Політика кремлівського режиму під час широкомасштабної війни проти України демонструє класичні риси колоніального панування, де національні республіки та депресивні регіони РФ розглядаються виключно як бездонний мобілізаційний ресурс. Згідно з даними незалежних соціологічних і правозахисних досліджень, рівень втрат серед корінного населення Бурятії, Туви, Дагестану, Башкортостану та інших національних суб’єктів у кілька разів перевищує показники етнічних російських регіонів у перерахунку на душу населення. Кремль свідомо уникає проведення масової мобілізації у великих містах на кшталт Москви чи Санкт-Петербурга, аби не викликати соціального вибуху, натомість спрямовуючи каральний механізм військкоматів у національні республіки.
Соціально-економічні умови, штучно створені федеральним центром у цих регіонах — високий рівень безробіття, відсутність перспектив, зруйнована інфраструктура та низькі зарплати, — стають пасткою для тисяч чоловіків. Участь у загарбницькій війні подається державною пропагандою як єдиний «соціальний ліфт» або можливість заробити кошти, хоча насправді це квиток в один кінець. Етнічні меншини кидаються у найгарячіші точки фронту як гарматне м’ясо, що призводить до катастрофічного демографічного виснаження корінних народів.
Правозахисники наголошують, що така політика має ознаки цілеспрямованого етноциду. Послаблення демографічного та інтелектуального потенціалу національних республік гарантує Москві відсутність організованого опору в майбутньому. Саме тому питання припинення цієї злочинної практики пов’язане не лише з поразкою агресора на полі бою, а й із необхідністю здобуття цими територіями реального державного суверенітету та виходу з-під імперського контролю.
