32 роки тому сталося найбільше та найжорстокіше кровопролиття під час Першої карабахської війни (20 лютого 1988 – 14 травня 1994). Маленьке азербайджанське містечко Ходжали відігравало стратегічне значення. Місто перебувало всього в десяти кілометрах від так званої столиці сепаратиського анклаву невизнаної Нагірно-карабахської республіки Степанакєрту. Зручно розташоване на гряді гір та на перехресті важливих транспортних артерій. Тут знаходився єдиний у Нагірному Карабасі (Арцаху) аеродром, здатний приймати великі літаки.
Совецька влада свідомо закладала міжетнічні конфлікти на окупованих територіях так званих совєцьких республік. А окупаційні совецькі війська, які залишилися під виглядом «миротворців» – 336 мотострілецький полк колишнього Союзу, відігравали винятково зловісну роль.
Після початку вірмено-азербайджанського конфлікту місто стало пристанищем біженців з бунтівного регіону: азербайджанців та турків-месхетинців, які втікали від погромів у Фергані (Узбекистан). У місті майже втричі зросло населення.
З огляду на його стратегічне значення з осені 1991 року Ходжали було практично заблоковане вірменськими збройними формуваннями. З січня 1992 року у місто припинили постачання електроенергії, зник телефонний зв’язок, електрика, опалення, водопровідна вода. 13 лютого 1992 з міста змогли здійснити останній евакуаційний рейс вертольотом.
З обложеного міста не змогли виїхати і залишилися на момент трагедії від двох до чотирьох тисяч мешканців.
Упродовж зими 1991-1992 року Ходжали перебував під постійними артилерійськими обстрілами, у результаті чого руйнувалися цивільні обʼєкти та гинули мирні мешканці.
У ніч з 25 на 26 лютого після інтенсивного артилерійського обстрілу почався штурм міста піхотними групами. До сьомої ранку були знищені останні захисники міста.
Під час штурму частина населення намагалася вибратися з міста, але по них було відкрито артилерійський вогонь поблизу села Нахічеваник. Обстріли здійснювались вірменськими формуваннями та військовослужбовцями 336 полку СНД.
За даними розслідування, здійсненого азербайджанським парламентом, в результаті цієї трагедії загинуло (включно з тими, хто замерз у дорозі) 485 осіб.
Понад тисячу жителів Ходжали потрапили у полон. Загинуло 63 дітей, 106 жінок, 70 чоловіків похилого віку, знищено повністю вісім родин, 25 дітей стали сиротами, ще 130 дітей втратили одного з батьків. Майже півтисячі (487) зазнали поранень, серед них 76 дітей. У заручники потрапили 1275 осіб, зникли безвісти 150.
Так звана Верховна Рада НКР висловила жаль з приводу жорстокості під час захоплення Ходжали, однак жодних спроб розслідування злочинів не було.
Очевидно ці події не могли відбутися без мовчазної згоди Москви і активної участі її 336 мотострілецького полку, засобами якого велися артилерійські та мінометні обстріли азербайджанських територій. Є чимало свідчень, що саме бойова техніка 336 полку зіграла фатальну роль у штурмі Ходжали, забезпечивши вогневою підтримкою наступальні вірменські загони. За свідченнями одного з офіцерів, у знищенні міста Ходжали брав безпосередню участь третій мотострілецький батальйон. Свідки Ходжалинської трагедії розповідали згодом, що вони чули переважно російську мову, команди віддавалися російською, вони бачили російські танки і БМП.
Щоб приховати участь у злочині 2 березня 1992 року, весь особовий склад 336 полку було перевезено у м. Вазіані (Грузія). А вже за вісім днів, 10 березня, наказом Головнокомандувача СНД 336 полк було розформовано. Уся бронетехніка – понад сто БМП, до 10 танків – було залишено вірменам.
336 полк став яскравим свідченням наявності совєцьких, а нині – російських псевдомиротворців у зонах конфліктів.
Хоча з часу Ходжалинської трагедії минуло 32 роки, жодної адекватної міжнародної політико-правової оцінки ці події не отримали. Винуватці трагедії, її ініціатори, підбурювачі, виконавці так і не притягнуті до відповідальності. А значить такі злочини можуть повторитися будь-де і будь-коли, де є російські війська.
