У грудні в Римі та Берліні відбувся вже дев’ятий Форум вільних народів ПостРосії . Це організація, що об’єднує політемігрантів із різних республік та областей РФ, які бачать їх у майбутньому незалежними державами. Політологи часто ставляться до цього проекту скептично, проте захід за останні півтора роки відбувся вже у багатьох країнах – від Великої Британії до Японії. Його учасників брали і в Європарламент, і в американські дослідницькі інститути. У самій Росії Форум визнано «небажаним», офіційні телеканали випускають про нього різко критичні ролики , а голова слідчого комітету загрожує його учасникам кримінальними справами . Феномен вже важко ігнорувати.
Нинішніх (пост)російських регіоналістів за бажання можна уподібнити історичним політемігрантам із країн Балтії чи України 1960-70-х років . Тоді їх теж іноді приймали в західних інститутах, вислуховували їхні петиції, але в цілому все ж таки не сприймали їхні вимоги занадто серйозно. Адже в реальності існував гігантський СРСР, який здавався непорушним. Однак до 90-х років раптом виявилося, що ці «маргінальні» рухи були проектами майбутнього нових країн, що реально виникли на світовій карті. І навпаки, «Союз непорушний» виявився цілком порушним.
Багато авторів сьогодні сперечаються про «постпутинську Росію», але найчастіше, як і раніше, бачать її як єдину москвоцентричну державу. І в цьому може бути одна із фатальних помилок. Тому що в ній відображаються лише вкорінені стереотипи, а не бажання розуміти історичну та географічну мінливість.
Наприклад, відомі опозиціонери на зразок Михайла Ходорковського чи команди Олексія Навального заявляють про необхідність «відродження федералізму» у Росії. Проте як можна «відроджувати» те, чого насправді ніколи не існувало? Російський Федеративний договір 1992 фактично не був договором політичних суб’єктів про заснування нової держави. Просто Кремль із панського плеча поділився частиною економічних повноважень із «провінціями».
І багато представників російської опозиції наслідують цей імперський зміст. Мовляв, Москва, звісно, не повинна забирати у регіонів усі їхні ресурси та податки, а щось залишати і їм самим. Але це суто економічне та урізане трактування федералізму. Політичне трактування федералізму – це договір рівноправних суб’єктів у тому, що вони хочуть делегувати на федеральний рівень, що воліють залишити у себе. Саме як і починалися США – перша федерація планети. Але навіть «найрадикальніші» російські опозиціонери, як правило, не мають такого розуміння. Вони відразу починають із централістських уявлень про «Росію загалом».
Тому не дивно, що багато регіоналістів налаштовані «постросійськи». Якщо проект «Росія» як такий побудований на гіперцентралізмі (і лише мріях про заміну «поганого» кремлівського царя на «хорошого»), важко заперечувати логіку у тих, хто хотів би скасувати його в принципі. При цьому учасники постросійського форуму не виглядають прихильниками якихось насильницьких рішень. Навпаки – вони разом підписують декларації про денуклеарізацію та взаємне визнання існуючих міжрегіональних кордонів .
Однак у цьому все ж таки помітна віртуальність таких проектів. Насамперед тому, що нинішні регіоналісти не мають жодної політичної легітимності . І тут цікавим було б зіставити терміни «пострадянський» та «постросійський».
Пострадянська реальність фактично почалася ще за радянської доби. Обраних 1990 року безпартійних лідерів Литви Вітаутаса Ландсбергіса та Грузії Звіада Гамсахурдіа вже неможливо було називати «радянськими політиками». Проте феномен полягав у тому, що вони очолювали Верховні ради своїх республік.
Це стало можливим у результаті перебудови, коли влада фактично перейшла від «вертикалі» КПРС до рад, що вільно обираються. Сьогоднішня картина, звичайно, кардинально протилежна – про жодні нормальні вибори говорити не доводиться. Але це створює і досить різку межу між реальністю та віртуальністю. Якщо тоді про рухи за незалежність у різних республіках СРСР можна було говорити як про політично реальні, то сьогодні це зовсім не так. Тоді їхні лідери були демократично обрані і через це мали юридичну легітимність, що давало основу для міжнародного визнання нових країн. А сьогоднішні емігрантські регіоналісти з Інгорії, Татарстану чи Сибіру навряд чи можуть розраховувати на аналогічне ставлення. До них можуть ставитися «з інтересом», але не більше.
Щоб про постросійський проект заговорили всерйоз, його представники мають стати не просто «прихильниками незалежності» та робити гучні заяви. Їм треба надати міжнародній громадськості серйозну і аналітику, що верифікується, про стан справ у своїх регіонах – економіці, соціології, демографії, на підставі якої у людей в інших країнах дійсно виникнуть висновки, що «постросійська» ситуація буде кращою за «російську».
Але загалом, будь-який «пост-» ще означає автоматично, що «завтра краще, ніж учора» . З пострадянською ситуацією ми це вже спостерігали, коли «нова Росія» в результаті перетворилася на тоталітарну імперію набагато гіршу за перебудовний СРСР.
Вадим Штепа
Регион-Эксперт
