У ніч із 21 на 22 серпня в одній із лікарень Мордовії помер відомий активіст ерзянського національного руху та почесний інязор (старійшина) Піргуж Кшуманцянь. «Idel.Реалії» вивчили основні факти його біографії та її роль у становленні ерзянських організацій та відродженні традицій, а також поговорили про нього з колегами з руху.
Ерзяни та мокшани — фінно-угорські, корінні народи Мордовії та суміжних регіонів, їхні мови та культури схожі, але не ідентичні.
Піргуж Кшуманцянь – ерзянське ім’я. Перша його частина утворена від назви рідного села активіста — Ташто Кшуманця у Великоїгнатівському районі Мордовії. За радянськими документами його звали Григорій Мусалєв. Він народився 1940 року в ерзянській селянській родині. Батько невдовзі пішов на фронт, 1943 року він загинув у бою під Харковом. Мати працювала у колгоспі, виховувала трьох синів, з яких Піргуж був молодшим.
Закінчивши школу в районному центрі Велике Ігнатове, Піргуж Кшуманцянь відслужив в армії та вступив на фізико-математичний факультет Мордовського педагогічного інституту. Після закінчення навчання він залишився працювати у цьому ж навчальному закладі на посаді математика-програміста.
Наприкінці 1980-х Піргуж Кшуманцянь зайнявся національним активізмом. Серед його перших ініціатив — відродження щорічного благання Велень Озкс (буквально «Сільське моління») у його рідному селі Ташто Кшуманця. Ця подія, що вперше відбулася за його ініціативою, відбувається щорічно в другу суботу липня вже 34 роки.
Найбільш відомий та масовий ерзянський захід на сьогодні — Раськень Озкс («Народне моління») — також був відроджений за участю Кшуманцяня. Вперше таке моління відбулося 1999 року. У 2004 році обидва заходи набули офіційного статусу регіональних фольклорних фестивалів. У своїй статті для «Етнографічного огляду» саранський соціолог Ольга Богатова пояснила це рішення «прагненням влади контролювати такі заходи».
Окрім відродження ерзянських традицій, Піргуж Кшуманцянь займався журналістикою та просвітницькою роботою. З 1994 року він брав участь у виданні та розповсюдженні газети «Ерзянь мастор» («Країна ерзян»), привозив літературу ерзянською мовою в різні райони республіки, влаштовував у селах просвітницькі заходи.
Крім того, Кшуманцянь співпрацював з активістами інших фінно-угорських народів, представляв ерзян на міжнародних конференціях у Фінляндії та Естонії. Брав участь він і в з’їздах фінно-угорських народів Росії, хоча в деякі роки влада цьому активно перешкоджала. Так, у 2009 році, коли щорічний з’їзд проходив у Саранську, Кшуманцяня затримали та помістили під арешт — нібито за «нецензурну лайку» рівно на термін проведення заходу. Під час перебування під арештом у активіста стався гіпертонічний криз.
Ерзянський політик Сиресь Боляєнь , який особисто знав Піргужа Кшуманцяня і став його наступником на посаді інязора, розповідає, що спочатку республіканська влада підтримувала ініціативи активіста, але надалі спробувала контролювати їх, а зрештою — привласнила: «На перші моління приходили тисячі людей в наіональному одязі та з ерзянськими прапорами. Чиновники тоді активно брали у цьому участь, бо відчували, що самі вони ще слабкі, а національний рух широкий. Але коли розпочалися путінські часи, всі наші організації, товариства, гуртки, ансамблі поступово перейшли під контроль чиновників. Це торкнулося навіть газети «Ерзянь мастор», яку влада кілька разів намагалася закрити, а потім фактично провела її рейдерське захоплення».
— Кшуманцянь Піргуж — велика людина. Великий у тому сенсі, що він мав мислення державника. Не російського, звичайно, а ерзянського. Він розумів, чого чекати у майбутньому, міг будувати стратегічні плани, орієнтуючись на благо всього народу. До 2019 року він та інші члени Ради старійшин зрозуміли, що влада Росії та Мордовії готується до повної ліквідації ерзянського національного руху. Тоді він дійшов висновку, що центр нашого руху треба переносити за кордон — туди, де його не дістануть російські силовики. Він вважав, що наступний інязор не повинен мати російського громадянства. Такою людиною виявився я, громадянин України, — розповідає Сиресь Боляєнь.
За його словами, після цього рішення Кшуманцяня посилились атаки на останні незалежні громадські інституції ерзян на території Росії. Одразу після обрання нового інязора газета «Ерзянь майстра» перейшла під контроль провладних авторів. Тоді ж підконтрольною владі став Фонд порятунку ерзянської мови, заснований вченим та письменником Відязем Нуянем і багато років очолюваний Кшуманцянем.
Після того, що в ерзянському русі називають «рейдерським захопленням», Фонд порятунку ерзянської мови перейменували на Фонд збереження та розвитку ерзянської етнокультурної спадщини. 2019 року і його, і газету «Ерзянь мастор» очолила колишня телеведуча ДТРК «Мордовія» Тетяна Ларіна .
— Активізувало свою роботу й бойове крило ерзянського національного руху на території РФ. Все це не залишилося непоміченим, і восени 2023 року два десятки ерзян у найкращих традиціях НКВС були витягнуті з ліжок та доставлені до мордовського управління ФСБ. Серед них, разом із 90-річним Нуянь Відязем, був і 83-річний Піргуж, — розповідає Болянь.
— Кшуманцянь Піргуж був одним із ініціаторів пробудження ерзянського національного руху. Він був цілеспрямованою та харизматичною особистістю, одержимою ідеєю боротьби за викорінення нав’язаної нам концепції єдиного народу — «мордви » — та відновлення ерзянської ідентичності, — вважає інший активний учасник ерзянського національного руху, член Ради старійшин та син засновника ансамблю «Торама» Ромашкін ).
Ерзяни та мокшани: «політика мордвінізації» та боротьба за ідентичність
Серед найважливіших заслуг Кшуманцяня Йовлань називає відродження загальнонародних молінь, а також відновлення представницьких органів ерзян – Ради старійшин (Атянь езем) та інституту народного лідера (інязора).
— Незважаючи на тиск і переслідування з боку влади, інязор Піргуж до кінця життя залишався твердим у своїх переконаннях. Він публічно засуджував вторгнення Російської Федерації до України, виступав проти війни. Перед смертю він заповів ерзянському руху продовжувати боротьбу за відновлення незалежності держави Ерзянь майстра, — розповідає Йовлань.
Теплі спогади про Піргужа Кшуманцяна залишилися і в його наступника Сиреся Боляєня: «Він приїжджав до Києва, куди фактично перенісся центр ерзянського руху. У вільний час ми ходили прогулюватися. І якось ми йшли підземним переходом, і він зупинився біля групи хлопців, які співали українські пісні. Він довго стояв біля них, хвилин сорок. Я не смів його потривожити, але потім час почав підтискати, і я сказав: «Інязор, вибач, нам треба йти». Він обернувся до мене, і я побачив у нього в очах сльози. Я запитав, що трапилося, а він сказав: «Невже прийде час, коли й ерзянські хлопці ось так сядуть без 100 грам, без пляшки і просто співатимуть ерзянські пісні? Ось такою була людина. Я тоді сказав, що цей час настане обов’язково».
- Ерзяни — один із корінних народів Поволжя, вони розмовляють мовою фінно-угорської родини. Точну чисельність ерзян визначити важко, оскільки російська національна політика об’єднує їх із мокшанами під назвою «мордва». Ерзяни та мокшани — споріднені народи, але їхні мови не взаємозрозумілі, а між культурами існують значні відмінності. Більшість незалежних активістів серед обох народів заперечують існування «мордви».
- За даними перепису населення 2021 року, у Росії мешкає 484 тисячі представників «мордви», з них 333 тисячі — у Мордовії. Інші регіони, що належать до традиційного ареалу розселення цих народів, — Самарська, Пензенська, Оренбурзька, Ульянівська та Нижегородська області, Башкортостан та Татарстан.
