Шевченко і Московія

Існують різні вигадки й пропагандивні розповіді, які мали би змалювати позитивне ставлення офіційної Росії та росіян до Шевченка, якого нібито царська родина викупила з кріпацтва, та що Шевченко – двомовний письменник, і він належить як до української, так і до російської літератури. Дійсність та історичні факти говорять про зовсім інші оцінки та реалії.

Шевченко й російська мова

Для Шевченка українська мова була всім – не тільки засобом спілкування, а була його душею й фундамент його людської та національної свідомості. Про це знайдемо безліч аргументів у самій творчості й листуванні поета.

Так, у листі до брата Микити з 15.11.1839 р. Тарас Шевченко пише: «Та будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу – не по-московському, а по-нашому, –

Бо москалі чужі люди;

Тяжко з ними жити;

Немає с ким поплакати,

Ні говорити, –

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово (…) Ще раз прошу – напиши мені письмо, та по-своєму будь ласкав – а не по-московському».

У розмовах та в листах Шевченко ніколи не називав москвичів росіянами, а лише москалями, москвинами та кацапами. У «Передмові» до другого видання «Кобзаря» нарікав на своїх земляків, що піддавалися впливові російської журналістики (дослівно: «нашествія іноплеменних журналістів») і закликав: «Не бійтеся, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московському не пишемо?» Далі Шевченко сам відповідає на цей закид: «А на москалів не вважайте, нехай вони самі пишуть по-своєму, а ми – по-своєму. У них народ і слово, і у нас народ і слово, а чиє краще – нехай судять люди».

Дуже докладне дослідження про життя і творчість Тараса Шевченка свого часу написав і видав Р.Задеснянський, тобто Роман Бжеський «Апостол української національної революції» (Мюнхен 1969). Ця книжка вийшла невеликим тиражем і нині майже нікому недоступна. Вона гостро полемічна, але автор не боїться зачіпати дразливих тем і не зупиняється перед жодним, навіть академічним «авторитетом», коли вони помиляються.

Ми лише наведемо з цієї праці одне місце, де йдеться  про двомовність Шевченка. «Шевченко двохмовним письменником не був, він уважав мовою творчості лише українську мову, але й те, що він написав по-московськи – написав під тиском обставин», – доходить висновку Бжеський.

Хто властиво викупив Шевченка? Не росіяни!

На цю тему написала коротку, зате чітку й однозначну відповідь дослідниця літератури Ганна Черкаська із Запоріжжя. Її критичну замітку можна прочитати на її особистій сторінці у Фейсбуку. Наводимо цей текст, який не потребує додаткових коментарів, а лише широкого розповсюдження:

«Не хотіла я піднімати цю тему, але безбатченки з телебачення в Україні (кажу так, бо українського телебачення ми не маємо) довели. Скільки можна торочити, що «діячі російської культури викупили з кріпацької неволі українського поета Тараса Шевченка».

І кого з росіян Ви там бачили?

Російський художник Карл Брюллов і російський поет Василь Жуковський вирішили викупити Шевченка з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за 2500 рублів, на той час ця сума була еквівалентна 45 кг. чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, і 4 травня 1838 р. портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина.

Росіянин Карл Брюлло (1799-1852) – по батькові нащадок знаменитих французьких емігрантів-гугенотів, по матері – німець. Карл Брюлло став Карлом Брюлловим за указом Олександра I, аби прізвище сповіщало іноземцям про підданого з Російської імперії і нагадувало російські прізвища, йому подарували букву «в». Оскільки життя в Петербурзі не склалося, художник випрохав дозвіл виїхати в улюблену Італію. За легендою, він доїхав до кордону, там зняв увесь свій одяг і викинув його, бо не хотів брати з собою навіть пилюку Росії-мачухи.

Російський поет В.Жуковський – нешлюбний син російського поміщика Панаса Буніна (прадід відомого письменника, лауреата Нобелевської премії Івана Буніна), мати – Сальха, туркеня за походженням, узята в полон росіянами при штурмі Бендер у серпні 1770 року. Полонянку хрестили з ім’ям Єлизавети Турчанінової. Народжений нею син Василь за бажанням П. Буніна був усиновлений білоруським шляхтичем Андрієм Жуковським (який жив «на хлібах» у Буніних), що дозволило Жуковському уникнути долі незаконнонародженого. Його особисте походження поглибило співчуття до долі Шевченка.

Відомо, що поряд з портретом Жуковського розігрувалися предмети порцеляни і коштовності. Хто їх виграв і чи виграв хтось взагалі? Портрет Жуковського не виграв ніхто! Царська родина на нього претензій ніколи не виявляла. Після проведення лотереї Брюллов ще 14 років працював над портретом і тільки після смерті художника родина продала його російському підприємцю Третьякову. У 1939 році портрет Жуковського, за який нібито було викуплено Шевченка з кріпацтва, потрапив до новоствореного музею Т.Г.Шевченка в Києві.

Оскільки лотерея із розіграшу портрета Жуковського не дала бажаної суми, кошти на викуп поета збирали в складчину, яку започаткували К. Брюллов, В. Жуковський, О. Венеціанов та Ю. Баранова.

Олексій Венеціанов – син грецького купця з Ніжина Фармакі-Венеціано та українки. Живопису навчався у українця Володимира Боровиковського.

Юлія Баранова (1789–1864) – німкеня, графиня, народжена Адлерберг, гофмейстриня, статс-дама, вихователька дочок Миколи I.

Кошти для викупу здали: земляк Шевченка художник Іван Сошенко; художник Аполлон Мокрицький з Полтавщини, нащадок козака Таволги, випускник Ніжинської гімназії вищих наук; поет Євген Гребінка (козацький нащадок роду Чайковських); граф Вієльгорський Михайло – поляк, віолончеліст, композитор.

Василь Григорович – козацький нащадок із Полтавщини, випускник Київської академії, конференц-секретар Академії мистецтв, брав участь у викупі Шевченка з кріпацтва і допоміг влаштувати його в Академію мистецтв пенсіонером Товариства сприяння художникам. Шевченко присвятив Григоровичу поему «Гайдамаки» і згадує про нього на сторінках свого щоденника та в повісті «Художник».

Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну».