19 травня у авіаційній катастрофі загинув президент Ірану Ібрагім Райсі. З ним на борту гелікоптера було багато урядовців, зокрема впливовий за посадою голова МЗС країни Хосейн-Амір Абдолахіян. Катастрофа спричинила вже політичну кризу в Ірані, але поки що вона носить прихований характер. Що ж чекати від близькосхідного партнера Росії? І чи зміниться радикально політика режиму після 28 червня, дня позачергових виборів президента?
Варто почати з скепсису. Іран – це не просто лідерський режим, закільцьований навколо постаті умовного фюрера (як в Росії, де без Путіна весь елітний консенсус відразу посиплеться). В Іранікерівництво диверсифіковане всередині правлячої еліти. Цей складний режим сформовано після Ісламської революції 1979 року.
Згідно законів, народ обирає парламент, президента та Асамблею експертів (спеціальний орган з 88 людей). Президент призначає уряд (за підтримки парламенту).
А виключна функція асамблеї – обрання нового Рахбара – Верховного Аятоли, з обмеженого кола верхнього шиїтського духовенства. В теорії його можна зняти, на практиці з 1979 змінилось двоє рахбарів – Хомейні, і з 1989 – аятола Хаменеї.
А от рахбар призначає голову суддів, Раду Доцільності (дорадчий орган), 6 з 12 членів Ради Вартових. Також він очолює Корпус Вартових Ісламської Революції та армію Ірану, може звільняти міністрів чи навіть президента, ветувати всі рішення інших органів. Парламент теж контролюється Радою вартових. Тобто система складна, диверсифікована, що створює сприятливі умови для внутрішньо елітної боротьби. Але головне завдання забезпечується – дотримання ідеології шиїтського ісламського правління (у версії Хомейні), і країну неможливо перевести на радикально інший внутрішній курс, бо елітарії один одного контролюють.
З іншого боку, покійного Райсі розглядали як одного з ймовірних наступників вже старого рахбараХаменеї, якому вже 85 років. Тепер боротьба за місце наступника поглибиться. Один з варіантів – син Хаменеї, однак рахбар принципово за свого життя обмежує місце сина Моджтаби на високих посадах.Аби не дратувати довколишніх. Передусім черезетнічний принцип. Алі Хаменеї – етнічний азербайджанець, яких близько четвертини населення країни (тобто 20 млн. з 80). Й іранська більшість, в еліті та населенні, цьому опирається. Бо ж Іран по факту в монархічні часи вже управлявся тюркськими династіями століттями. Райсі, очевидно був компромісним наступником, але його вже нема.
Роль рахбара, звичайно, набагато впливовіша, і якраз його наступник визначатиме головні риси майбутнього Ірану. Однак на середньостроковому рівні президенти можуть коригувати загальну лінію. Наприклад Махмуд Ахмадінежад (2005-13), попри постійні погрози Ізраїлю, взяв курс на нормалізацію відносин з США в плані так званої «ядерної угоди» – призупинення ядерної програми в обмін на зняття частини санкцій. За часів Хассана Рухані (2013-21) та Ібрагіма Райсі навпаки, бачимо наростання конфронтації з США.
Саме за останні десять років у ході проксі-воєн в Сирії, Ємені, Іраку неспівмірно зросла роль Корпусу сторожів ісламської революції, що став окремою силою, що координує всі проксі-групи союзників Тегерану, від хуситів до Хезболи. На Корпус зав’язана вагома частка економіка країни, і позиція в нього на посилення конфронтації з сусідами, щоприносить вигоди передусім верхівці корпусу. Тоді,як більшіть народу пожинає економічні і, ймовірно,військові збитки.
Перспективи низової революції ймовірні, але знову безрезультні. Ми бачили масові нескоординовані виступи в 2022 р., передусім з економічних мотивів. Вони можуть у менших масштабах повторитись, революціонерів надихне криза верхів. Але їх перемога малоймовірна. Хоча їх можуть використовувати групи еліт – умовні яструби (з Корпусу сторожів ісламської революції) та більш помірковані.
Якщо переможуть більш помірковані, слід очікувати зменшення підтримки Росії. Хоча насправді Іран більшість,, що міг вже дав, надавши Росії час для реанімації ВПК і передавши технології (безпілотними, наприклад, тепер іранського зразка роблять в татарстанській Єлабузі, куди прилітали українські гостинці). Але навіть невелике зменшення підтримки піде на користь Україні, бо Іран – додатковий торгівельний канал через Каспійське море. Однак по заявах цього не побачимо, бо Тегеран і так офіційно відкидає пряму підтримку Москви.
З іншого боку, важлива реакція Пекіна. Той, звісно, менше контролює Іран, ніж РФ (свідчення чого – нещодавні взаємні ракетні обстріли на прикордонні з Пакистаном, ще одним стратегічним партнером КНР).
Звісно, внутрішні проблеми в Ірані суттєво послаблять антизахідну коаліцію. Але для їх посилення необхідна політична воля наших союзників. Європейці та США повинні при наростанні народних заворушень надавати більш активну підтримку (в 2022 р. вона була недостатньою), а також комунікувати з окремими групами еліти. Тим більше, що в найближчі два місяці іранська еліта буде найменш зацікавлена в зовнішній ескалації – чи то з Ізраїлем, чи то з арабськими монархіями.
