Поневолені народи країни-агресора, попри етнічне й культурне розмаїття, все ж групуються в декілька крупних прото-спільнот. Зокрема, за мовною ознакою, можна виокремити п’ять основних груп:
Тюркські народи;
Фіно-угорські народи;
Північнокавказькі народи;
Монгольські народи;
Палео-азійські та тунгусо-маньчжурські народи.
З огляду на брак державницької традиції та системну асиміляцію національних еліт в імперський проєкт, їхня афілійованість з уже одержавленими, потужними й успішними мовними родичами поза межами РФ створює додатковий потенціал опору та адвокаційну базу для здобуття й захисту їхнього державного суверенітету.
Наразі, найпотужнішим таким адвокаційним проєктом є Туран – міждержавний культурно-економічний інтеграційний проєкт тюркомовного простору, засновником та головним спонсором якого є, як неважко здогадатися, Туреччина. Північний Кавказ частково підпадає під його дію, а частково – споріднений за релігійною ознакою з багатими мусульманськими країнами Перської затоки. Панмонгольського проєкту для допомоги калмикам та бурятам наразі немає, тим більше відсутній аналогічний проєкт для палеоазійських та тунгусо-манчжурських народів.
Фіно-угорська адвокація знаходиться між цими двома екстремумами – як за політико-економічною потужністю, так і за ступенем зацікавленості та залученості. У декотрих працях на цю тему (зокрема, Рейна Тааґепери, про якого ми вже писали тут) згадувалося, що десь до кінця 1990-х років фіно-угорське співробітництво переживало певне піднесення:щороку влаштовувалися молодіжні конгреси й фестивалі, які навіть Кремль змушений був толерувати. Досі лише три фіно-угорські нації здобули державність, але через посилення позицій РФ Угорщина дедалі тісніше повертається в орбіту впливу Москви. Ресурсу решти двох країн, Естонії та Фінляндії, – явно замало, щоб просувати інтереси своїх колонізованих мовних родичів з РФ – Комі, Удмуртії, Ненеції, Ханти-Мансії, Ерзянь Мастору, Карелії та Марій Ел.
Відтак, фіно-угорські дослідники й адвокаційники намагаються залучити в цю справу ширше коло країн. Одна з таких ініціатив – щорічний конкурс на столицю фіно-угорських народів. На 2026 рік нею став мічиґанський Генкок, де традиційно проживає помітна фінська діаспора.
Але, на нашу думку, незалежність фіно-угорських народів, на чию частку припадає 11.5% від загальної площі та добра половина нафтових і газових родовищ основного бюджетоутворюючого експорту країни-агресора – достатньо важлива справа, щоб нею опікувалося чимнайширше коло країн-інтересантів. Вочевидь, це питання безпеки країн Балтії та Скандинавії, не кажучи вже про Україну.
Однак поки що, українська підтримка фіно-угорського визволення існує не завдяки офіційній державній політиці, а всупереч її відсутності й виключно спільними зусиллями поодиноких громадських ініціатив у співпраці з місцевими представниками самих поневолених народів.
