Яким би не був її вплив деінде, російська агресія в Чехо-Словаччині навряд чи спричинить більше, ніж резонанс у Південно-Східній Азії.
Перше відчуття жаху й розчарування вже змінюється холодною переоцінкою можливих наслідків пошуку Москвою друзів у цьому регіоні. Після перших цілеспрямованих спроб, зроблених близько двох років тому, радянсько-російська дипломатія досягла відчутного прогресу в цьому регіоні.
Ще не було жодних ознак того, що заклопотаність Радянської Росії розвитком подій у Чехо-Словаччині призведе до послаблення її зусиль у Південно-Східній Азії або що країни цього регіону будуть менш відвертими у розвитку контактів з Москвою.
Насправді рішучість Росії зміцнити свої досить міцні позиції в Сінгапурі та Малайзії була продемонстрована, коли на початку вересня в Сінгапурі відбулася перша радянська торгова виставка. Навіть кілька студентів університету, які демонстрували перед Радянським торговим представництвом незабаром після вторгнення в Чехо-Словаччину, вирішили проігнорувати цю подію.
Уряд Сінгапуру, який висловлював глибоку симпатію до чехо-словацького народу та взяв непрямий удар по Радянському Союзу («…ми шоковані та налякані політикою, де право — це не більше, ніж демонстрація сили»), не дозволив цим настроям заважати торгівлі. А росіяни після тижневої виставки із задоволенням відзвітували про укладення кількох контрактів.
З іншого боку, Сінгапур знайшов обнадійливі ринки в Радянському Союзі та Східній Європі для своїх товарів, таких як взуття, пиво тощо.
Тепер виставка відбудеться в Куала-Лампурі, де радянська дипломатична присутність набагато сильніша.
Для Малайзії Радянський Союз є найкращим замовником натурального каучуку, джерела життя країни. З огляду на жорстку конкуренцію, яку створює синтетичний каучук, для Малайзії життєво важливо зберегти та розширити ринок для свого натурального каучуку. Росія була великим покупцем і раніше, але стара концепція віддаленого покупця (працював переважно через лондонський ринок і посередників у Сінгапурі), який у будь-якому випадку хотів отримати дорогоцінну сировину, поступилася місцем одному з друзів, який не тільки займається торгівлею, а й готовий надавати допомогу та розвивати соціальні та культурні контакти.
Уряд Малайзії поспішив висловити свою «глибоку стурбованість і жаль» з приводу російського вторгнення, але, виступаючи за виведення російських військ, він не засудив Москву.
В Індонезії, де офіційна реакція на дії Росії була більш стриманою, ніж відверте засудження з боку деяких політичних партій і студентів, обидві сторони, здається, задоволені темпами прогресу у відновленні їхніх відносин.
Філіппіни, які незадовго до чехо-словацького інциденту вирішили проводити обережну політику поступового встановлення дипломатичних і торговельних відносин з Радянським Союзом, здається, навряд чи повернуть цей процес назад, хоча темпи могли трохи сповільнитися.
Таїланд також не демонстрував жодних ознак бажання зробити щось більше, ніж зазначити своє несхвалення російської окупації.
Щодо комуністичних держав, то Північний В’єтнам виступив на боці Москви, тоді як Північна Корея опосередковано підтримала радянсько-російські дії, засудивши «контрреволюціонерів» у Чехо-Словаччині. Ставлення Ханоя зрозуміле з огляду на його
величезну залежність від радянської економічної та військової допомоги.
Не лише міркування торгівлі та комерції, хоча вони й значні, сприяли збереженню радянсько-російського іміджу в Південно-Східній Азії як привітного, розумного режиму, який бажає співіснувати з некомуністичними і навіть антикомуністичними державами.
Крім торгово-економічних міркувань, більшість країн Південно-Східної Азії дивляться на радянсько-російську присутність у цьому регіоні як на стабілізуючий і, можливо, на переговорний фактор у постійно мінливому балансі сил. Прийнявши реальність повного виходу Британії до 1971 року, країни схильні розглядати активний радянський інтерес до цього регіону як балансуючий вплив проти загроз з боку ядерного Китаю.
Не дивлячись на сприйнятливість, яку відчувають під час маневрів великих держав, більшість країн Південно-Східної Азії не схильні розглядати «дисциплінування» Чехо-Словаччини як випадок відкритої агресії, з огляду на стратегічні радянсько-російські зацікавлені інтереси. Вони також трохи цинічно дивляться на приглушену реакцію Сполучених Штатів і схильні приписувати події принаймні частково злій системі розподілу зон впливу між великими державами.
Не дивно, що гучні протести Пекіна проти російського вторгнення та пишне вираження співчуття до чехо-словацького «народу» з одночасним засудженням лідерства «Свобода-Дубчека» мало розбили лід у цьому регіоні. Значною мірою це пов’язано з їхнім вродженим хистом, набутим, безсумнівно, гірким досвідом, прозрівати цю хитрість. Пекін був дуже ліберальним, висловлюючи підтримку «народу» Індонезії, Малайї (він ще не звернув увагу на Малайзію), Таїланду, Бірми та Філіппін в їхній уявній чи реальній боротьбі за повалення своїх «реакційних» урядів. Було також зазначено, що нинішнє чехо-словацьке керівництво, чиї лібералізаційні кроки сприймаються в цьому регіоні з симпатією, стало об’єктом зловживань з боку китайських лідерів, преси та радіо.
Не забуті також звинувачення Бірми, Індонезії та Малайзії у втручанні Китаю в їхні справи. Водночас жодна з країн Південно-Східної Азії ще не зазнала нічого подібного від Радянського Союзу.
Звідси такий обережний підхід до проблеми, яку вони не хотіли б судити.
Адже нація, як і людина, не може бути надто обережною у виборі ворогів.
Ми — індійські антикомуністи — підтримуємо боротьбу за розпад Російської імперії на незалежні національні держави всіх поневолених націй, як єдину запоруку міцного миру та безпеки світу!
Рама Сваруп
