У росiйськiй iсторiї Кавказ завжди посiдав особливе мiсце. Починаючи з Івана Лютого (Грозного), Кавказькi гори, як магнiт, притягували до себе росiйських конкiстадорiв, яких у нацiональнiй традицiї лагiдно називали «зємлєпроходци». Етносiв Пiвнiчного Кавказу рiк у рiк дедалi наполегливiше витiсняли з плодючих земель у гiрськi райони. Саме на цiй багатолiтнiй воєннiй кампанiї сформувалися козацькi вiйська — Кубанське i Терське.
На самому початку виявилася цивiлiзацiйна i етнокультурна несумiснiсть росiйської самодержавно-бюрократичної iмперiї i всього укладу життя кавказьких горян, з їхнiми пережитками вiйськової демократiї, родоплемiнними структурами, звичаєвим правом (адат).
Іслам вiдiгравав тут далеко не першу роль, адже вiн ще не встиг вкорiнитися у мiсцевий /рунт, бо, наприклад, чеченцi прийняли iслам досить пiзно — наприкiнцi ХVIII ст. Тому й сьогоднi у цих суспiльствах шарiат змушений вести не завжди успiшну боротьбу з адатом. Несумiснiсть двох культурних свiтiв набула найбiльш гострого виразу на початку ХIХ столiття, коли горянам, притиснутим до головного Кавказького хребта, вже було нiкуди вiдступати. Кавказькiй вiйнi вiддали данину чимало росiйських поетiв: Пушкiн, Лермонтов, БестужевМарлiнський i т. д. Пушкiн з приводу кривавої каральної експедицiї фельдмаршала Котляревського (мiж iншим, нашого земляка) висловився з незвичайним пiднесенням:
«Твой ход, как чорная зараза, губiл, нiчтожил плємєна», що змусило iншого росiйського поета Вяземського зауважити: «Слово поета нє должно прєвращаться в славословiє рєзнi». Активнi бойовi дiї з незначними перервами точилися майже 50 рокiв. Схiдний Кавказ припинив опiр у 50-тi роки ХIХ столiття, Захiдний — у 60-тi. Цю експансiю, як завжди, росiяни виправдовували геополiтичними iнтересами: потребою забезпечити безпосереднiй зв’язок iз Закавказзям, пiдступами Туреччини i т. д. Але горянам було глибоко наплювати на петербурзькi iнтереси. Коли один росiйський генерал сказав старому горяниновi, що цим краєм поступився Росiї турецький султан, той, вказавши на зграю птахiв на деревi, вiдповiв: «Я поступаюся тобi цими пташками. Вiзьми їх, якщо зможеш».
Аж до 1917 р. протистояння Росiї на Пiвнiчному Кавказi вiдбувалося у формi так званого руху абрекiв, людей, котрi не визнавали законiв iмперiї та її владу. На конi i з рушницею вони самi встановлювали справедливiсть, iгноруючи росiйськi суди i порядки.
Пiсля 1917-го горяни масово i збройно виступають проти iмперiї. Генераловi Денiкiну майже половину своєї армiї доводиться тримати на пiвднi, проти бунтiвних кавказьких аулiв.
Імперiя знала лише одну логiку — логiку нестримного територiального розширення. Ще вiйськовий мiнiстр Росiї генерал-ад’ютант Куропаткiн в 1900 р. у меморандумi про стан армiї i її потреби доповiдав государевi про величезнi територiальнi надбання країни за два столiття її iсторiї, i з тривогою запитував, чи варто розширятися далi, чи вже не час зупинитися? Але запитував марно, бо 1905 р. почалася вiйна з Японiєю за право приєднати Маньчжурiю i називати її «Жовторосiєю». Хоча, заради справедливостi, слiд зазначити, що iнколи здорового глузду й iнстинктивної обережностi таки вистачало. Коли на початку ХХ столiття один бравий пiдполковник, переслiдуючи на територiї росiйського Туркестану, за сучасною термiнологiєю, «незаконне збройне формування», вдерся в Афганiстан, захопив двi пiвнiчнi провiнцiї i вiдправив у Петербург депешу, де вимагав дати йому 3-4 полки пiдкрiплення, аби весь Афганiстан було приєднано до iмперiї — зi столицi надiйшла телеграма вiд государя командуванню Туркестанського округа. Вона була дуже лаконiчною i складалася з трьох слiв: «Нємєдлєнно вєрнуть дурака».
На жаль, в 1979 р. в Москвi не знайшлося можновладної людини, котра була б здатна вiддати такий наказ, i iмперськi легiони вдерлися в Афганiстан, всупереч застереженню великого «завойовника Всесвiту», Тимура Тамерлана: «Афганiстан — це вулик, де дуже мало меду, але забагато лютих бджiл».
Руслан Аушев, генерал-лейтенант росiйської армiї, президент Інгушетiї i Герой Совєтського Союзу (за Афганiстан) з приводу останнiх подiй на Пiвнiчному Кавказi сказав: «Я ще не почув вiд федерального центру жодної розумної думки з приводу чеченської проблеми. А якщо вони хочуть воювати в Чеченiї, нехай воюють. Але пам’ятають, що повстання проти большевикiв почалося у нас у 1926 роцi, а останнього повстанця вбили в горах у 1976-му!».
Сьогоднi у республiках Пiвнiчного Кавказу склалася надзвичайно складна соцiально-економiчна ситуацiя: безробiття (майже 90 вiдсоткiв працездатних не мають роботи), корумпованiсть промосковських владних структур, брак якихось перспектив для бiльшостi населення. Так званi трансферти — грошова допомога з федерального центру регулярно розкрадаються мiсцевими царьками, i це — своєрiдна компенсацiя за їхню лояльнiсть до Москви.
У цьому контекстi варто глянути й на подiї в Дагестанi: у селах Карамахи i Чабанмахи (центрах ваххабiзму) рiвень життя був вищий вiд середнього в республiцi за рахунок як власної працi за межами Дагестану (вантажнi перевезення на своїх вантажiвках), так i вiдсутностi соцiального розшарування мiж владою i населенням, бо ваххабiзм вимагає вiд кожного члена мусульманської громади «умми» дбати не лише про себе, але й про всю громаду. На тлi фантастично корумпованої дагестанської партiйно-господарської верхiвки (що не зазнала помiтних змiн ще з часiв К.Черненка), такий мусульманський «комунiзм» був надзвичайно дратiвливим чинником. Розв’язати цю проблему силою зброї — навiть знищивши цi села — неможливо. І тут Москва потрапляє у пастку — що робити? Насильство не полiпшить ситуацiю в Дагестанi, давати грошi (навiть якщо б вони у центру були) — нiбито й треба, але немає жодних гарантiй, що через мiсцеву верхiвку вони дiйдуть до бiльшостi населення. Бо грунт для нових вибухiв у Дагестанi, грунт соцiально-полiтичний (корумпована, зневажена народом влада), економiчний (злиднi i безробiття), iдеологiчний (привабливiсть ваххабiтського «комунiзму» з його гаслами рiвностi, братства i справедливостi, для усiх правовiрних) — залишається. Стара компартiйна елiта, етно-полiтичнi клани аварцiв, даргинцiв, лезгинiв, лакцiв i кумикiв, подiливши мiж собою торгiвлю вовною, худобою, рибою, прикордонну контрабанду, роз’їжджають на «мерседесах». А що ж для бiльшостi? Для бiльшостi — ваххабiзм.
Офiцiйна Москва це розумiє, але що вдiєш… Спробуй зачини цi старi, перевiренi кадри, i вони тобi такий «нацiо-нально-визвольний» рух органiзують… Залишається тiльки чекати, чия вiзьме: партгоспактив переможе ваххабiтiв чи ваххабiти партгоспактив…
Аналогiчнi процеси, де швидше, а де повiльнiше, вiдбуваються i в iнших регiонах Пiвнiчного Кавказу. Інгушетiя не дозволила закрити свiй кордон для чеченських бiженцiв, а це значить, що широко розрекламований санiтарний кордон проти Чеченiї матиме велику дiрку.
Ще не розв’язаний дуже гострий осетино-iнгуський конфлiкт. Коли iнгушiв депортували в 1944-му, так званий Пригородний район зi складу Грозненської областi, що виникла на мiсцi скасованої Чечено-Інгуської республiки, передали до складу Осетiї. Інгуська громадськiсть вимагає його повернути, але це навiть технiчно важко зробити, адже за цi роки вiн став органiчною частиною осетинської столицi мiста Владикавказ. На початку 90-х рокiв уже вiдбулися збройнi сутички мiж iнгушами i осетинами, у них брали участь на боцi осетинiв пiдроздiли росiйської армiї. Загинули сотнi людей. Ще й сьогоднi не зрозумiло, як, навiть у принципi, можна розв’язати цю ситуацiю.
Перспективно небезпечним є конфлiкт мiж карачаєвцями i черкесами в Карачаєво-Черкеськiй республiцi, де президентом, всупереч обуренню черкесiв, було обрано карачаєвця, колишнього головнокомандувача сухопутних вiйськ Росiї генерала армiї Володимира Магомедовича Сємьонова (його було звiльненно у вiдставку пiд час бойових дiй у Чеченiї, ймовiрно, через родиннi обставини — дружину-чеченку). У гiрськiй частинi республiки, в Карачаї, за повiдомленнями росiйської преси, зафiксованi тренувальнi табори iсламських повстанцiв.
Карачай — найбiльш вiдстала, бiдна i необлаштована частина автономiї. Мiж iншим, серед 14 заарештованих федеральними органами осiб, що пiдозрюються у скоєннi терористичних актiв у Москвi, Волгодонську i Буйнакську, 13 — мешканцi Карачаєво-Черкесiї. У гiрськiй, балкарськiй частинi Кабардино-Балкарiї приблизно така ж сама ситуацiя, є там i свiй генерал, нацiональний лiдер, колишнiй заступник командувача Закавказьким вiйськовим округом Суфiян Беппаєв.
В Адигейськiй республiцi триває процес повiльного, але неухильного витiснення росiйського населення.
На Ставропiльщинi i в Пiвнiчному Дагестанi iдеї ваххабiзма помiтно приваблюють тюркiв-ногайцiв, котрi, якщо вiрити росiйським ЗМІ, навiть сформували ваххабiтський полк. Всi цi явища викликають у колах росiйської полiтичної елiти розгубленiсть, панiку та iстеричнi реакцiї, дивну сумiш страху, агресiї, безпорадностi й iмперської зверхностi. У росiйськiй полiтичнiй аналiтицi, що стосується Пiвнiчного Кавказу, можна помiтити кричуще невiгластво щодо реальної ситуацiї, i суто московську месiанську обмеженiсть у розумiннi нацiонального питання взагалi, i кавказького зокрема. Ще пiд час першої чеченської вiйни (1994 — 1996) вiдомий аналiтик, знавець Кавказу, академiк Росiйської академiї наук Сергiй Арутюнов спробував достукатися до кремлiвських стратегiв, намагаючись їм спочатку пояснити, що чеченська проблема не розв’язується вiйськовою силою, а потiм, що особиста зустрiч мiж Єльциним i Дудаєвим може радикально полiпшити ситуацiю. Дудаєва вбили, але зустрiч, про котру вiн просив, так i не вiдбулася. Сьогоднi Аслан Масхадов не проти зустрiчi з росiйським прем’єром Путiним, той у дусi кавказького намiсника, який не визнає дикого абрека, вiдмовляється, мотивуючи вiдмову тим, що, мовляв, Масхадов нiкого в Чеченiї не контролює. Хотiлося б знати, чи багато контролює в Росiї В.Путiн, крiм преси, звичайно.
З окремих висловлювань «залiзного Вовика» (за аналогiєю з вихованцем тiєї ж системи «залiзним Шуриком» — Шелепiним) можна зрозумiти, що рiвень його енергiйностi значно перевищує рiвень розумiння проблем. Знову повторюються спроби не розв’язати чеченську проблему, а знищити її фiзично. Але над усiм цим, як дамоклiв меч, тяжiє загрозливе запитання: «Що далi?».
Уявiмо собi, федеральнi сили другий раз взяли Грозний, встановили росiйський триколор на президентському палацi, створили марiонетковий уряд i органи мiсцевої влади. Поставили в кожному селi залогу i… забезпечили собi довгi роки партизанської вiйни, коли стрiляють з найнесподiванiших мiсць, коли раптом з’являються мiни, тим де їх не повинно бути, де пересування по дорогах стає справою правдивого геройства. І скiльки там тримати вiйськ — 50, 70, 100 тисяч, i як довго? До речi, за повiдомленнями незалежних експертiв, дагестанська кампанiя коштувала Росiї 2 млрд. доларiв… За цей час сталося й чимало непередбачуваного. Зокрема, для боротьби з ваххабiтами населенню Дагестану дали зброю, вiдiбрати її вже неможливо. Враховуючи дуже загострену ситуацiю i вельми заплутану етно-соцiальну структуру цiєї республiки, важко сказати, куди вона стрiлятиме, ця зброя…
До того ж тепер на цих теренах розташована сила-силенна вiйськовикiв, а знаючи, що росiйськi «солдатушкi — брави рєбятушкi» явно не римськi легiонери з їхньою залiзною дисциплiною (за твердженнями античних iсторикiв, пiсля того, як згортався римський табiр в яблуневому саду, там не було зiрвано жодного яблука, адже без дозволу центурiона не можна) — то ставлення мiсцевого населення до них може суттєво змiнитися. Тим паче, що чимало цих росiйських хлопцiв уже пройшли кримiнальне виховання.
Але парадокс полягає в тому, що нiхто не зробив так багато для дестабiлiзацiї Кавказу, як росiйськi полiтики. Досить згадати росiйськi пригоди в Абхазiї, де спiльними зусиллями регулярних пiдроздiлiв Росiї i джигiтiв з так званої Конфедерацiї народiв Кавказу (переважно громадян Росiйської Федерацiї) було знищено грузинськi урядовi сили, а сотнi тисяч грузинiв було пiддано етнiчним чисткам.
І справдi, звiдки в абхазцiв, котрих всього 80 тисяч, раптово з’явилися лiтаки, бойовi кораблi i т. д.? Саме там, в Абхазiї, у взаємодiї з росiйськими вiйськовими набував перший мiлiтарний досвiд Шамiль Басаєв, Руслан Гелаєв та iншi чеченськi польовi командири. Але тодi жодного обурення в Москвi це не викликало.
Нiколи не змогла б протистояти офiцiйному Тбiлiсi i сепаратистська Пiвденна Осетiя (Шида Картлi — Верхнє Картлi, як називають цю свою територiю грузини) без потужної пiдтримки Москви i Владикавказа. А пiд час боротьби Едуарда Шеварднадзе проти Звiада Гамсахурдiа морська пiхота Чорноморського флоту Росiї вела бойовi дiї проти звiадiстiв у Захiднiй Грузiї. У ходi вiрмено-азербайджанської вiйни Росiя здiйснювала багатомiльярднi поставки вiйськової технiки Вiрменiї.
Рано чи пiзно таке розгойдування регiону, де етнiчної вибухiвки нагромаджено на вiки, мусило дати результат. Процес мав вийти з-пiд контролю. Що й сталося.
Але найбiльший дестабiлiзуючий вплив на весь Кавказ справила i справляє вiйна в Чеченiї. Чеченцям, якi опинилися в санiтарному кордонi, нiкуди вiдступати. Тому вiце-президент республiки Ваха Арсанов заявив: «Ми готовi до прийому росiйського вiйська. Ласкаво просимо у пекло».
Але немає простору для вiдступу i в росiйського прем’єра В.Путiна. Для нього дорога в Кремль проходить через Грозний. Однак сьогоднi важко собi уявити всi наслiдки для росiйського суспiльства нової цiлком можливої поразки на Кавказi. Тодi бумеранг повернеться. Удар цього «лiтаючого» апарата може бути нещадним…
Ігор Лосів
http://Архів ОУН. - Бібліотека. - Газети.- Шлях Перемоги. - 1999. - 17 вересня. - С.4
