Вепси – стародавня карельська народність – частина європеоїдної раси з уральською домішкою. Вепси невеликого зросту, із середнім розміром голови, обличчя у них трохи сплощене, чоло низьке, нижня щелепа злегка розширена, вилиці виступають, кінчик носа піднятий, також характерний невеликий ріст волосяного покриву на нижній частині обличчя. Волосся жителів республіки Карелії пряме, переважно світле.
Самоназва «вепсь», «вепся», «людінікад», «вепслайн». Росіяни, поряд з назвою «весь» вживали етнонім «чудь (маючи на увазі: чудь заволоцьку)», що використовувався всіма балтійсько-фінськими народами. Вепська мова, що належить до балтійсько-фінської групи, має три діалекти: північний, середній та південний. Вепси належать до біломорсько-балтійського типу великої європеоїдної раси.
Територія традиційного розселення вепсів у Ленінградській області знаходиться в прикордонних місцевостях чотирьох районів Ленінградської області: Підпорізького (Вінницьке сільське поселення, Вознесенське міське поселення), Бокситогорського (Радогощинське сільське поселення), Лодейнопольського (Алехівщинське сільське поселення).
Достовірність даних переписів населення, особливо у ХХ столітті, викликає сумніви, оскільки багато хто боявся назвати себе вепсами, з іншого боку, деякі органи місцевої влади часто оголошували вепсів росіянами. Сучасна чисельність вепсів за переписом 2002 року в Ленінградській області – 2019 осіб., за переписом 2010 р. – 1380 осіб.
У нашому розпорядженні мало відомостей, пов’язаних з історією вепсів, іноді джерела мовчать про них протягом довгих століть. Етноніми Vas, Vasina у хроніці Йордана VI ст. н. е., ймовірно, відносяться до вепсів. Етнонім і топонім “весь” у руських літописах, мабуть, що позначає край, населений різними племенами і народностями, але має своє обличчя, набуває місцеве значення в цьому регіоні вже з IX ст. Літопис згадує весь серед тих народів, які закликали варягів (вікінгів) княжити у Новгороді. Поряд із назвою “весь” русичі вживали по відношенню до вепсів і загальне ім’я “чудь”, що використовувалося для позначення всіх балтійсько-фінських народів. Можливо, назва “північна чудь”, швидше за все, стосувалася вепсів. Мешканцями Б’ярмії, яка багаторазово згадується в скандинавських сагах, могли бути, на думку окремих учених, члени племені предків вепсів. Дорожній щоденник арабського мандрівника Ібн Фадлана (X ст.) згадує вепсів під ім’ям “вису”. Релігійний історик Адам Бременський у гамбурзькій історії церкви, написаній у Х ст., та “Gesta Danorum” (“Дії данів”) Саксона Граматика XII ст. згадують народ vepse (“вепсе”).
З кінця Х ст. на початок XII в. давня Весь розширювалася у східному та північному напрямках та досягла східного берега озера Ладоги. Незабаром після цього назва “Весь” зникає з руських літописів, з чого російські історики минулого століття зробили висновок, що весь спіткала та ж доля, що і мерю і мурому, тобто вони розчинилися серед російського народу. Однак вепсський народ продовжував і далі жити на своїх традиційних територіях, де йому вдавалося успішно зберігати свої особливості та етнічну самостійність. Внаслідок російської колонізації південна частина населеного вепсами краю початку XI в. виявилася заселеною переважно росіянами, вепси були звернені до православ’я, але в їхніх землях будувалися монастирі. Через постійно зростаючий тягар феодальних повинностей і примусового звернення до православної віри багато вепсів бігли на північ і північний схід протягом усього XV ст. і навіть пізніше. Більшість із них взяли участь в етногенезі інших народів
