Щороку 21 травня адиго-абхазькі народи відзначають день пам’яті та скорботи за жертвами Кавказької війни. Під час бойових дій російська армія знищувала адигські села, спалювала посіви та викрадала худобу, щоб змусити горян покинути рідну землю та піти на рівнину. Понад 90% населення кавказького регіону Кабарда було вбито. Крім того, царський уряд у 1864 році почав насильницьку депортацію до імперії Османів — мухаджирами, тобто вимушеними переселенцями, стали 600 тисяч адигів. Багато хто з них загинув від голоду, тифу та малярії, а 200 тисяч у Туреччині було продано в рабство.
У статті про те, як Росія захоплювала північнокавказьке узбережжя та знищувала адигські народності, доктор історичних наук Дмитро Левчик розповідає, яким чином колонізаторам вдалося розбити імама Шаміля, який контролював усю Чечню та Дагестан, чому Європа так і не визнала незалежну державу шапсугів, убихів та абадзехів. а також як стратегічна помилка Росії призвела до трагедії мухаджирства та геноциду народів Північного Кавказу.
Друга “зачистка” Північного Кавказу. Розгром мюридів та Шаміля
У 1838 році, напередодні третього російського походу в Індію через Герат, російський уряд перейнявся тиловими армійськими комунікаціями і вирішив остаточно «утихомирити», «зачистити» Північний Кавказ, де були помічені перші паростки мюридизму і руху під керівництвом імаму .
Шаміль народився 1798 року в аварському селищі Гімри (нині Унцукульський район Дагестану). Закінчив медресе у селі Унцукуль, потім навчався у різних учителів. Він знав п’ять мов, чудово фехтував, писав вірші. Під впливом своїх вчителів Шаміль став прихильником руху мюридів, ісламського радикального егалітаристського, антирабовласницького, антиколоніального, космополітичного руху XIX століття, що прийшов на Кавказ із Середньої Азії та адаптованого до кавказьких реалій Мухаммедом Яраги, шейхом одного з суфійських. Заклики мюридів до соціальної справедливості, скасування рабства для мусульман, скромності, дотримання законів шаріату, боротьби з колонізаторами у формі газовата, священної війни, верховенства влади релігійних авторитетів на противагу владі родоплемінних лідерів, наднаціональний характер агітації мюридів — все це приваблювало мусульман. Можливо, у чомусь мюридизм схожий із сучасним рухом талібів.
Першим імамом Чечні та Дагестану, прихильником мюридів був Газі-Мухаммед, односельець і, можливо, родич Шаміля. Він спробував сформувати загін для опору російським колонізаторам, в 1828 оголосив газувати російським і був розбитий генералом Олексієм Вельяміновим в битві біля села Гімри в 1832 році. Шаміль брав участь у цій битві і насилу пішов від козаків, які переслідували його. Естафету мюридизму прийняв імам Чечні та Дагестану Гамзат-бек. У 1834 році він також оголосив російським газувати і захопив Аварське ханство (нині Хунзахський район Дагестану), де і був розбитий того ж року російськими військами.
Після смерті Гамзат-бека імамом Дагестану став релігійний авторитет Шаміль, який на той час набув. Він підтримав ідею газувати і в 1834 розбив російський загін поряд із селом Гімри. Однак Шаміль не був настільки прямолінійним, як його попередники. Поряд із знанням ісламу, він мав тонке чуття полководця, а тому не став утримувати тактично незручну позицію, а відступив у гори, зробивши своєю резиденцією село Ашильта (нині Унцукульський район Дагестану), і почав шукати союзників серед релігійних чеченських лідерів, газоваті суміжні дагестанські райони. Його заклики сприяли Кубинському повстанню у 1837–1839 роках.
Тоді російська влада побачила небезпеку з боку Шаміля, і російські війська в 1837 взяли штурмом Ашільта. В 1838 Шаміль відступив до аулу Ахульго (нині Унцукульський район Дагестану), а при підході російських військ в 1840 відступив до селища Дарго (на кордоні Чечні і Дагестану). Могло здатися, що він обрав пасивну тактику відступу та «відсиджування» в аулах-фортецях, що нагадує пасивну тактику повстання Дольчино в Італії або ранню тактику Омеляна Пугачова, але це тільки могло здатися.
Шаміль задовго до Леніна та Троцького знав, що оборона — смерть повстання, а тому, як тільки його обрали імамом Чечні та найавторитетніші чеченські лідери – перейшли на його бік, Шаміль почав наступ.
У 1840 році раптовим швидким ударом на північ Шаміль розгромив російські війська під Алхан-Юртом (нині Урус-Мартанівський район), потім завдав удару на схід і розбив російські загони під Ішкарти (нині Буйнакський район Дагестану), а також пройшов рейдом до Салатавії. . Російські війська завдали Шамілю поразки під Гімри, але це його не збентежило, і він завдав удару Моздоку. У результаті кампанії 1840 року Шаміль почав контролювати всю Чечню та частину Дагестану.
Успіху Шаміля в 1840 році сприяли слабка логістика російської армії, постійні конфлікти Росії з черкесами (шапсугами і адигами), повстання аварців, невдачі Хівінського і Гератського походів російської армії і необхідність царської адміністрації відволіктися на придушення повстання Ке.
На 1841–1846 роки припадають, як на мене, максимальні успіхи Шаміля. Він розбиває російські війська під Цельмесом (нині Хунзахський район Дагестану) та в Ічкеринському лісі (нині Ножай-Юртівський район Чечні). Армія Шаміля майже впритул підходить до Махачкали і контролює Шамхал та Акуші-Дарго. У 1845 році Шаміль проходить рейдом Кабардою.
Однак із 1847 року у Шаміля починаються невдачі. Ні кабардинці, ні інгуші його всерйоз не підтримали. Аули та поселення вздовж траси Махачкала – Ендерей теж не повністю підтримали Шаміля. У цих районах колабораціонізм місцевої знаті, пам’ять про репресії кінця XVIII століття, феодальні відносини і работоргівля були сильнішими за мюридські заклики до боротьби з невірними, влади імама і рівності мусульман.
У 1847 році російськими військами було взято аул Салта (нині Гунібський район Дагестану), у 1848 – Ахти (нині Ахтинський район Дагестану). Шаміля витіснили з більшої частини Дагестану до Чечні. Його столицею з 1850 стало Ведено. У його таборі починаються розбіжності. Від нього йдуть деякі аварські польові командири.
У роки Кримської війни війська Шаміля намагаються взаємодіяти з військами антиросійської коаліції, завдають удару по Кахетії в 1854 році, але невдало. Після підписання Паризького світу Росія наповнює своїми військами Чечню. Російські війська в 1858 беруть штурмом Акушу, один з останніх оплотів Шаміля в Дагестані, а в 1859 – Ведено в Чечні. Шаміль відступає в аул Гуніб у Дагестані, де після недовгого бою змушений капітулювати перед військами генерал-фельдмаршала Олександра Барятинського.
Шаміля як почесного бранця відправляють на заслання в Калугу, де він змушений був у 1866 присягнути російському цареві, з яким двічі зустрічався особисто. У 1869 році його відпустили в хадж , де й помер у 1870 році.
До повного підкорення Кавказу Росії залишилося лише придушити черкесів (шапсугів та адигів), а також розгромити дагестанських ісламських радикалів у ході другого газувати 1877 року.
Захоплення північнокавказького узбережжя
Північнокавказьке узбережжя – особливий природно-кліматичний, політичний та історичний регіон. Його особливості визначаються не лише специфічним кліматом Понта Евксинського, гостинного моря, а також високогір’ям Кавказу, який підійшов до узбережжя впритул. Він присунув до моря глибокі ущелини, стрімкі схили гір і бурхливі річки. Верхів’я цих річок упирається в непрохідні скелі, в середній течії вони швидкі і неперехідні, а в нижньому перетворювалися протягом століть на малярійні болота. Кліматично це найпівнічніші субтропіки. На лісистих схилах прибережних гір в умовах малоземелля, швидкого виснаження ґрунтів і пасовищ, розділені річками та ущелинами, а тому майже не контактуючи один з одним, в основному, «обличчям» до моря та прибережних боліт на початку XIX століття проживали етнічні групи натухайців, шапсугів , убихів, абазинів, абадзехів, бжедугів, кабардинців, пекло, хатукайців, темергойців, мамхеговців, єгерукайців, махоші, бесланейців, садзів, ахчіпсуйців, айбчоверців, цвіджеїв, псхувців, гумців,
Росіяни не особливо вдавалися у різницю між ними, а просто вважали тих, хто сповідував іслам, черкесами, а християнство — абхазами.
Займалися вони гірничо-долинним землеробством і скотарством, не гребували викраденням худоби, піратством і работоргівлею. Розвиненої державності вони були, торгово-грошові відносини були слабкі. Жодної вигоди від підпорядкування Османській чи Російській імперіям вони не бачили, а тому чинили опір обом і були незалежні. При цьому вони не раз конфліктували між собою.
Логіка воєн Росії з Туреччиною та Персією, логіка реалізації утопічної ідеї захоплення Індії призвела царизм до війни за приєднання цих територій. Тактично російські стратеги спочатку вирішили взяти регіон у кліщі.
В 1804 царська армія, рухаючись з Грузії, захопила Редут-кале (нині місто Поті) і в 1812 відбила у турків Шеквітіш, де був заснований форт Святого Миколая. Ці дві фортеці давали можливість армії Олександра I рушити на північнокавказьке узбережжя з півдня і відсікали горян від сухопутного прибережного маршруту, що пов’язує регіон із Туреччиною. Ці території визнали Османської імперією російськими Бухарестським світом 1812 року.
У 1828 році, в ході чергової російсько-турецької війни, Росія зайняла Анапу – найбільший центр работоргівлі в регіоні. Заняття Анапи Росією турки визнали Адріанопольським світом 1829 року. Звідси можна було атакувати північнокавказьке узбережжя з півночі, ніж генерали Миколи I негайно скористалися. Турки пішли з узбережжя східного Чорномор’я, і в 1830 війська російського царя зайняли Гагри, Сухум, Піцунд. Усюди в цих поселеннях були збудовані нові фортеці, влаштовані арсенали та поставлені гарнізони, що складаються здебільшого з чорноморських козаків, основу яких становили запорожці. Непрохані гості не сподобалися господарям цих місць, і вже у 1830 році фортеця Гагр була атакована загонами убухів та садів. Атака була марною.
Далі війська імператора Миколи продовжили рух узбережжям із півночі на південь, захоплюючи «вільні» території та будуючи на них фортеці так званої Чорноморської лінії. Армію підтримував Чорноморський флот, тому сухопутні прибережні атаки на горців поєднувалися з висадками десанту. 1831 року російською армією був зайнятий Геленджик.
Успішному просуванню Росії сприяло укладання між імперією і турецьким султаном Ункяр-Іскелесійського договору, який ставив Туреччину залежне становище, фактично положення протекторату. І, не бачачи перешкоди в особі османів, війська царя Миколи I в 1834 зайняли Абінське, а в 1836 заснували фортецю Олександрійське (Кабардинка).
Посилення Росії на кавказькому узбережжі Чорного моря в ті роки не входило в плани Великобританії, і в 1836 була спроба забезпечити ополчення горян сучасною англійською артилерією, рушницями і порохом.
Спробу було припинено російською прикордонною службою та митницею. Британське судно «Вінсен», яке провозило зброю, було заарештовано. А спроба низки англійських парламентаріїв поставити питання про визнання Черкесії зведена нанівець зусиллями російської дипломатії в Англії.
У 1837 році росіяни збудували фортецю Новотроїцьке (Криниця) та Михайлівське (Архіпо-Осипівка), а також фортеця Святого Духа (Адлер). У 1838 році російська армія просунулась до Туапсе (фортеці Новомихайлівська та Вельямінівська), а в 1839 до Сочі (фортеці Лазаревське, Головинське, Олександрія).
Натиск «нових господарів» змусив місцеві племена об’єднатися і в 1840 провести потужну контратаку, захопити і розгромити фортеці Вельямінівське, Лазаревське і Михайлівське. На боці черкесів виступив «генерал Малярія», який завдавав величезних санітарних втрат російської армії в регіоні, наприклад, у 1842 році від малярії вимер увесь гарнізон фортеці Святого Духа.
Атаки убухів на фортеці Чорноморської лінії активізувалися у 1845–1846 роках, коли у Чечні та Дагестані був пік руху Шаміля. Прибережні горяни двічі атакували фортецю Головинське. Однак наприкінці 40-х-початку 50-х років XIX століття інтенсивність протидії прибережних горян Російської імперії знизилася, і при петербурзькому дворі вирішили, що «підкорення» узбережжя скінчилося, але це було помилковим рішенням.
Ситуація у регіоні кардинально змінилася з початком Кримської війни. 1853 року турки вторглися до Абхазії. 1854 року всі гарнізони Чорноморської кріпосної лінії були евакуйовані до Криму, де взяли участь в обороні Севастополя. Після війни було підписано Паризький світ. Цим документом узбережжя Чорного моря визнавалося демілітаризованою зоною, і Росія була позбавлена права мати в чорноморських фортець арсенали і розміщувати там регулярні військові частини. На узбережжі Північного Кавказу залишилися лише поліцейські, митні та карантинні служби.
Гігантські піввікові зусилля Росії із захоплення східного Чорномор’я пішли прахом.
Росія в цьому регіоні не мала військ, важкої зброї, боєприпасів і військового флоту. Фортеці без армії та гармат стали марними. Щоправда, юридично чорноморське узбережжя Північного Кавказу залишалося російським.
Третя “зачистка” Північного Кавказу. Трагедія мухаджирства
Умов Паризького світу Росія дотримуватися не хотіла, але й відкрито порушувати до 1871 їх не могла. Росія зрозуміла, що її прорахунок у Кримській війні полягав у відсутності союзників на Заході та активної зовнішньої експансії. І тому відразу після підписання Паризького світу вона намагається довести, що відтепер Росія — найкращий друг Англії і їй нічого чужого не треба. Вона підтримує англійську політику розграбування Китаю, приєднується до опіумних війн, нав’язує Піднебесній нерівноправний Айгунський договір . Росія зупиняє свою експансію на Далекому сході, підписує Сімодський договір з Японією, віддає їй острови Кунашир, Ітуруп, Шикотан і Хабомаї. Росія не виявляє активності у Європі. У Центральній Азії обмежується прикордонною війною з Кокандом за пару фортець.
Але головне — Росія хоче нишком розчавити «ворога внутрішнього» в особі незалежних народів Кавказу. Усі сили, що звільнилися після Кримської війни, вона кидає спочатку до Чечні та Дагестану, де тисне рух Шаміля, а потім — на Північний Кавказ. Зміцнюється Лабінська прикордонна лінія, що обмежує горців на півночі їх територій і починається витіснення та переселення теміргойців та бесланейців з гір на рівнини.
До 1860 досягається домовленість з Османською імперією про те, що остання готова буде прийняти нових «мухаджирів», переселенців-кавказців з Росії. У Туреччині султан створює комітет із переселення.
При цьому ні шапсуги, ні абадзехи, ні убихи, ні інші народності не бажають переселятися. У них семимильними кроками йде процес державного будівництва. Три перелічені етнічні групи в тому ж 1860 створюють загальний представницький орган самоврядування, меджліс, «Велике і вільне засідання», і шлють його представників до Європи з проханням визнати нову державну освіту. Однак російська дипломатія досвідчено протидіє, і європейці залишаються глухими до голосу мешканців Північного Кавказу.
І російський цар Олександр II розуміє, що зволікати не можна. Треба вирішувати «черкеське питання». 10 травня 1862 року Кавказький комітет (дорадчий орган за царя з питань управління Кавказом) приймає рішення «Про переселення горян». Створюється і спеціальний орган – Комісія у справі про переселення горян до Туреччини. Багатотисячна російська армія під командуванням генерал-майора Миколи Євдокимова бере під контроль до 1863 спочатку територію басейну річки Пшада (східні території горян), а до 1864, користуючись гігантською чисельною і технічною перевагою, бере під контроль всю територію північно-кавказів. Більшість черкесів спочатку переселяють з високогірних аулів на рівнини. А з 1 лютого 1864 року починається виселення гірських народів Північного Кавказу до Туреччини. Армія зганяє людей узбережжя Чорного моря. Їм брешуть про умови переїзду та утримання. Їм брешуть про комфорт турецьких кораблів. Горяни при переселенні гинуть від малярії, голоду, тифу. Світовій громадськості це дійство подається російськими ЗМІ та владою як добровільне бажання горян переїхати до Туреччини.
Скільки людей було зігнано із рідних місць? Достеменно невідомо. Горяни статистики не вели, а на російські дані спиратися важко. Мухаджирами, за різними оцінками, стали майже три чверті натухайців, майже всі шапсуги та убихи, половина бжедугів та абадзехів, третина кабардинців, а також майже всі перелічені мною на початку статті абхазькі народності. Тобто виселяли і мусульман, і православних. У зарубіжних джерелах йдеться про чисельність щонайменше 600 тисяч жителів. Є відомості, що не менше 200 тисяч після прибуття до Туреччини було продано в рабство. Скільки загинуло – невідомо. Зрозуміло, що багато. Багато представників цих етнічних груп, що залишилися в Росії, були вражені в правах. “Вільні” землі заселили спочатку козаки, а потім жителі європейської частини Росії. Оцінюючи цю дію царського режиму, я готовий повторити відому фразу наполеонівського міністра юстиції Антуана де ла Мерта: «Це гірше, ніж злочин. Це помилка”.
Дмитро Левчик
Дискурс
