Якщо когось із ваших англомовних колег надто вже лякає Януш Бугайський, який прямо каже про “розчленування Росії”, можете сміливо рекомендувати їм книжку Пітера Єльцова. Особисто я готовий підписатися в ній майже під всім (з одним винятком, про який далі).
“Довга телеграма” – це реальна телеграма неймовірним обсягом понад 5000 слів, яку в лютому 1946 року надіслав з москви у Вашингтон Джордж Кеннан, намагаючись пояснити американським політикам, що таке росія і як потрібно з нею поводитися. Пітер Єльцов вважає, що Кеннан мав рацію частково, але не в усьому, тому пропонує оновлений підхід, який лише частково базується на ідеях Кеннана.
Головна теза, яку Єльцов проголошує на самому початку і доводить всім змістом своєї книжки повністю збігається з тою, яку вже багато років обстоюю я: росія може існувати й надалі зберігатися у своїх нинішніх кордонах лише силою, за умови збереження там авторитарної, агресивної влади, схильної до територіальної експансії та геополітичних авантюр.
Єдина альтернатива російському авторитаризму – третій і останній етап дезінтеграції російської імперії.
Одночасно з цим, Єльцов доводить, що суть російської державності не змінилася за останні принаймні 300 років, і найкраще цю суть відображає широко відома тріада Уварова “Православие. Самодержавие. Народность”, замислена як антитеза французькому гаслу “Свобода. Рівність. Братерство”. Суть цієї тріади, запевняє Єльцов, залишається незмінною навіть якщо замість православ’я тимчасово підставити “науковий комунізм” або ідеологію “русского мира”, а класичне самодержав’я перетворити на одноосібну владу сталіна чи путіна.
Найскладніше, втім, з “народністю” – і саме тут, на переконання Єльцова, є справжня ахіллєсова п’ята російської влади.
Єльцов вважає, що подальший розпад росії не лише буде благотворним для її ж мешканців, а й насправді є набагато ближчим, ніж багато кому здається. Він перелічує п’ять основних підстав такої оцінки:
- путінська автократія набагато більш хитка, ніж царська чи радянська, бо царизм принаймні передбачав прогнозовану спадковість влади, а за радянських часів таку спадковість забезпечувало “колективне керівництво” Політбюро ЦК. Натомість зараз ніхто не знає, хто і чому може стати наступником путіна, а якщо путін і призначить такого, немає жодних гарантій, що цей призначенець зможе втримати ввірену йому владу.
- В сьогоднішній росії взагалі немає сильних інституцій, за винятком лише ФСБ та… особисто путіна. Тому Володін справді мав рацію, сказавши “Нет путина – нет россии”.
- Путінізм як “суміш євразійства та Четвертої політичної теорії” – це набагато слабша “скрєпа”, ніж цар-“помазаник” чи марксизм-ленінізм. Вона не має порівнянної сили тяжіння ні всередині росії, ні в решті світу.
- Інтелектуально та економічно РФ в рази слабша за імперію Романових та СРСР.
5, І головне: ні за царя, ні за совєтів, ні за путіна російська держава так і не спромоглася запропонувати своєму населенню таку “національну ідентичність”, яка б охопила все це населення без винятку.
З цікавих деталей: Єльцов вважає, що оптимістичнішим був би розпад РФ на великі регіони, а не суто “етнонаціональні” утворення. В другому сценарії він побоюється радикального націоналізму, що призведе до безлічі конфліктів, а в першому сподівається на формування кількох демократичних держав (у тому числі окремо Сибір та Урал), основаних радше на громадянській, ніж етнічній ідентичності. На його думку, це можливо навіть на Північному Кавказі, де Гірська республіка проіснувала без фатальних внутрішніх конфліктів від травня 1917 до травня 1920 року.
Єдине “але”, яке виникло у мене під час читання цієї книжки – це питання санкцій проти росії. Слідом за Кеннаном, Єльцов вважає санкції проти країни загалом вкрай непродуктивними, на відміну від персональних санкцій, як-от передбачених “актом Магнітського”. Але тут логіка Єльцова дає цікавий збій. Він визнає, що велика частина росіян щиро підтримують путіна, бо їм лячно втратити “велику країну”, яку вони звикли вважати своєю, і вони цілком справедливо вважають путінський авторитаризм єдиним шансом цю країну не втратити. Але – каже Єльцов – карати за це росіян санкціями непродуктивно, бо це не спонукає їх виступити проти свого уряду, а навпаки, згуртує їх навколо цього уряду ще щільніше. Іншими словами: хоча народ і співучасник злочинів свого уряду, але нема сенсу карати за це народ, бо це народ! Мантра, яку роками повторюють “хорошие русские”, і на яку, на жаль, досі купляється чимало західних інтелектуалів. Можна подумати, що відсутність санкцій проти країни вплине на росіян якось позитивніше! А з іншого боку, як ми вже чітко бачимо зараз, суть економічних санкцій проти країни не в тому, щоб якось витверезити її населення, а просто в тому, щоб зменшити спроможність цієї країни до вбивчої агресії, зокрема проти України.
З єдиним застереженням щодо цього локального питання санкцій, всіляко рекомендую цю книжку Єльцова до уважного читання й всілякого поширення.
Олексій Панич
