4 серпня минає 40 днів з часу відходу до Вічності нашого незабутнього Друга Stefan Romaniw
Багатолітній голова Організація Українських Націоналістів – бандерівців віце-президент Антиімперський Блок Народів / Anti-imperial Bloc of Nations віце-президент World Congress of Ukrainian Youth Organizations – СКУМО він належав то тієї категорії людей, що їх називаємо незамінимими.
Націоналіст. Провідник. Лідер. Борець. Вірний Друг. Чудовий батько і дідусь. За останні кілька десятиліть не було такої української справи, до якої б не був залучений Друг Стефан: підтримка воюючої України, допомога війську, волонтерство, праця із українськими біженцями, а перед тим – міжнародне визнання Голодомору, провідництво в ОУН, активна участь у Революції Гідності, вишкіл молоді, титанічна робота в СКУ.
Сьогодні відчуваю за обов’язок знову наголосити на тому, що Стефана Романіва вбила підступна москва! Як і його славних попередників – Євгена Коновальця і Степана Бандеру. Він завжди випромінював велику силу і здоров’я, здавалось, що проживе за сто літ. Але вперше стан його здоров’я похитнувся після того, як він отримав отруєння невідомими речовинами на Майдані. А ми добре знаємо і розуміємо, хто розстрілював Майдан і хто різними способами намагався знищити протестувальників. Як виявилось, на жаль, Друг Стефан так і не зміг повністю подолати наслідки того отруєння, хоч до останніх днів свого земного життя залишався активним і дієвим.
Пишу про його останні дні, адже так склалось, що їх ми провели поруч. На Конгресі АБН у Каунасі, співорганізатором якого він був особисто. Більше того, ми разом їхали із Варшави до Каунаса і мали можливість цілих п’ять годин дуже щиро поспілкуватись про все на світі. Тепер я розумію, що саме так він хотів зі мною попрощатись: спокійною, як завжди веселою і батьківською розмовою… При тій розмові ми згадували і про Майдан, і про “Повстанську абетку” (один із накладів якої він допоміг видати), і про родину, яку він дуже любив, і про футбол (той, австралійський, із червоно-чорними кольорами), і про церковні справи, і про здоров’я, яке вже його турбувало, і про Тернопіль, адже, народившись у далекій Австралії, він ніколи не відрікався від малої Батьківщини своїх предків, і про АБН, адже він вбачав велику перспективу у цій справі.
А потім його не стало… Раптово, трагічно, незбагненно… Залишились плани, мрії, справи, залишився непростий шлях до Великої Перемоги, у яку він непохитно вірив і яку наближав кожним своїм зусиллям, кожною миттю свого горіння і посвяти…
Ми обов’язково її здобудемо, дорогий Друже Стефане, цю довгождану, справедливу Велику Українську Перемогу! Здобудемо для усіх нас: і живих, і мертвих, і ненароджених українців. Здобудемо в пам’ять про Героїв усіх епох і в пам’ять про Вас…
Царство Небесне… Я знаю, що Ви і там продовжуєте молитись і боротись!
Вічна Слава Великому Українцю Стефану Романіву!
