28 вересня 2026 року генерал-полковник Олександр Лапін отримав посаду віцепрем’єра Татарстану. Уряд республіки створює під нього окремий напрям, що відповідатиме за підтримку учасників війни проти України та їхніх родин. Ще зовсім недавно Лапін командував російськими угрупованнями «Центр» і «Північ».
Для Татарстану це не просто кадрове рішення.
Російський воєначальник, який керував бойовими операціями проти України, тепер входить безпосередньо до керівництва національної республіки.
Український суд у червні 2026 року заочно засудив Лапіна до довічного ув’язнення. За даними української сторони, він безпосередньо керував російським наступом у напрямку Києва, Сумщини та Чернігівщини на початку повномасштабного вторгнення.
Цікаво й те, що ще у квітні Лапін ішов на вибори до Держдуми від Татарстану як кандидат від «Єдиної Росії», заявляючи про бажання «служити своєму багатонаціональному народу». Тепер він отримав уже регіональну виконавчу посаду.
У цьому проявляється одна з характерних рис російської імперської системи: війна не залишається лише справою федеральної армії. Її інституції, люди та логіка дедалі глибше проникають у політичне життя національних республік.
Для татарського суспільства це ставить принципове питання: де проходить межа між інтересами самого Татарстану та інтересами московського воєнного центру?
Саме тому деколонізаційний погляд на цю подію виходить за межі прізвища Лапіна. Йдеться про те, хто визначає пріоритети Татарстану, для якої війни мобілізуються його людські ресурси і кому зрештою служить політична система республіки.
Москва може називати це «єдністю народів». Але щораз гучніше постає інше питання:
чи повинні національні республіки бути тилом імперської війни — чи їхнє майбутнє мають визначати самі народи?
