Уявіть, що на четвертий рік Другої світової війни, президенту Чехословаччини Бенешу, який очолював у Лондоні уряд у вигнанні, або комусь із німецьких антифашистів, які перебувають на Заході, наприклад Томас Манн, або Віллі Брандт, поставили б питання: «Чия Богемія?» Як би вони відповіли? Чомусь, мені здається, вони не стали б юлити – з одного боку, з іншого боку, юридично так, а формально. Відповідь була б чітка і ясна. Богемія належить Чехословаччині.
Коли ж російські опозиціонери впадають у ступор від простого питання «Чий Крим?», коли на 12-й рік після його анексії Росією і на четвертий рік повномасштабного вторгнення РФ в Україну вони не дають чіткої відповіді на це питання, незважаючи на те, що багато в чому залежить від західного змісту, а Захід у цьому питанні. Насамперед про те, що вони не такі вже й далекі в цьому питанні від Путіна з його «ногою російського солдата». Що стало нашим – те наше! Чи не бутерброд, щоб передавати його туди-сюди. Те, що Крим анексований Росією — новина, напевно, лише для Юлії Навальної, яка підхопила слова Подрабінека, що юридично Крим належить Україні, а фактично Росії. Втім, ця формула гуляє в їхньому середовищі ще з 2014 р., але тоді принаймні її вимовляли з остраху потрапити під репресії путінського режиму, а зараз чого їм боятися на європейській волі. Навальну ж не про те запитують, який режим у Криму, хто Путін поставлений там гауляйтером.
Здавалося б, ув’язнений, вбитий російською владою її чоловік усе це переосмислив і чітко висловився у своєму меморандумі з 15 пунктів, про те якою має бути перемога України – повернення до кордонів 1991 р., виплата Україні компенсацій за руйнування, виведення військ, покарання військових злочинців. Піднявши вбитого режимом Путіна Навального на прапор, зробивши його майже святим, його політичні спадкоємці спустили його меморандум у відро для сміття, і ніде його не згадують. Це ніби апостоли прибрали з Нового завіту, Нагірну проповідь, або те, що вважали б їм особисто невигідним на той момент. Словом, ніколи так не було в Рассеї-матінці, і ось знову. “Тут Навального читаємо, тут його не читаємо, тут рибу загортаємо”! Схоже, слова Жванецького стали національною ідеєю великоросів.
Дивні люди ці релоканти. Будучи вигнані або добровільно покинувши Батьківщину після розв’язаної нею війни, вони вивезли з собою багато практик, які допомагали їм виживати в минулому житті. Одна з них – уміння миттєво забувати те, в чому каялися ще вчора, особливо, якщо сьогодні змінилася кон’юнктура. Багатьом пам’ятний приклад з одним ученим, який виїхав із РФ 2022 р. до Литви. Він почав працювати у Вільнюському Університеті. За десять років до цього в 2012 році в РФ він надрукував статтю, в якій ставив під сумнів факт окупації Балтії СРСР і стверджував, що приєднання країн Балтії до СРСР було мало не добровільним. Коли про це дізналися в Литві, він опинився перед загрозою розірвання контракту з університетом і написав покаяний лист, у якому визнав помилковість своїх колишніх суджень, пояснивши їх тим, що став жертвою російської пропаганди. Але тут різні доброзичливості з релокантних ЛОМів (Шендерович та інші) підняли у ЗМІ кампанію на його захист. Мовляв, як не по-європейському діє Литва, як можна цькувати людину за старі статті, як розперезалися вороги російської культури! Вчений зрозумів, що поквапився з покаянням, обтрусився, додав металу в голосі і почав огризатися на тих, хто підтримав його звільнення. Це як злодій, спійманий у базарний день за руку, спочатку просить вибачення, намагається викликати до себе жалість, посилається на сувору долю, але як тільки відчує, що бити не будуь, нахабніє на очах, і відразу починає нишпорити очима по кишенях оточуючих його людей намічаючи собі наступну жертву.
Ось таке воно покаяння хор.ру, в якому значеннєве навантаження несуть перші п’ять букв «ПОКИ Я». Поки я змушений, я каюсь, але як тільки небезпека для мене зникає, я знову стаю самим собою. Два роки тому я порівняв їхнє покаяння з котом Шредінгера. Кіт може одночасно бути і живим, і мертвим, а хор.ру – і тим, хто покаявся, і самовиправданими. З жалем змушений констатувати, що до 2025 р. майже вся сукупність людей, які називають себе опозицією Путіну, перетворилася на одного колективного кота Шредінгера. Кіт поєднував несумісні поняття життя і смерті, вони теж поєднують несумісне – вірність Навальному та його зраду, декларації прихильності до демократичних цінностей, і випираюча з кожної заяви імперськість (нехай навіть ліберальна за Чубайсом), заяви про не згоду з Путінським режимом та використання основних його наративів про війну в Україні у повсякденній практиці.
Навіть сімейність від нього перейняли. Ось вдова Навального оголосила себе лідером російської опозиції – самозванка вона, а не лідер! Кіса Вороб’янінов хоч сам себе не оголошував, місію глашатая виконав Бендер. Те саме стосується і дочки Навального, прямо сімейний підряд якийсь. То вона вчить розуму випускників Джорджтаунського університету на церемонії вручення дипломів, на якій зазвичай виступає хтось рівня колишніх президентів США, сенаторів, відомих і багато чого досягли людей, з напуттям випускникам; то зриває овації європейського молодіжного форуму — одного з наймасштабніших міжнародних молодіжних заходів, який організовує та проводить Європейський парламент. Ну хіба не те саме робить Путін зі своїми дочками — “цими жінками”.
Часто прихильники Навальної, Кара-Мурзи, Ходорковського обурюються критикою, яку їх заяви викликають в Україні. Ми ж союзники, кажуть вони, робимо одну справу, боремося із Путіним. Ось тільки українці в цій боротьбі проливають кров, а вказані персони здебільшого працюють язиком, анітрохи не переймаючись, про почуття та сприйняття їхніх говорінь тими, кого називають союзниками до першого повороту. Може, перш ніж обурюватися, слідкувати б за своїми висловлюваннями і чорне називати чорним, а біле білим, і не крутитися при питанні чий Крим.
Костянтин Атоєв
Facebook 
