На тлі дискваліфікації українського спортсмена на Олімпіаді в Мілані знову постає питання: чи завжди рішення великих спортивних структур є справедливими? Чи дедалі частіше вони стають заручниками бюрократії та політики?
Ми вже проходили подібне.
У липні 1980 року, паралельно з московською Олімпіадою, в Centennial Park (Торонто) відбулася альтернативна «Вільна Олімпіада». Її організували українські та інші діаспорні організації.
Участь взяли понад 400 спортсменів — українці, латиші, литовці, естонці, вірмени та представники інших поневолених народів, які не мали можливості виступати під власними прапорами на офіційній Олімпіаді. Там майоріли їхні національні стяги, звучали їхні гімни. Це був не жест проти спорту — це був жест за Гідність.
В підготовці цих змагань брав участь і Андрій Бандера (син Провідника ОУН, – на фото) — один з організаторів студентського й спортивного життя, який розумів: спорт — це не лише медалі, це інструмент національної присутності у світі.
Тоді українці не чекали дозволу від великих міжнародних структур. Вони створили простір, де чесна конкуренція була важливішою за політичні компроміси.
Можливо, настав час згадати цей досвід. Бо справжній спорт народжується там, де є Свобода і Гідність — а не лише печатки міжнародних комітетів.
P.S.Cкани газети “Гомін України” – з Архіву ОУН
Сучасний вигляд Centennial Park (Торонто)
Андрій Бандера (1946-1984)
