Українське коріння на Далекому Сході
Влітку 2020 року Далекий Схід Росії, який часто вважають віддаленим форпостом на величезній території Російської Федерації, став несподіваною сценою для одного з найстійкіших та найорганічніших протестних рухів у новітній історії Росії. У місті Хабаровськ десятки тисяч людей тижнями виходили на вулиці, засуджуючи свавільний арешт свого губернатора Сергія Фургала (BBC News, 2020). Ці демонстрації, хоча спочатку були викликані політичним інцидентом, викликали щось набагато глибше та давніше: регіональну ідентичність, сформовану завдяки довгій історії опору централізованій російській владі. Цей опір має коріння, що сягає початку 20 століття, коли українські поселенці на Далекому Сході заклали основи того, що вони уявляли собі як продовження незалежної України.
Президент Володимир Путін останніми роками висував територіальні претензії, засновані на присутності російськомовного населення, зокрема у своїй промові 30 вересня 2022 року, в якій оголосив про анексію чотирьох українських областей — Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької (Putin, 2022). Його обґрунтування ґрунтується на етнічній та лінгвістичній спорідненості. Але якщо послідовно застосовувати цю логіку, то виникає питання щодо легітимності російського контролю над величезними, етнічно різноманітними територіями, такими як Сибір та Далекий Схід. У цьому контексті історія Зеленого Клину, також відомого як Зелена Україна, стає чимось більшим, ніж просто маловідомою історичною приміткою; вона служить контрапунктом до імперських наративів, нагадуванням про альтернативні політичні траєкторії, які були придушені авторитарними силами (Kraliuk, 2020).
Зелений Клин, заселений сотнями тисяч українців на початку 20-го століття, був чимось більшим, ніж просто колонією — для багатьох його мешканців він був потенційним східним продовженням незалежної України.
Українські поселення на Далекому Сході Росії.
У цьому есе розглядається формування української ідентичності на Далекому Сході, створення Української Далекосхідної Республіки, її жорстоке придушення більшовиками та тривале відлуння цієї спадщини в сучасних протестах. Крізь цю призму хабаровські протести є не просто політичними заворушеннями, а частиною довшого історичного континууму українського опору, культурного виживання та незмінного прагнення до свободи, навіть на периферії імперії.
Політичне пробудження та мрія про єдність
Але це бачення регіонального самоуправління невдовзі зіткнулося з суворими реаліями відродженої більшовицької імперії.
Крах російської монархії в 1917 році створив можливості для політичної організації українських поселенців. Були сформовані українські ради, культурне життя процвітало, а українська мова була прийнята як робоча мова. До 1918 року було створено Українську Далекосхідну Республіку з центром у Владивостоці, якою керувала Українська Далекосхідна Краєва Рада та її виконавчий секретаріат (Hunczak, 1990).
Політичним прагненням було об’єднання з Українською Народною Республікою. Місцеві українські газети, такі як «Українець на Зеленому Клині», «Нова Україна» та «Громадська думка», пропагували це бачення (Kraliuk, 2020). Українські лідери утворили союзи з російськими лібералами, козацькими ополченнями, представниками бурятів та китайськими торговельними групами — усі вони були віддані регіональному самоуправленню та збереженню культури. Ця кооперативна модель була разючим контрапунктом централізаторським, імперським тенденціям як царського, так і більшовицького режимів (Riasanovsky & Steinberg, 2010).
Цей опір відображає сучасну українську антиімперську боротьбу на окупованих Росією територіях, таких як Крим, Донецьк та Луганськ. В обох випадках українці мобілізувались навколо місцевого самоврядування, ідентичності та опору насильницькій асиміляції (Plokhy, 2015; Kuzio, 2024).
Українська газета «Нова Україна», видана у Владивостоці, 1921 рік
Придушення, русифікація та пам’ять
Прихід більшовиків до влади на початку 20 століття ознаменував жорстокий поворотний момент для українського Далекого Сходу. Період культурного розквіту та політичної автономії швидко закінчився. У 1920 році більшовики створили Далекосхідну Республіку як буферну державу, фактично ліквідувавши Українську Далекосхідну Республіку до 1922 року. Видатних українських лідерів, включаючи Юрія Глушка-Мову, було заарештовано, а багатьох страчено. Українські установи, школи та культурні організації було закрито, а процес русифікації посилився за часів більшовицької влади (Hunczak, 1990). У 1924 році гучний політичний процес у Читі засудив десятки українських активістів за звинуваченнями в націоналізмі та опозиції до радянської влади (Plokhy, 2015).
У 1931 році настав короткий період українізації, який включав плани навчання українською мовою у 809 школах та адміністративні реформи у шести районах. Однак Сталін швидко скасував цю програму в 1932 році, розпустивши всі українські організації.
Незважаючи на ці невдачі, українська ідентичність у регіоні виявилася надзвичайно стійкою. Українські театральні гуртки продовжували виступати, діяли організації «Просвіта», а культурні журнали поширювалися в таких містах, як Харбін, Хабаровськ та Владивосток (Kraliuk, 2020). У Харбіні Організація Українських Націоналістів (ОУН) до 1937 року закріпила свою присутність. Харбінське відділення ОУН, що складалося переважно з українських емігрантів та вигнанців, займалося політичною агітацією та культурною просвітницькою діяльністю. На 20-ту річницю короткочасної незалежності України лідери ОУН у Харбіні видали декларацію, в якій закликали українську молодь на Далекому Сході протистояти більшовизму та виступати за єдину, суверенну Україну, що простягається до Тихого океану. Ця декларація підкреслювала незламну рішучість до національного визволення та висловлювала солідарність з окупованою Україною, водночас зберігаючи мрію про відроджену Зелену Україну (Riasanovsky & Steinberg, 2010).
У наступні десятиліття, незважаючи на посилення асиміляційного тиску, українська ідентичність продовжувала виживати. Українська мова залишалася загальною для значної частини населення, а культурне життя зберігалося в різних формах. До 1990-х років на Далекому Сході проживало понад півмільйона українців. Опитування 1989 року показало, що 40% населення все ще вважало українську рідною мовою. Однак політичне та культурне пригнічення, а також тиск асиміляції, спонукали багатьох ідентифікувати себе як росіяни.
Прапор Зеленої України, 1918 р.
Станом на 2011 рік, за даними перепису населення, на Далекому Сході проживало лише 50 000 українців, що є разючим зменшенням порівняно з попередніми десятиліттями. Однак це зменшення не означає зникнення української громади; радше воно відображає вимушену ідентифікацію через постійне політичне та культурне придушення української ідентичності (Kraliuk, 2020; Plokhy, 2015; Martynenko, 2024).
Хабаровськ 2020 — Відродження Опору
Влітку 2020 року Хабаровськ став епіцентром найорганічнішого протестного руху в Росії за останні роки. Спровоковані арештом губернатора регіону Сергія Фургала, демонстрації переросли в ширшу критику авторитарного правління Москви (BBC News, 2020). Гасла протестувальників, такі як «Путін! Нам потрібна гідна зарплата та пенсія, а не війна з Україною!», виражали невдоволення центральною владою та військовою агресією (Simes, 2020).
Протести також викликали глибшу культурну пам’ять. Серед нащадків насильно асимільованих народів, включаючи українців Зеленого Клину, демонстрації відображали давнє обурення централізацією. Децентралізований та наполегливий характер протестів відображав дух українських поселенців, які колись прагнули автономії на околиці імперії (Kraliuk, 2020).
Цей резонанс з культурною пам’яттю аналогічний ситуації в окупованій Росією Україні сьогодні. В обох випадках низовий опір кидає виклик імперській владі Москви. Місцева ідентичність, історія та регіональна гордість слугують противагою нав’язаному націоналізму (Lozowy, 2023; Yermolenko, 2025). Так само, як мрія «Зеленого Клину» прагнула об’єднання з вільною Україною, сьогоднішні захисники України прагнуть суверенітету проти поновлених спроб імперського поневолення.
Реакція Москви — придушення протестів
Кремль відреагував на протести в Хабаровську так само, як і на інші випадки інакомислення: придушенням, пропагандою та репресіями. Спочатку протести, які були розцінені як маргінальні, супроводжувалися арештами, блокуванням ЗМІ та стеженням (Human Rights Watch, 2022).
Протести в Хабаровську, 2020.
Відтоді антивоєнні протести, кампанії проти мобілізації та опір етнічних меншин, таких як буряти та тувинці, продовжуються по всьому Далекому Сходу. Хоча масштабні акції зменшилися, індивідуальний спротив зберігається. У 2023 році хабаровський активіст отримав 15-річний термін ув’язнення за спробу підпалу військового пункту (AP News, 2023).
Онлайн-платформи, такі як Telegram та блоги, стали життєво важливими інструментами для інакомислення та обміну інформацією (Lozowy, 2023). Зусилля зі збереження культурної спадщини також тривають: українські нащадки сприяють вивченню мов, архівують історію та протистоять асиміляції через активізм щодо спадщини.
Репресії Москви кореняться в страху — не лише перед політичною критикою, а й перед поверненням історичної пам’яті. Її політика, спрямована проти «іноземних агентів» та дисидентських освітян, є частиною ширшої кампанії зі знищення неросійської ідентичності (Radio Free Europe/Radio Liberty, 2022).
Від тайги до Донбасу
Історія Української Далекосхідної Республіки — це не просто історична примітка; це потужний символ непокори, свідчення непохитної волі народу зберегти свою культуру та суверенітет попри всі труднощі. Колись забутий, цей історичний епізод тепер вимагає уваги — не лише як курйоз, а й як чітке відображення сучасної боротьби за самовизначення та ідентичність.
Сьогодні, коли Україна чинить опір імперському пануванню, відлуння її минулого опору на Далекому Сході голосно резонує. «Зелений Клин» може бути географічно далеким, але його спадщина живе в кожному протесті, кожній битві та кожному акті непокори російському імперіалізму. Від тайги до окопів Донбасу дух української стійкості не просто живий — він відроджується, сильніший, ніж будь-коли.
Боротьба за суверенітет України — це не лише боротьба за територію; це боротьба за саме право існувати на своїх власних умовах, вільних від нищівного тягаря імперії. Історія показала, що незалежно від відстані чи нав’язаного мовчання, нації пам’ятають — і вони піднімаються. Україна бореться не лише за сьогоднішній день, а й за майбутнє кожного пригнобленого народу, який відмовляється бути стертим. Це не кінець історії, це лише початок. Імперія може намагатися придушити дух опору, але волю народу не можна згасити. Україна переможе.
Богдан Чернявський, США
Список літератури
1. AP News. (2023). Російського активіста засуджено за підрив військової установи на знак протесту проти війни в Україні. https://apnews.com/article/russia-ukraine-khabarovsk-conscription
2. BBC News. (2020). Протести в Хабаровську: Тисячі людей вимагають звільнення губернатора. https://www.bbc.com/news/world-europe-53439114
3. Human Rights Watch. (2022). Росія: Арешти та переслідування протестувальників. https://www.hrw.org/news/2022/03/07/russia-arrests-harassment-crackdown-protesters
4. Гунчак, Т. (1990). Українська Республіка на Далекому Сході: історичний контекст та спадщина. Ukrainian Quarterly, 46(1), 21–35.
5. Кралюк, П. (2020). Протести в Хабаровську та забуті українці Зеленого Клину. Радіо Свобода. https://www.radiosvoboda.org/a/zelena-ukraina-dalekyi-skhid/30753549.html
6. Кузьо, Т. (2024). Російський імперіалізм та українська відповідь. Kyiv Academic Press.
7. Лозовий, Е. (2023). Онлайн-опір та ідентичність у путінській Росії: регіональний дисидент у цифрову епоху. Post-Soviet Affairs, 39(2), 210–232.
8. Мартиненко, А. (2024). Зникаючі ідентичності: русифікація та асиміляція на пострадянському просторі. New Baltic Review.
9. Плохій, С. (2015). Брама Європи: історія України. Basic Books.
10. Путін, В. (30 вересня 2022 р.). Промова щодо приєднання Донецька, Луганська, Херсона та Запоріжжя до Російської Федерації. http://en.kremlin.ru/events/president/news/69465
11. Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода. (2022). Етнічні меншини Росії кажуть «ні» війні Путіна. https://www.rferl.org/a/russia-ethnic-minorities-no-to-war/31849349.html
12. Рязановський, Н.В., та Штайнберг, М.Д. (2010). Історія Росії (8-е видання). Oxford University Press.
13. Саймс, Д. (2020). Чому росіяни протестують на Далекому Сході. The Moscow Times. https://www.themoscowtimes.com/2020/07/15/why-russians-are-protesting-in-the-far-east-a70970
14. Єрмоленко, В. (2025). Війни пам’яті та опір: боротьба України за ідентичність у 21 столітті. European Democracy Studies.
