутнього не зникло.
Це не означає, що незалежність Туви є неминучим чи консенсусним сценарієм. Але розпад або глибока трансформація російського центру автоматично відкрили б питання про те, хто і на яких умовах визначатиме майбутній статус Туви.
І тоді 2100 загиблих постануть не лише як статистика чужої війни.
Вони стануть частиною питання, яке імперія завжди намагалася не допустити: чи має Тува право сама вирішити, ким їй бути після Москви?
