1 березня 1881 року у Росії сталося дві важливі події. По-перше, у Петербурзі вбили імператора Олександра ІІ. По-друге, у Томську розпочався випуск першої приватної незалежної газети в Азіатській частині імперії – «Сибірської газети», яка виховала кілька поколінь сибірських областників. А вони, у свою чергу, мало не відокремили Сибір від Росії у 1918 році.
Щоб не пропускати головні матеріали Сибіру. Реалії, підпишіться на наш YouTube , інстаграм і телеграм .
«Куди тільки не спрямує своє дихання наша влада, там обов’язково й мухи дихнуть», – написав у 1912 році один із перших редакторів «Сибірської газети», обласник, мандрівник, журналіст та вічний опозиціонер Олександр Адріанов. Цей універсально-справедливий для Росії вислів тоді стосувався цілком конкретних професорів Томського університету, які підтримали міську адміністрацію в гучному корупційному скандалі, ініційованому нашим героєм. Але не менш зневажливо Адріанов висловлювався і про царських губернаторів, і про міністрів Тимчасового та Тимчасового сибірського урядів, і про своїх колег-обласників, і про радянську владу.
Словом, Адріанов був першим і довгі роки – єдиним професійним сибірським дисидентом. Першим, хто прожив те життя, яке через сторіччя проживатимуть його радянські та пострадянські послідовники.
Анатомія дисидента
Олександр Адріанов народився в багатій за мірками свого часу інтелігентній сім’ї. Його батько і дід були священиками, які поєднували справи порятунку душ із мирськими підприємницькими та просвітницькими турботами. Наприклад, отець Адріанова Василь Никифорович писав статті до «Тобольських губернських відомостей» і мав бронзову медаль Імператорського географічного товариства.
Адріанов отримав хорошу природничо освіту. Закінчив Тобольську губернську гімназію – одну з найкращих у Сибіру, в якій викладали батько Дмитра Менделєєва, письменник Петро Єршов, і в якій навчалися майже всі сибірські історики та краєзнавці другої половини ХІХ століття. Закінчив Петербурзький університет, де успішно поєднував статус отримувача престижної імператорської стипендії та студентського бібліотекаря з бурхливою молодістю – згодом він довго та тяжко лікувався від сифілісу. У тому числі, вже будучи шановним томським журналістом, зважився на пластичну операцію носа, за що був запідозрений дружиною у прагненні до «перспектив особистого життя».
Будучи дисидентом, Адріанов не забував про бізнес-інтереси свого проекту. Завдяки Адріанову єдина у Сибіру приватна газета «Сибір» переїхала з Іркутська до Томська і стала «Сибірською газетою». Фактично, в умовах жорсткої цензури Адріанов викупив «права на мовлення» і перезапустив проект. Щоправда, бізнесмен з нього вийшов не дуже вдалий – його листи до свого вчителя Григорія Потаніна рясніють перерахуванням боргів, розборок з кредиторами і божевільних ідей про те, як би виправити фінансове становище. Але він абсолютно точно відчував патологічну залежність від видавництва газет та публічних висловлювань. Незадовго до свого розстрілу, у грудні 1919 року, на допиті він так і скаже: свою роботу в газеті я вважаю методом політичної боротьби.
У той же час, для виправлення свого фінансового стану Адріанов час від часу йшов на співпрацю з владою. Вперше він потрапляє на солідну посаду чиновника за особливими дорученнями за томського губернатора Антона Лакса за знайомством – Лакс довгий час жив у Тобольську і був другом отця-священика Адріанова. Після швидкоплинного губернаторства Лакса Адріанов влаштовується чиновником «за акцизним відомством» – простіше кажучи, займається в тодішньому аналогі податкової служби інспекціями з алкогольних виробництв. Багато біографіях Адріанова його чиновницька робота описується як зайнятість дрібного клерка, але насправді він зробив відмінну кар’єру, дослужившись до звання статського радника . Майже генеральське звання, яке належало чиновникам рівня губернатора.
Як і будь-який професійний дисидент, він був фантазером. У «Сибірській радянській енциклопедії», у статті про нього, розташованому між Адонісом Сибірським і селом Адріанова в Забайкаллі, сказано, що Адріанов – «мандрівник, етнограф, археолог і публіцист».
Ще в Петербурзі він познайомився з областником Миколою Ядрінцевим – просто заявляється до нього в квартиру в Басковому провулку. Ядринцев знайомить студента Адріанова з Потаніним. А справа була, треба сказати, в 1874 році, – тобто Ядрінцев і Потанін вже матері, відомі всій країні інтелектуали, що відбули посилання за свої переконання у справі про від’єднання Сибіру від Росії.
Потанін бере Адріанова із собою до Монголії як фотографа – у студентстві Адріанов освоїв це найпрогресивніше на той час мистецтво. І загалом псує цією експедицією молодій людині все життя. Адріанов міг би зробити відмінну кар’єру, але замість цього він все життя здобуває гроші на чергові експедиції , не встигає здати звіти по минулих поїздках, з якимось випадковим хлопчиськом відкопує і сплавляє по Єнісею з Туви кам’яні плити з рунічними написами . Важко оцінити, який внесок це зробило навіть у сучасну етнографію , але внесок у справу підвищення ентропії у Всесвіті тут очевидний і безумовний.
Проти царського режиму
З царським режимом у Олександра Адріанова якось одразу не вдалося. Звичайно, ніхто не думав, що перший номер «Сибірської газети» у Томську вийде рівно в день вбивства імператора Олександра ІІ – 1 березня 1881 року. Але що вийшло, те вийшло. Вже після випуску першого номера жандармерія розпочала перевірку – а чи не було в редакції злого наміру, щоб підгадати свій перший випуск до царевбивства?
Так і покотилося далі. Другий номер «Сибірського життя», хоч і вийшов у жалобній рамці, не містив нічого, окрім передруку офіційних матеріалів. Загалом жодного слова жалю від редакції. В одинадцятому номері планувалася публікація матеріалів про суд над убивцями царя, але цензор вирізав майже половину тексту. Редакція на знак протесту випустила номер із пробілами на місцях, закреслених цензором. Весь номер було вилучено поліцією.
Через три роки томський губернатор Іван Красовський звертається до Адріанова з проханням дотримуватися «балансу позитивних і негативних публікацій». Адріанов відповідає губернатору:
«Наша газета принципово-опозиційна, а якщо ми зображатимемо адміністрацію в доброму і симпатичному світлі, завдяки її виключно рідкісним пристойним вчинкам, ми введемо в оману обивателя».
Чи варто дивуватися, що зрештою «Сибірську газету» у 1888 році закрили. По-перше, в Томську після довгих зволікань нарешті відкрився університет, і влада вирішила, що це надто – панове студенти + ліберальна газета в одному маленькому місті.
А по-друге, Адріанов на той час посварився не лише з губернатором та чиновниками – ні, він посварився взагалі з усіма у місті. Наприклад, із засновником Томського університету, піклувальником Західносибірського навчального округу Василем Флоринським, якого в листах до Потаніна називав «жахливим базіком», який «закидається до того, що його легко можна вираховувати».
Тільки діловому та аполітичному Петру Макушину за п’ять років вдасться перезапустити «Сибірську газету» хитрістю. Спочатку він домагається дозволу випускати абсолютно сухий, виключно з оголошеннями та звітами про роботу уряду та міської Думи, «Томський довідковий листок», який поступово був перейменувати просто на «Томський листок», а потім і на «Сибірське життя».
1910 року в «Сибірське життя» повертається Адріанов, а вже 1913 року газета потрапляє у черговий скандал. Адріанов як керівник відділу «Сибірське життя» пропускає компліментарну замітку про страйк службовців у конторі іркутсько-московського олігарха Олександра Второва. Нотатку визнають наклепом та соціалістичною пропагандою, і Адріанова відправляють на заслання до Мінусинська.
Не минає півроку, як у Мінусинську він підбиває місцеву інтелігенцію на видання опозиційної газети «Минусинський край». За цей вчинок його відправляють на заслання ще далі – до глухого села Єрмаківського, де не було ні опозиції, ні інтелігенції. У цьому засланні, з перервою на експедицію в Туву (до речі, сплачену з бюджету!), Адріанов проведе три роки, аж до Лютневої революції 1917 року.
Проти Тимчасового уряду
Здавалося б, от і збулася мрія вічного опозиціонера царському режиму – режим цей звалився і можна починати всім разом будувати нову соціалістично-демократичну Росію. Але ні – романтична закоханість Адріанова у нову революційну владу триватиме дуже недовго і закінчиться вже до літа 1917 року.
Тоді у своїй газеті «Сибірське життя» Адріанов напише :
«Ми, дійсно, живемо під знаком усіляких «свобод» – свободи чинити вбивства, грабежі та крадіжки всякого роду, свободи брехати і перекручувати у пресі, тільки загорнувшись у тогу демократа і пришпиливши червоний бантик, свободи бешкетувати, займатися перлюстрацією, заарештовувати когось.
Можна було б припустити, що Адріанов, який критикує владу, симпатизує більшовикам. Але ні, у номері «Сибірського життя» від 25 липня 1917 року більшовики (цілком справедливо) звинувачуються в «проповіді захоплень селянами землі, робітниками фабрик і заводів», «дискредитуванні будь-якої влади», «розпалюванні анархічних інстинктів натовпу» та «закликам до громадянської».
Словом, за своєю давньою звичкою Адріанов свариться з усіма політичними силами. Доходить до того, що 8 липня 1917 року з ініціативи губернського комісара (!) у Томську збирається спеціальна нарада різних політичних організацій – від кадетів до профспілки фармацевтів – які колективно вирішують оголосити «Сибірської життя» бойкот. Рідко хто в бурхливому політичному житті того часу зміг об’єднати навколо себе таких різних політиків – Адріанов зміг.
І загальна ненависть його тільки бадьорила. У замітці “Їм” моя відповідь”, опублікованій в “Сибірському житті” через три тижні після бойкоту, Адріанов докладно перераховує свої гоніння царським режимом, цькування з боку соціал-демократів, цькування з боку кадетів, цькування з боку чиновників Тимчасового уряду, яких він колективно зневажає. І заявляє, що «бойкот «Сибірського життя» – це марні слова! Тільки насильство, грубе фізичне насильство здатне припинити існування газети».
І насильство не забарилося. У січні 1918 року більшовики, що прийшли до влади, закривають «Сибірське життя», яка відмовилася підкорятися вимогам попередньо узгоджувати публікацію «телеграм» – тобто стрічку новин газети.
Проти сибірського уряду
Переживши кілька місяців вимушеної бездіяльності, до літа 1918 року, коли Сибір звільнили від більшовиків, Адріанов, начебто, зосередив у руках величезну владу. По-перше, він редактор відродженого та поважного «Сибірського життя». У якій він пише десятки політичних статей, причому в основному про областників та областництво . Тобто просуває свою повістку.
По-друге, він фактично стає єдиною сполучною ланкою між старим Григорієм Потаніним (якому на той час уже за вісімдесят) та зовнішнім політичним світом. “Сибірська радянська енциклопедія” прямо і недвозначно писала про це так: “у своїх політичних виступах часто прикривався ім’ям старого Потаніна”. Адріанов стає «сірим кардиналом» всього сибірського областництва.
По-третє, він депутат Сибірської обласної думи. І не просто депутат, а голова другий за чисельністю фракції областників і безпартійних, і до того ж керівник про «Приватних нарад депутатів думи», фактично тіньового апарату сибірського парламенту, в якому реально й ухвалювалися всі основні рішення.
І що ж він робить, ставши повновладним володарем дум та депутатських мандатів? Правильно, безжально критикує Тимчасовий Сибірський уряд. Спочатку він разом із прихильниками не з’являється на засіданні Сибірської обласної думи, де обирали міністрів нового уряду, посилаючись на те, що там все одно не було кворуму (і правда, в засіданні брало участь чи то 36, чи то 70 осіб за необхідного кворуму в 90 депутатів). А потім, підтримавши тільки призначення Петра Вологодського головою уряду , грубо і публічно критикує кандидатури всіх інших призначених міністрів.
Одного він називає «політично безпринципним і нікчемним», другого – «що насаджує соціалізм», третього звинувачує у відсутності «необхідної визначеності та твердості», четвертого – у «відсутності необхідної енергії».
А ще в перші дні звільнення Сибіру від більшовиків Адріанов спеціально їде з Томська до Ново-Миколаївська, щоб зустрітися з командувачем Західно-Сибірським військовим округом полковником Олексієм Гришиним-Алмазовим, майбутнім командувачем Сибірської армії. Як вважається, щоб підговорити того від імені «Приватної наради депутатів» Сибірської обласної думи до бонапартистського перевороту . Гришин-Алмазов завбачливо відмовляється.
Нарешті, на останньому засіданні Сибірської думи в листопаді 1918 Адріанов показово і публічно протестує проти Миколи Авксентьєва, голови Тимчасового Всеросійського уряду, обраного в Уфі і спеціально прибув до Томська для розпуску думи. Коли депутати думи піднімаються у вітанні з криками «Хай живе Авксентьєв!», Адріанов демонстративно сідає і не встає доти, доки міністр-голова не залишає залу засідань.
Проти радянської влади
У ніч проти 17 грудня 1919 року армія Всеросійського уряду адмірала Колчака залишила Томськ. Через добу влада у місті перейшла більшовикам. Більшовиків Адріанов ніколи не любив, порівнюючи їх з «гнійником» на тілі Росії і називаючи їх «пройдисвітами, які творять руйнівну справу, брешуть, обмовляють, нацьковують, провокують, переслідують свої особисті цілі».
Він точно знав, що за більшовиків його життя загрожує смертельна небезпека. Ще 10 грудня, за тиждень до евакуації «білих» з Томська, Адріанов пише листа до Томського університету і просить прийняти до географічного кабінету свою колекцію, зібрану в Туві у 1915–1916 роках. Причину свого прохання він описує зовсім недвозначно :
«враховуючи тривожний стан, що створився в місті, і можливість будь-яких ексцесів, під час яких може постраждати різне майно і наражатися на небезпеку і саме життя, я знаходжу доцільним вжити заходів до охорони наукових колекцій і матеріалів, що знаходяться на моїх руках».
Тим не менш, від евакуації на Далекий Схід і далі в Китай Адріанов відмовився. Можливо, дався взнаки вік – на той час йому було вже 65 років. Можливо, далася взнаки дисидентська звичка і бажання нових політичних баталій.
Його соратники по газеті це героїчне прагнення не оцінили. У щоденниках, які Адріанов вів протягом останнього тижня перед своїм арештом, він згадує, що останній номер «Сибірського життя» від 20 грудня 1919 року він готував фактично поодинці – «нікого зі співробітників не застав», «послав записки із запрошенням до виконання обов’язків». Навіть на спільне засідання правління та редакції вдалося зібрати 7 із 20 осіб, що значуться за штатом. Інші розбіглися, чекаючи на арешти і розправи.
Більшовики з Адріановим дебати вирішили не влаштовувати і просто заарештували його через два дні після виходу останнього номера його газети. У березні 1920 року більшовицький листок «Прапор революції» повідомляв, що в томській ЧК розстріляно «активних противників радянської влади, які заплямували свої руки в робітничо-селянській крові». Революційні більшовицькі ЗМІ відзначалися надзвичайно пафосним складом, коли йдеться про масові безсудні страти. У списку з двох десятків страчених прізвище Адріанова було першим :
Адріанов Олександр Васильович – колишній редактор чорносотенно провокаторської газети «Сибірське життя», де він перший заговорив про необхідність запровадження військово-польових судів для розправи з робітниками та селянами, один із головних натхненників кривавої політики уряду Колчака. Залишався до останнього моменту непримиренним ворогом пролетарської революції.
Всього через кілька тижнів після виходу останнього номера «Сибірського життя» в приміщення, що звільнилося, в’їде «Прапор революції». Ще через 70 років із різницею у три роки на цій будівлі з’являться дві меморіальні дошки. У 1988 році тут увічнять ім’я Веніаміна Вегмана – правовірного більшовика та головного редактора «Прапора революції», який підписав до друку номер із розстрільним списком ЧК. А 1991 року на іншій стіні тієї самої будівлі з’явиться і дошка з ім’ям Олександра Адріанова.
Стіни з двома цими табличками – перпендикулярні, що дивляться на різні вулиці одного і того ж перехрестя. І це дуже вірно. Інакше Адріанов і тут знайшов би спосіб посперечатися зі своїм політичним опонентом.
Сибирь-реалии
