Ніна: Привіт, Андрію. Дуже дякую, що знайшов час поспілкуватися. Ти — українець зі Східної Слобожанщини, співзасновник руху «Східна Слобожанщина», учасник ЄУІЗ. Думаю, нашим читачам буде цікаво дізнатися трохи більше про тебе — про те, що ти можеш розповісти, не наражаючи себе на небезпеку. Чим ти займався? Де навчався? І коли почав цікавитися історією?
Андрій: По батьковій лінії мої предки — це східнослобідські українці з села Ольховатка, що в Воронезької області. Колись воно називалося «Слобода Ольховатка», або українською — «Вільхуватка». Я сам народився не там, але моє коріння — звідти. В дитинстві іноді приїжджав туди, хоча, на жаль, не дуже часто — понад 200 кілометрів від Воронежа. Усе одно ця місцевість завжди була мені близька, і вже тоді у мене формувалося відчуття певної ідентичності — східнослобідської, східнослобожанської.
Ніна: Можеш трохи детальніше пояснити, що саме для тебе означає східнослобожанська ідентичність?
Андрій: Я завжди цікавився своїм походженням. Часто розпитував бабусю і батька про предків. Мене дивувало, що мова, якою розмовляють у Вільхуватці, не така, як російська. Я ще тоді розумів, що ми — не росіяни в етнічному сенсі. Ця відмінність мови й культури була помітна навіть дитині.
Ніна: А мова, якою твоя бабуся спілкувалася з тобою в дитинстві — це був діалект української чи російської?
Андрій: Української. Саме української мови, хоча це був локальний діалект — східнослобожанський.
Ніна: Коли ти почав глибше цікавитися історією?
Андрій: Це було десь у 2016–2017 роках. Саме тоді до мене потрапили праці Аркадія Животка. Зараз уже не згадаю точно, як саме я на них натрапив — можливо, шукав щось про українців Воронежчини. І вже тоді почав серйозно занурюватися в цю тему.
Ніна: Що стало поштовхом до цього пошуку?
Андрій: Великий вплив мала заява путіна, де він почав просувати ідею про те, що всі українці — це, мовляв, етнічні росіяни. Мене це обурило. Я згадав про своє походження і захотів глибше розібратися — хто я, хто мої предки, і яка насправді наша історія.
Ніна: Як ти усвідомив, що ти — українець?
Андрій: На жаль, мій шлях до усвідомлення себе українцем йшов усупереч словам моїх батьків. З бабусею я цю тему ніколи не обговорював — окрім того, що знав про своє коріння. А от із татом ми говорили. Він сказав: «Ми не українці, не росіяни — ми хохли». У його дитинстві вони себе так і називали.
Його друзі, з якими він виріс у селі, теж так себе ідентифікували — хохли. Тобто це була така дивна ідентичність — ні українці, ні росіяни, а щось окреме. Він також розповідав, що до переїзду в Воронеж, коли вступив в інститут, майже не знав літературної російської мови. У селі вони спілкувалися між собою східнослобожанським діалектом. А вже у Воронежі він навчився російської — на літературному або технічному рівні. Але свідомого розуміння, що він є українцем, у нього не було.
Але, тим не менш, у нього були книжки українською мовою — твори Гребінки та інших авторів. Було щось і про Нестора Махна, і про Роксолану. Відчувалася підсвідома тяга до українського, але вона так і не сформувалася у нього в чітке розуміння, хто він є за походженням, за ментальністю. Зараз є чимало людей, які не ототожнюють себе ні з українцями, ні з росіянами. У них така розмита ідентичність.
Ніна: Як ти вважаєш, чи може це бути наслідком репресій за українське походження, яких зазнавали мешканці Східної Слобожанщини? Людина, можливо, особисто не стикалася з переслідуваннями, але це могли пережити її батьки, бабусі, дідусі. І вона вже неусвідомлено не хоче ідентифікувати себе з тим, що може знову стати причиною утисків. Це своєрідна генетична пам’ять — коли ще за українське слово, за саму думку, людей затримували, переслідували, арештовували. Причому не лише за радянських часів, а й ще за Російської імперії.
Андрій: Так, згоден. Але навіть на це вплинули не лише самі репресії, а й тривалий постійний ризик. Людина живе, скажімо, у своєму селі, спілкується українською мовою. А потім їде у справі до великого міста — наприклад, до Воронежа. А там її починають цькувати за те, що вона говорить «якоюсь деревенською, сільською мовою». І людина це приниження відчуває. Через якийсь час, живучи у місті, вона починає підлаштовуватись під місцеві, російські правила.
А коли повертається в село, вже почувається морально роздвоєною — ніби і не зовсім українець, і не зовсім росіянин. Ідентичність розмивається. Це результат не лише жорстких репресій різних епох, а й тривалої русифікації. Здається, схожий шлях пройшов і Олександр Васильович Нікітенко — він родом із території нинішньої Бєлгородської області, яка тоді входила до Воронезької губернії.
Він згадував, як у дитинстві переїхав на навчання до Воронежа і стикався з поверховим, зверхнім ставленням до себе — через мову, через свою українську манеру поведінки. І йому, по суті, довелося ламати свою ідентичність, щоб адаптуватися до іншого середовища.
Ніна: Ти вже давно збираєш історичні матеріали про Східну Слобожанщину. Що тебе найбільше здивувало під час цієї роботи?
Андрій: Повстання проти радянської влади. Саме повстання серед етнічних українців півдня Вороніжчини — наприклад, у Острогожської окрузі — проти розкуркулення, проти політики колонізації, проти військового комунізму. Я довгий час думав, що спротив був переважно політичним — з офіційними зверненнями до української влади. Але згодом натрапив на свідчення, що цей спротив мав і збройний характер — люди брали до рук зброю і вбивали червоних окупантів у своїх селах.
Ніна: До яких років це тривало?
Андрій: Повстання на підтримку УНР відбувалися з 1917 по 1919 роки. Багато наших земляків потім воювали в армії УНР та в армії Української Держави Скоропадського. Повстання, яке відоме під назвою Колесниковщина, тривало до 1924–1925 року — це була дуже потужна акція . А локальні акції спротиву тривали і під час колективізації — наприкінці 20-х, на початку 30-х років. Це те, що мені відомо. Я переконаний, що чимало цінних документів досі зберігаються в архівах воронезького ФСБ, до яких ми наразі не маємо доступу. Думаю, якби їх колись вдалося прочитати, ми відкрили б дуже багато несподіваного й важливого.
Ніна: Як давно ти переїхав до України і що стало причиною переїзду?
Андрій: Постійно я переїхав у 2017 році. З того часу й живу в Україні. До того бував тут надовго, так би мовити, «наїздами». Основна причина переїзду — в моєї дружини були серйозні проблеми в так званій «ЛНР». Вона виїхала з Луганська, а я — з рашки, з Мордору. І ми вирішили жити разом. Це було головною причиною. Але водночас я вже тоді розумів, що моя протестна діяльність у 2016–2017 роках довела: я надто близько до в’язниці в росії. Було кілька затримань, допити. І стало зрозуміло, що треба тікати.
Ніна: Коли ти вирішив іти добровольцем? Що стало поштовхом?
Андрій: На початку повномасштабного вторгнення ми з дружиною були в Луганській області, в місті Рубіжне. Вже в середині березня 2022 року стало зрозуміло, що місто буде окуповане — в центр увійшли російські війська. Ми буквально наступного дня, як побачили це, виїхали до Дніпра. Там я зареєструвався як ВПО, прийшов у військкомат — десь у квітні чи травні. Але мене не взяли: через російське громадянство сказали «вибач, не беремо».
Про УДА (Українську добровольчу армію) я дізнався восени 2022 року. Я тоді поспілкувався з Сергієм Василюком — солістом гурту «Тінь Сонця». Ми були знайомі ще раніше. Я якось поставив йому питання, і він познайомив мене на одному зі своїх концертів з командиром одного з підрозділів УДА. І мене взяли. З грудня 2022 року я вже офіційно в складі Української добровольчої армії.
До цього я намагався звернутись і в «Правий сектор», але через бюрократію та наявність у мене російського громадянства теж не вийшло.
Ніна: А в УДА тебе змогли оформити офіційно як добровольця?
Андрій: Так, тут я вже проходжу офіційно. У мене є посвідчення. Ми — офіційний підрозділ.
Ніна: Чи може зараз в УДА вступити на службу українець з російським громадянством за народженням?
Андрій: Може після перевірки.
Ніна: Як визначалася твоя посада в підрозділі?
Андрій: Займатися БПЛА-дронами — це вийшло природно. Я деякий час літав на «Мавіках» і добре розумів цю техніку. На той момент саме ці дрони були найпоширенішими, багато хто на них літав. І якраз це підказало, чим я можу бути корисним. Зараз, звісно, дронів значно більше й різноманітніших, але тоді це була важлива компетенція.
Ніна: Як ти вважаєш, чи існують в Україні якісь дієві міграційні механізми для допомоги етнічним українцям із громадянством росії, які змушені тікати звідти через свою українську ідентичність, бо їм загрожують кримінальні справи та міжнародний розшук? Чи існує в Україні щось подібне?
Андрій: На жаль, з реально працюючими механізмами щодо українців з Воронежчини чи Бєлгородчини я не стикався. Мені здається, що наразі в Україні такого механізму просто немає.
Ніна: А як ти думаєш, якби такі механізми існували — це могло б позитивно вплинути на самоусвідомлення, ідентичність, бажання більше допомагати Україні? Якби люди мали гарантії, що в разі переслідувань за національні переконання зможуть знайти захист в Україні?
Андрій: Звісно, такі механізми мають бути. В ідеалі — вони мали б існувати ще з 2004 року для українців, які живуть на етнічних українських землях, що зараз перебувають у складі так званої рф. Люди, які відчувають себе українцями, мали б знати, що Україна про них пам’ятає. І тоді вони охочіше допомагали б Україні зараз — під час війни. Знаючи, що вони не чужі цій країні.
І що у випадку загрози їх не кинуть напризволяще. Що хоча б за фактом переслідування на території росії Україна визнає за ними право на захист — на статус біженця. Думаю, людина, яку в росії дискримінують за національною ознакою, мала б право на спрощену процедуру отримання притулку в Україні.
Але знову ж таки ми впираємось у проблеми з ДМС — Державною міграційною службою, які були принаймні до 2022 року. Було багато випадків, коли люди приїжджали в Україну, маючи на руках документи про кримінальне переслідування в рф, зверталися до ДМС із заявою про надання статусу біженця — і їм казали: «Та ви, мабуть, самі щось утнули, бо такого не може бути — росія ж демократична країна». Ось такі відповіді люди реально отримували. Це було дуже поширене явище до 2022 року.
Ніна: Тобто навіть після анексії Криму вважали, що росія — демократична країна?
Андрій: Так.
Ніна: Як би ти поставився до появи нової держави Східна Слобожанщина у разі розпаду рф?
Андрій: Цілком позитивно. Я особисто вважаю, що якщо така держава постане — Східна Слобожанщина — то вона повинна бути в тісній взаємодії з Україною і гарантувати етнічним українцям право на рідну мову, культурну самобутність, інші національні права. Можливо, буде ухвалене рішення про входження цієї держави до складу України — у форматі якоїсь автономії. А можливо, Східна Слобожанщина буде окремою державою.
Ніна: А який сенс бути в складі України, якщо можна говорити про створення окремої держави для східнослобожанських українців? Тим більше, кожна держава, визнана ООН, має свій голос. Навіщо входити до складу України, якщо можна зберігати союзницькі відносини, але залишатися самостійною?
Андрій: Це, наприклад, на той випадок, якщо Москва раптом знову вирішить окупувати ці території.
Ніна: Але ж для цього достатньо угод про військову співпрацю. Не обов’язково бути в складі іншої держави. Нова держава може укласти договір з Україною про військовий і економічний союз. Яка практична користь від входження до складу? Я, чесно кажучи, не бачу жодної. Тільки мінуси.
Дивись, по-перше, у складі України Східна Слобожанщина не матиме свого голосу в ООН. А якби це були дві дружні держави — Україна і Східна Слобожанщина — то це були б два голоси, що вигідно обом. По-друге, якщо територія, яка ще не визнана більшістю держав, одразу увійде до складу України, то це може завадити самій Україні — наприклад, стати членом ЄС. Адже деякі держави Євросоюзу можуть не визнати цієї інтеграції, і це стане перешкодою для вступу України.
Як показує практика, нові держави не визнають одразу — спершу визнають кілька країн, потім ще хтось, поступово. Цей процес може тривати 10–20 років. Тому, на мою думку, вигідніше створити незалежну державу, яка буде максимально близькою до України, союзною, з тісною економічною, культурною та військовою співпрацею.
Тобто це все одно буде близька Україні держава, але статус окремої держави вигідніший і для самої Східної Слобожанщини, і для України.
Андрій: Це справді теж непоганий варіант!
Ніна: Дякую тобі за розмову.
Андрій: І тобі дякую!
Ніна Бєляєва
