Боротьба імперії та Свободи – це, також, і боротьба смислів, цінностей та правди вільних народів з брехнею і маніпуляцією тиранів.
Перед нами – цікавий документ (мабуть його вже можна так назвати), який подарував мені світлої пам’яті професор Володимир Косик під час літньої сесії в Українському Вільному Університеті (Мюнхен).
Це був 1999 рік і лекція професора стосувалася критики історичних джерел. Звісно, йшлося про визначення «тюрма народів», яке вперше, щодо Росії, вжив у 1839 році Астольф де Кюстін. Історія появи і застосування цього терміну настільки цікава й показова, що про неї варто згадати, перш, ніж перейти до наведеної тут ілюстрації. Вислів Кюстіна про Росію – тюрму народів, підхопив Ленін, який готувався захопити владу в Росії, тож критика національної політики в багатонаціональній імперії йому була вигідна. Адже в своїх ранніх працях він облудно говорив про право національностей Росії «на самовизначення, аж до відокремлення і утворення самостійних держав».
Прийшовши до влади, більшовики наскільки енергійно продовжували душити національні рухи пригноблених Москвою народів, що вже при наступнику Леніна – Сталіну, термін «Росія – тюрма народів» замінили на «Миколаївська Росія – тюрма народів», щоб не виникало непотрібних паралелей. Бо то при царю Миколі ІІ була імперська політика пригноблення народів, а при нас, більшовиках-інтернаціоналістах – «дружба народів», «розквіт прав національностей» і «торжество ленінської національної політики».
Тобто, можна бути ще більшими імперіалістами, ніж усі попередні царі, але при цьому декларувати (як в Дж. Орвела): “Війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – сила”.
І повірять, як вірять нині в «українських нацистів»…
При цьому, Москва постійно наголошувала, що бореться ще й за право на самовизначення народів усього світу, і намагалася грати, роль лідера процесу деколонізації. Якщо йшлося, звичайно, про зарубіжну Азію, Африку, Латинську Америку, а не про «рідні» простори, споконвіку заселені «інородцями»*
Бути «лідером процесу деколонізації» – це ключова теза в московській пропаганді, орієнтованій на зовнішній світ. Вони й зараз намагаються переконати народи умовного «Глобального Півдня», що це не Росія замінувала й заблокувала чорноморські порти з українською пшеницею, а Україна «не хоче давати»…
Бо, якщо в рамки здорового глузду не вміщається: як може «поборник прав народів» бути агресором проти суверенної держави і гнобителем підлеглих націй, – тоді треба окупацію називати звільненням, а імперіалістичну політику завоювання й геноциду інших народів – «інтернаціональним обов’язком», або «Спеціальною воєнною операцією».
Причому це стосується всіх періодів існування Московської держави і всіх заявлених концепцій її зовнішньої політики: і «собіранія русскіх земель» і «Декларації прав народів Росії» і «доктрини Брежнєва» і «русского міра Путіна». Але в кожній брехливій картинці російської пропаганди має бути такий зміст, як в наведеній ілюстрації – «Росія веде народи до свободи». А якщо «веде», то як же вона сама може бути душителем свободи народів? То все «вигадки західної пропаганди»…
А сама ілюстрація – зовсім не вигадка. Ліворуч – оригінал, гравюра відомого художника Української Повстанської Армії Ніла Хасевича «Свобода народам!» А праворуч – московський плагіат і фальшивка, яку сотворила російська «біла» еміграція в Парижі десь, в 1970 роки. Чого тільки не зробиш, щоб виглядати правдоборцем перед цивілізованими народами: і написи «СССР – тюрма народів» стерли, і замість Тризуба – двоголового орла намалювали. Лише однострій українського солдата поміняти забули.
Того солдата, який, в союзі з усіма поневоленими націями розвалить російську тюрму народів.
*Термін, яким в царській Росії позначали немосковські народи. В совєтські часи офіційно не вживався, а культивувався (за підтримки влади) на побутовому рівні у вигляді зневажливих назвиськ: «нацмени», «чурки», «узкоглазиє», «черномордиє» тощо.
