З початком війни в Україні новий поштовх отримали національні регіональні рухи, які виступають за відокремлення від Москви. За рік пройшло вже шість форумів народів пост-Росії, з’явилися нові об’єднання, а на боці Києва воюють кілька формувань представників кавказьких народів. При цьому низка аналітиків говорять про цілком ймовірний сценарій розпаду Росії у разі перелому в ході війни.
Про національний рух в Калмикії, тези кремлівської пропаганди, минулорічної хвилі еміграції і те, чому розпад імперії потрібен самим росіянам, кореспондент Кавказ.Реалії поспілкувався з з доктором історичних наук, членом-кореспондентом Німецького археологічного інституту і заслуженим діячем науки Калмикії професором Марією Очир-Горяєвою.
У 1999 році вона перемогла в конкурсі та стала стипендіатом Фонду Олександра фон Гумбольдта, і як гість-дослідник продовжила її наукові дослідження у стінах Євразійського Відділення Німецького археологічного інституту. Перша з чотирьох наукових монографій вийшла німецькою мовою. Щороку археолог поверталася на батьківщину, проводячи розкопки у рідній Калмикії.
Сьогодні в Росії прийнято негативно відгукуватися про підтримку, яку західні некомерційні організації та наукові фонди надавали у 1990-ті російським вченим та сфері освіти загалом. Мовляв, через гранти та навчальні програми вони насаджували свої цінності. Розкажіть про свій досвід і про те, що такі програми дали російській науці.
Риторику російської пропаганди загалом і в цьому питанні зокрема інакше як ксенофобією не назвеш. У 1990-х роках, коли багато бюджетників, у тому числі співробітники Російської академії наук, могли місяцями не отримувати зарплату, виділені західними фондами гранти буквально рятували їх. Крім матеріальної сторони, вони демонстрували значущість цих фахівців та їх досліджень. Тільки завдяки підтримці західних і, пізніше, російських фондів низка вчених, у тому числі я, залишилися в науці.
Щодо «насадження» своїх цінностей, то це спотворене розуміння призначення таких структур. Кожен фонд має свої цілі та цінності, якщо вони наукові, то вони ними і залишаються. Щодо Заходу, який нібито насаджує свої цінності. Наприклад, я 24 роки живу в Берліні і знаю, що тут нікому нічого не «насаджують», а дають можливість самостійно думати та обирати. Дійсність показує, що людям подобається свобода слова та можливість вибору, це працює: всі рвуться жити в демократичні країни, а не Іран, Афганістан чи Росію, звідки за першої ж нагоди їдуть.
Насадженням займаються не західні фонди, а імперський підхід Москви. Той же Путін і його прихильники, які не в змозі адаптуватися до світу, що постійно змінюється, і грубою силою намагаються адаптувати весь світ під себе, підігнати його під свої застарілі стереотипи.
На жаль, подібну відсталість у мисленні демонструє не лише верхівка країни, а й багато росіян, у тому числі незгодні з Путіним.
Згодна. Хвиля мігрантів із Росії, незалежно від національності, нічим не відрізняється від населення, що залишилося там, у Росії. Так само як і там, виявляють активність лише малий відсоток із них. Вони організовують протести, різноманітні заходи. При цьому багато хто з них дуже бояться за себе, тому надягають на обличчя маски і приховують свої імена. Інші або просто байдужі, або підтримують Путіна. Багато хто переїхав просто, щоб зберегти свій рівень благополуччя і продовжувати подорожувати по всьому світу. Це звичайно в основному москвичі з добрим достатком. Тобто мігранти тут повністю відображають суспільство в Росії. Дві речі розчаровують мене у мігрантах із Росії. Перше, рідко хтось із них стежить за новинами з фронту і переживає за українців. Почуття сорому та провини, здається, їм незнайоме. Так виходить, що в їх розмовах взагалі немає цієї теми. Коли я говорю щось про бомбардування чи фронт, то вони відразу говорять, ми не стежимо за цим і переводять розмову на інше. Друге, це ксенофобія, Йдучи вулицями Берліна, не раз уже чула від російськомовних, які обурюються, а чому німці терплять, що тут мусульмани ходять у своїх хустках тощо. Ще один факт, мої знайомі просили допомогти знайти їм квартиру в Берліні, але тільки в тому районі, де не живуть, як вони сказали «чорні», маючи на увазі тутешніх жителів арабів та турків. Сказали навіть якщо буде на кількасот євро дорожче. Мене, як азіатку, це шокувало.
Тому, на жаль, багато хто тут не засвоює моральних цінностей демократії та толерантності. Вони просто перевозять Росію з усіма її стереотипами та ідеологією до Берліна. Росіяни за рідкісними винятками не в змозі зрозуміти логіку та цінність демократії. Інакше не трапилися б ні Путін, ні ці десятиліття зневажання свобод у Росії, ні жахлива війна.
Водночас Путін та його оточення заявляють, що Захід намагається переписати та спотворити історію.
Щиро кажучи, я вважаю, надто багато честі коментувати пропаганду. Зі шкільної програми всім відомо, що в ранньому середньовіччі була держава Київська Русь, центром якої було місто Київ, тобто територія сучасної України. Потім, через три-чотири століття, утворилося збираюче землі навколо Москви Московське князівство. Така назва була найточнішою та відображаючою суть як території, так і її населення. Теоретично її можна назвати Московська Русь. Після того, як йшло завоювання народів на півночі та сході, півдні та заході, це утворення правильніше було б називати Московською імперією. У держави цієї своя історія та свої традиції, як у будь-кого іншого. Одні тільки міста Золотого кільця чого варті. Немає необхідності настільки нехтувати, не цінувати свою московсько-російську ідентичність, свою власну державність. Треба вивчати, зберігати та пишатися багатою історією Московії.
До певного часу московити не прагнули приписати до своєї історії Київську Русь. Це сталося пізніше після того, як Петро оголосив себе імператором. Тоді й виникла спокуса зайняти не лише територію, а й минуле чужої держави.
Більшість простору сучасної Росії – землі, насильно приєднані до Московському князівству і царства: Поволжя, Сибір, Далекий Схід, Північний Кавказ, вони не мають жодного стосунку до Київської Русі. Це колонії імперії. Тож спотворенням історії для політичних амбіцій і пропаганди займаються саме мешканці Кремля.
У 2022 році представники національних рухів різних республік виступали із засудженням війни та наголошували, що цей конфлікт не відповідає інтересам малих народів країни. Були поодинокі виступи і в Калмикії, масового протесту тут не відбулося. Така реакція виявилася очікуваною?
Ставлення до війни в Калмикії, за моїми даними, схоже на середньоросійську вибірку. Чому має бути інакше, якщо імперія століттями вела політику русифікації та уніфікації, нівелюючи національні відмінності? Критично мислячі люди є у кожній республіці, як і областях, краях, та його одиниці. І майже всі вони, особливо активно 2022 року, залишили країну.
Зрозуміло, що якби ойрати в далекому минулому дісталися б берегів Атлантики і залишилися тут, то, мабуть, були б частиною демократичної Європи. Але оскільки наші предки заснували своє Торгоудське ханство на берегах річки Іджіл-Ідель-Едель-Волги, то розділили долю інших народів імперії зла.
Можна довго розмірковувати про плюси та мінуси приходу ойратів до Європи, підстави свого ханства, відходу до Джунгарії, селянської колонізації земель ханства, громадянської війни… Але історія, як відомо, умовного способу не терпить. І калмикам доводиться жити в тих умовах, а отже, і бути зрізом того суспільства, в якому вони живуть сьогодні.
Загалом, наскільки сьогодні реальні надії на незалежність Калмикії. Від чого це залежатиме? Чи готові самі калмики до цього?
Незалежність не лише реальна, вона давно дозріла. Це необхідність. У межах великих держав завжди відбуваються процеси нівелювання, тому всім регіонам Росії, як республікам, а й краям, областям, треба стати незалежними, та функціонувати на кшталт Європейського Союзу. Це означає, що у кожного своя держава, порядки та управління, але у загальних питаннях – наприклад, охороні навколишнього середовища, проектах майбутнього, таких як штучний інтелект – виступати спільно. І справа зовсім не в розмірах та кількості населення. Чорногорія наприклад, по території в 5 разів менша за Калмикію, третина території зайнята горами, населення 600 з чимось тисяч, причому ні серби, ні чорногорці не становлять більшість населення. З 2006 р. стали суверенною державою, у 2008 р. вступило до ЄС. І це важливо всім народам Росії, зокрема й російським. Адже інтереси та проблеми у росіян, які проживають у Сибіру чи Далекому Сході явно відрізняються від інтересів та проблем москвичів. Москва на даний момент оббирає всі регіони, не тільки національні республіки. Тому Кремль має стільки грошей на ведення широкомасштабної війни та захоплення чужих земель, таких як Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас. А якби гроші регіонів залишалися в регіонах, то Москва не мала б таких величезних ресурсів, а в російській глибинці люди жили б набагато краще. Від цієї централізованої системи страждають усі верстви суспільства. Ті ж губернатори регіонів, які на 100% залежать від Москви, їх теж принижує. Вони виходять маріонетки у руках Кремля.
Що ж до національних республік, всі вони за конституцією вважаються суб’єктами федерації, але в справі – колоніями. Москва їх не лише обирає, а й як регіони, а ще проводить відверто колоніальну політику. Наприклад, перекроює кордони, відбираючи найкращі землі. Наприклад, землі бурятів розділили на три адміністративні регіони. У Калмикії відібрали два райони та створили з них Астраханську область. В результаті , Калмикія втратила все узбережжя нижньої течії річки Іджіл-Волга, вихід до річки має тільки одне село. Будь-які індустріальні об’єкти будуються скрізь, лише не в національних республіках. Відповідно, економіка республік не розвинена, роботи немає, спеціалісти їдуть, населення закредитоване. Наведу кілька прикладів із тих, з якими я зіткнулася як археолог, який веде рятувальні розкопки. 2008 р. було заплановано будівництво Газопереробного заводу у с. Артезіан. Усі науково-дослідні роботи були проведені: екологи, біологи, зв’язківці і ми археологи провели обстеження та підготували всі документи. Проект закрили. А за кілька років побудували в Астраханській області. Проект будівництва Ікі-Бурульського водоводу з Левокумського резервуару нав’язали з Москви, щоб підвищити залежність республіки ззовні та змусити платити за воду Ставропольському краю. Хоча республіці було простіше протягнути гілочку зі свого селища Цаган-аман і качати воду безкоштовно з р. н. Іджіл-волга. На ті великі, витрачені на Левокумський водовід, можна було навіть розробити глибоко весяний видобуток прісної води з величезного підземного резервуару п. Годжур, що знаходиться в самому центрі республіки. Нафтопровід Тенгіз-Новоросійськ має найбільшу протяжність територією Калмикії, але гроші за оренду отримує Краснодарський край. А це мільйони доларів на рік. Люди з уряду скаржилися, що вони не змогли змінити умови договору, їздили, їздили до Москви, але там були непохитними. Як це можна назвати? Розбій серед білого дня. Список можна продовжити.
Населення Калмикії, як і все населення Росії, не розуміє, що Москва оббирає їх. Тому так само, як і скрізь, є різні думки. Економічну сторону не всі бачать, але, щоправда, усі бачать, що тотальна русифікація веде до втрати мови, ідентичності, традиційної культури. Це бачать усі. Ще жодного разу не зустріла калмика ні в Калмикії, ні за кордоном, який не бажав би розвивати своє калмицьке.
Я пам’ятаю, що у 1991 р. не все населення Казахстану, України та інших республік було за незалежність, а тепер усі ці народи оцінили свою суверенність, а українці віддають свої життя за те, щоб жити без диктату Москви. Тож необов’язково, щоб усі поголовно в республіці були однієї думки.
На вашу думку, чому населення республік, не тільки Калмикії, а й інших, так легко відмовилося від інститутів суверенітету і навіть незалежності, отриманих на початку 1990-х років?
Легко відступили – це ви добре сказали! А дві страшні війни проти незалежної Чечні? Калмикія близько знаходиться від Чечні, ми ще не забули як не тільки люди втекли від війни до нас, а навіть вовки та дикі собаки. Бачачи і чуючи таке, хто буде наражати свій народ на такий ризик? А як Татарстану руки викручували? президента Мінтемира Шаймієва Путін з кгбшником чотири дні з його кабінету не випускали, доки не підписав усе, що їм треба. А в нас, у Калмикії, ще за радянських часів що було з Городовиковим? (Басан Городовиков – радянський воєначальник і державний діяч, у 1961-1978 роках перший секретар Калмицького обкому КПРС, при ньому Калмикія досягла значних успіхів, – Прим.Ред.) Його, старого генерала, героя СРСР, під руки КГБшники вивели із зали засідання з’їзду КПРС і одразу зняли з посади, тому що він наважився заїкнутися про повернення двох відібраних районів. Ось чому після нього аж до 1990 року першою особою в республіці були лише посланці Москви.
Під час археологічних експедицій я об’їздила всю Калмикію, найвіддаленіші населені пункти, серце кров’ю обливається бачити за яких умов і як живуть прості люди у мене на батьківщині. Прагнення незалежності у свідомої частини нашого народу ніколи не згасало.
Повертаючись до вашого питання – урізання незалежності суб’єктів проходило на тлі двох чеченських воєн, все це відбувалося зовсім поряд. Москва примусово та жорстко відроджувала імперський підхід, будь-який протест жорстко припинявся. Другої депортації, знову опинитися в Сибіру, ніхто не хотів, тож у калмиків фактично не залишилося вибору.
Практично у всіх соціально-економічних рейтингах Калмикія посідає останні місця серед російських регіонів. Так було і за Ілюмжинова, і за Орлова, і за Хасикова. На вашу думку чому ніхто з глав республіки не зміг домогтися прориву в її розвитку? Чи могли вони це зробити?
Тому що колоніальна політика ніколи не припинялася, зробити прорив у таких умовах неможливо за визначенням. Колонія є колонія, у ній і будівництво, і інфраструктура, і соціальна сфера будуть гіршими, ніж у метрополії. На її території проходить лише викачування ресурсів та спеціалістів, проводиться тотальна русифікація у всіх сферах – від мови до переписаної історії. Це теж імперська політика, коли народам не дають вивчати власне минуле, нав’язуючи тільки те його трактування, яке вигідне Москві.
До речі, регіональні еліти це також чудово розуміють. Губернатори та глави республік змушені їздити кланятися до Москви, випрошуючи гроші, які у вигляді податків самі ж відправляли до федерального центру. Тож питання розпаду назріло не лише внизу, у свідомості активістів національних рухів, а й серед місцевих еліт. Треба ще й російській глибинці зрозуміти, що Москва користується їхньою політичною наївністю і змушує жити у негідній бідності. Наслідки війни з Україною якраз можуть стати сірником, який запалить цей неминучий процес.
Існує думка, що російське суспільство масово підтримує цю війну. На вашу думку як людину з боку – чи так це? Що потрібно і можна зробити, щоб розплющити очі прихильникам агресивної політики Кремля?
Звісно, масово підтримують – людям треба якось виживати, це є першочерговим завданням. Все вирішує державна система та ті, які цінності вона просуває. За часів Третього рейху німці масово підтримували війну. Але коли змінилася система, цей народ став демократичним і твердить як мантру «Ніколи на віки нацизм не повториться». Така сама зміна може статися і з російським суспільством, для цього треба, щоб система змінилася. А народ у масі легко змінює свою думку та звички. Наведу приклад. Я років 8 вела розкопки на кордоні Калмикії та Ростовської області, копали дві фортеці епохи Хазарського каганату. Жили місяцями у маленькому селі, де все населення російське. На розкопки брали місцевих мужиків. А вони там не просто матюкаються, вони практично розмовляють матюком. Але я їм усім заборонила матюкатися на розкопі та робити жарти на гендерні теми, інакше виганяю з розкопу без денної зарплати. І вони працювали в мене місяцями, цілими днями і не матюкалися. Скажу більше. У цьому селі вони всі тією чи іншою мірою націоналісти, у тому сенсі, що не люблять калмиків. Але оскільки я з повагою до них ставилася і щовечора платила зарплату, вони ставилися до мене та всіх співробітників дуже сердечно, хоч усі ми були калмиками. Тобто народ скрізь, хоч російський, хоч німецький, він майстер з виживання. Так що я вважаю, не треба їх на словах переконувати. Зміняться умови, народ сам зрозуміє, як йому вигідно. Не треба народ засуджувати, треба його любити та створювати умови для гідного життя, незалежно від національності.
Марія Очір
Oirat-Kalmyk Congress
