В інтерв’ю «Idel.Реалії» саха-активістка Вілюя Чойнова розповіла про те, чому вважає незалежність Республіки Саха (Якутії) неминучим кроком, як політика Москви загрожує мовам та культурі корінних народів і чим сибірські рухи відрізняються від кавказьких. За її словами, для саха багатство ресурсами стало одночасно «прокляттям і благословенням», а національні активісти, на відміну від «хороших росіян», не прагнуть керувати іншими народами, а хочуть лише дбати про майбутнє своїх республік.
— Вілюя, як довго Ви займаєтесь активізмом, пов’язаним із захистом народу саха?
— Я за фахом інженер-еколог, тож я займалася, ну можна сказати, не еко-активізмом, а екологічними проблемами в республіці на професійному рівні. А до антивоєнного деколоніального активізму я прийшла вже 2022-го року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
— Дуже часто етнічні активісти мають якийсь повісток, пов’язаний з екологією. Це той випадок?
— Так, безперечно. Усі корінні активісти, національні активісти, наскільки я знаю, всі, хто прийшли в антивоєнний активізм, до цього вже чимось займалися. Це зазвичай еко-, мовний та культурний активізм.
Протистояння на горі Куштау в контексті нового деколоніального порядку денного
— Є різні активісти, навіть організації, які говорять, що вони захищають інтереси народу саха. Чи є якийсь конфлікт поколінь у якутському національному русі?
— У нас немає таких фундаментальних відмінностей, як, наприклад, релігійний [фактор]. І тому, порівняно з іншими, я думаю, що у нас не так багато відмінностей. Є, звичайно, люди старшого покоління, консервативніших поглядів, але це, знову ж таки, не такі фундаментальні відмінності. [На цьому побутовому рівні], можливо, вони є. Навіть у Фінляндії, наприклад, є такі різницю між поколіннями. Але я думаю, що це нормально. Просто потрібно більше розмовляти один з одним.
— Ви сказали, що старше покоління консервативніше. Однак серед народів, які проживають у Росії, в їхніх національних рухах, дуже часто є випадки, коли молодь консервативніша, ніж старше покоління. Наприклад, на Кавказі це часто простежується. Там молоде населення є більш релігійним, ніж ті, хто проживав значну частину життя в радянський період. Ось якщо говорити про те, що є активісти, які прожили значну частину свого життя в радянський період, і є такі як ви, я так розумію, що ви більшою мірою активізмом займаєтесь у пострадянський період, чи є в цьому сенсі якісь відмінності у саха-активістів?
– Безперечно. Однак я бачу зараз, наприклад, є молоді блогери, які мешкають у республіці, але вони провоєнні, продержавні. Вони просувають ось цей наратив про «традиційні цінності», дуже патріархальний та консервативний.
Гендерна дослідниця Елла Россман: «Щоб у Росії була традиційність, не треба було розпочинати війну»
Але серед антивоєнних активістів я такого, наприклад, не дуже помічаю. Вони виступають за права корінних народів, і при цьому за права жінок, за права ЛГБТ та всіх інших уразливих груп суспільства. Тому так, у нас різниця є. Однак, я б сказала, що вона не всередині антивоєнного руху. [Є] ті, хто просуває офіційну пропаганду традиційних цінностей, і ті, що виступають проти влади, проти режиму і того, що вони [влада] просувають зараз.
Активні організації народів Поволжя та Росії. Що вони собою представляють?
— Є такий фонд «Вільна Якутія». Він позиціонує себе як антивоєнний деколоніальний рух, який бачить Якутію незалежною демократичною державою. Співзасновницями фонду є Сиргилана Кондакова та Раїса Зубарєва. Я переглянув сторінку в соціальних мережах цього фонду і з подивом для себе виявив, що там є зовсім різні тематики, у тому числі про права жінок. Мені, як людині з Кавказу, досить незвичайно це спостерігати, бо, як правило, там національний рух дуже консервативний, і, відповідно, риторика в них така сама. І в цьому сенсі цей фонд, я маю на увазі «Вільна Якутія», досить сильно відрізняється від тих самих кавказьких рухів, ви теж це відчуваєте?
– Так, безумовно. Ну, по-перше, [додам], Саргалана Кондакова є співзасновницею «Вільної Якутії», а Раїса Зубарєва була на початку з ними, а зараз організувала свій власний рух. Тобто це два різні рухи.
Так, я, безперечно, помічаю. Я думаю, що це різниця між кавказькими та сибірськими республіками. І дуже часто, коли я спілкуюся з іноземними політиками, вони нас постійно дорікають, що ми не об’єднані, роздроблені.
У нас ці відмінності існують, вони є і завжди були, мабуть. Тому намагатися об’єднати такі різні республіки в один рух [навряд чи можливо]. Ми всі боремося проти імперії, проти імперської політики Москви, але при цьому між Республікою Чечня та Республікою Саха дуже мало спільного. Я не можу говорити, звичайно, за кавказькі республіки, але в нас ми просуваємо такі теми, які є інклюзивними для всього суспільства. [Ми говоримо про те,] якою ми хочемо бачити нашу незалежну державу, яку ми хочемо будувати: у ній має бути місце для всіх. І в нас в Республіці Саха, до речі, теж є велике мусульманське населення з Центральної Азії та Кавказу. І для них усіх має бути місце у нашій республіці, у вільній країні. Ось за це ми й боремося. І тому так, звичайно, ми маємо говорити про проблеми всіх верств населення.
— Ще один момент, який дуже відрізняє нацрухи: якутські активісти дуже часто розглядають міжнародну активність як один із найважливіших напрямків. І ви, зокрема, берете участь і в заходах ООН. Як ви вважаєте, чи це ефективна форма боротьби?
— Я не можу сказати, ефективно чи це неефективно. Наприклад, якщо ми подивимося на війну в Чечні та на війну в Україні, мені здається, що у цих питаннях дуже важливу роль відіграє міжнародна солідарність. У Чечні, наприклад, такої [солідарності, яка має Україна] не було. Україну підтримує майже весь світ. І, напевно, завдяки цьому вони продовжують боротися з такою величезною країною, яка перевищує їхні сили у рази. І для наших республік [відсутність впізнаваності – проблема]. Наприклад, коли ми навіть просто кудись виїжджаємо за межі Росії, всі люди, з якими ми знайомимося (принаймні я знайомлюся) кажуть, що ніколи про нас не чули. Я перша взагалі людина, з якою вони познайомилися з Республіки Саха. І мені здається, це має змінюватись.
Ми жили дуже довго закрито, ізольовано, весь Сибір практично, та й Кавказ, напевно, теж. І наша адвокаційна мета — змінити це і показати, що ми також демократичні, ми можемо будувати свою долю, ми можемо самі визначати політику своєї країни і для цього, звісно, треба налагоджувати зв’язки. Зараз [треба] ходити конференціями, форумами, розповідати про нас, що ми є, і ми хочемо існувати самі окремо [від Росії].
— Різні якутські активісти чи саха-активісти виступають за незалежну Якутію. Якщо Якутія відокремиться, це означатиме для Росії, що країна розділиться на дві частини: Якутія пролягає Сибіром по всій широті карти країни. Очевидно, що Москва зробить усе, щоби не відпустити цю республіку. Ви як саха-активісти усвідомлюєте, наскільки це буде принципове питання для Кремля? Я маю на увазі не відпускати Якутію.
– Так, усвідомлюємо. Тому що, звичайно, Республіка Саха дуже багата на природні ресурси. Це наша, як сказати, “curse and blessing” ( прокляття і благословення – “Idel. Реалії” ). Вони точно боротимуться за нас до останнього. Але, наприклад, в одній із останніх резолюцій ПАРЄ було сказано, що деколонізація та відмова від імперської політики Москви є умовою для демократизації Росії.
У першому пункті Резолюції ПАРЄ (Resolution 2621 (2025)), крім іншого, сказано наступне: «Асамблея відзначила продовження насильницької русифікації, репресії та дискримінації щодо корінних народів і меншин у Російській Федерації, що є порушенням Міжнародної конвенції. У документі зроблено висновок, що справжня демократія у Росії неможлива без деколонізації; підкреслюється, що стійкий світ вимагає відмови Російської Федерації від імперських амбіцій, міститься заклик до виконання Резолюції 1514 (XV) Генеральної асамблеї ООН (1960)».
І в цьому, як на мене, одна з принципових відмінностей між так званими «хорошими російськими» та національними активістами. Я говоритиму за себе. Я, наприклад, не бачу себе президентом Росії та не хочу правити всіма цими народами. На мою думку, всі національні активісти просто дбають про свої республіки та їх добробут. І це вже говорить про те, що у нас, національних активістів, наприклад, немає жодних імперських амбіцій.
А коли «хороші росіяни» кажуть, що не хочуть, щоб їхня країна розвалилася, хочуть парламентську республіку, конфедерацію, неважливо, як це називається, для корінних народів, наприклад, нічого не зміниться у глобальному розумінні цього слова. Ми також буде використано як ресурс. А ми цього не хочемо, тому ми хочемо незалежності.
— Я подивився, що відбувається зі статистикою, пов’язаною з народом Саха. Якути між останніми двома переписами практично не змінилися у чисельності. У багатьох народів негативна динаміка. Як ви це поясните?
— Я не знаю про статистику яких років мова йде.
— Переписи 2010 року та 2020 року.
— Нещодавно, на мою думку, рік чи два тому Айсен Ніколаєв , голова республіки, урочисто оголосив, що в республіці народився мільйонний житель. Але я не вірю в це насправді, бо ми мали пандемію, потім історичну еміграцію корінних народів з республіки, потім [почалася повномасштабна] війна в Україні. Тому я не думаю, що ми маємо якусь певну статистику, якій можна довіряти. Але я знаю, що в нас ще дуже збільшилася кількість мігрантів за останні 10 років. Тому я, на жаль, не можу сказати, чому саме населення саху, як ви кажете, не змінилося. Можливо, вони [влада] намагаються тримати цифри більш-менш однаковими [щоб уникнути] антимігрантських настроїв. Я чую часто, що всі корінні їдуть і замість них приїжджають мігранти. Я, чесно кажучи, не знаю.
— Часто, говорячи про проблеми корінних народів, згадують питання «експлуатації природних ресурсів». Саме так звучить формулювання у вустах активістів. У випадку з Якутією йдеться зазвичай про великомасштабний видобуток корисних копалин. Ви сьогодні згадували деякі з них: алмази, золото, газ, вугілля. Якути самі одержують від цього дивіденди?
– Ні, ніяких дивідендів немає. «АЛРОСА» ( російська група алмазовидобувних компаній, що займає лідируючу позицію у світі за обсягом видобутку алмазів. Корпорація займається розвідкою родовищ, видобутком, обробкою та продажем алмазної сировини. Основна діяльність зосереджена в Якутії, а також в Архангельській області і в Архангельській області і в Архангельській області і в Архангельській області ) . звітує, наприклад, про те, що вони вкладаються у місцеве населення. Вони збудували «Орто Дойду» — це такий природний парк. Але це просто можна сказати пилюка в очі, тому що місцеве населення нічого не отримує. І до 2010-х років докорінному населенню навіть не дозволяли працювати на вахтах, вони завжди наймали на роботу росіян з центральних регіонів.
Айсен Ніколаєв навіть боровся за те, щоб у пріоритеті були корінні народи, які вже мешкають у республіці. І лише після цього вони почали набирати на роботу місцевих людей. Ми не бачимо жодних привілеїв від того, що у нас видобувають всі ці ресурси. У районах, де добуваються природні ресурси, будують інфраструктуру — дороги, але щойно там рудники закінчуються, вони закривають їх і їдуть. І все більше ніяких інвестицій, ніяких вологостей в ці регіони.
— Дослідник Анатолій Бреславський вказує на міграцію із малих міст. Це відбивається на традиційному способі життя та збереженні культури корінного населення. Ви як людина з цієї республіки відчуваєте, що це проблемний момент?
– Так, це проблемний момент. Я сама із села, і в моєму селі цього року не було жодного першокласника, бо села реально вмирають і всі переїжджають до міст, бо немає роботи, жодних перспектив. У Росії це просто називають так: «економічно недоцільно» утримувати села, де мешкає там, наприклад, 100 осіб. Я живу в Скандинавії та менталітет тут настільки інший, що тут все робиться для людей, а в Росії проти людей. Як можна думати, що село з населенням 100 осіб — це економічно недоцільна освіта, і тому треба урізати весь бюджет і нехай його мешканці переїжджають до міст!? У республіках у нас поширене сільське господарство. За рахунок цього села здебільшого виживали усі ці роки. І неможливо всі села переселити до міст, я просто не розумію цієї політики. Що буде, якщо вони всі переїдуть до міст? А в містах немає житла та роботи для всіх.
— Але є ще інша проблема. Зазвичай села зберігають мову і культуру, і коли люди переїжджають із села до міста, вони зазвичай втрачають їх, і з урахуванням того, що ми говоримо про відносно нечисленну за кількістю носіїв культуру, я маю на увазі півмільйонний народ — саха, то це, напевно, сильніше відчувається.
– Так, абсолютно. Села якраз і підтримують культуру та мову. Плюс до цього Росія ж визнає корінними людьми тільки тих, хто має менше 50 тисяч населення і хто веде традиційний спосіб життя.
Згідно з російським законодавством, до корінних нечисленних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу відносять етнічні групи регіону, чисельність яких не перевищує 50 тисяч осіб. Цей кількісний поріг є обов’язковою умовою для офіційного визнання. Проте активісти заперечують такий критерій, вказуючи на те, що у міжнародних документах він відсутній.
Тобто якщо вони не можуть вести традиційний спосіб життя і їм доводиться переїжджати до міста для того, щоб вижити, вони втрачають свій статус корінного населення. Це, напевно, швидше за все і робиться для того, щоб корінні народи не могли захищати свої землі через легальні механізми. І вони [влада] все для цього роблять, щоб ми втратили свій статус корінного населення. Тому що якщо ми переїхали в місто або навіть виїхали з республіки, не займаємося рибальством, полюванням, то ми не корінні і не маємо жодного права на нашій землі. Але ми проти цього і боремося, тому що корінна людина завжди залишиться корінною людиною, незважаючи на те, де вона живе і чим вона займається. Ми теж заслуговуємо на всі блага цивілізації. Нам не треба рибалити, щоб прогодувати себе. Ми можемо також ходити в супермаркет і купувати там їжу.
— Як ви вважаєте, ось те, що відбувається в Росії з етнічними групами — дуже багато хто з них просто неймовірними темпами втрачає мови: між кожним переписом дуже висока частка населення, яка втрачає свою мову, вона висока навіть у кавказьких республіках, не лише у народів, які населяють Сибір чи інші регіони. Як ви вважаєте, це якось випадково виходить чи це цілеспрямована політика Кремля?
— Я впевнена, що це цілеспрямована політика Кремля, бо спершу вони зробили національні мови факультативними. А зараз урізали кількість [годин вивчення]. Але це безперечно цілеспрямована політика. Вони не хочуть національних республік. Напевно, це пов’язано із боротьбою із сепаратизмом, по-перше, а по-друге, щоб легше було викачувати природні ресурси, ліквідуючи статус корінних народів у нас. І я думаю, що це лише погіршуватиметься, якщо не зміниться режим чи політика.
У січні 2019 року Консультативний комітет Рамкової конвенції про захист національних меншин Ради Європи розкритикував Росію за національну політику. Експерти висловили стурбованість «зростаючим домінуванням російської мови» за одночасної «відсутності ефективної підтримки мов національних меншин».
У тому ж році Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Ламберто Заньєр в інтерв’ю «Idel.Реалії» заявив , що, за його інформацією, можливості отримання доступу до вивчення своєї мовної культури у татар навіть у Татарстані залишаються досить обмеженими, хоча татарська також є державною мовою Татарстану. Міжнародного чиновника здивувало, що Єдиний державний іспит (ЄДІ) в республіці складають лише російською мовою, татарською це робити заборонено, навіть якщо школяр навчався татарською.
Раніше російське незалежне ЗМІ «Такі справи» з посиланням на експертів писало , що частка російських школярів, які навчаються рідними мовами, окрім російської, з 2016 по 2023 рік зменшилася вдвічі. Викладання 38 мовами припинилося повністю. Як зазначалося у замітці, до такої ситуації призвів цілий комплекс проблем, включаючи падіння інтересу до рідних мов, скорочення числа уроків, нестачу вчителів та розрив із закордонними партнерами через санкції.
Згідно з новими навчальними планами Міносвіти Росії, з першого вересня 2025 року в першому класі предмети «рідна мова» та «літературне читання рідною мовою» викладаються не дві, а одну годину на тиждень; а в школах із неросійською мовою навчання — дві години замість трьох.
— Я маю традиційне запитання до всіх наших гостей: а що після Путіна?
— Я думаю, що після Путіна Росія розпадеться, і всі національні республіки здобудуть незалежність і збудують свої держави відповідно до тих цінностей, які вони мають. У нас не має бути однакового майбутнього. Якщо якісь республіки захочуть об’єднатися у власні конфедерації, це можливо. Але це має відбуватися не силою, а тому, що ми самі бачимо в цьому зиск для наших республік.
Idel.Реалии
