Пізній лютневий вечір майже нічого не видно. Під звуки арти швидко вивантажуємося з М113, висуваємось на позиції. Завдання – змінити бійців та протриматися до ранку. Зараз у тому числі від нас залежить доля побратимів, які відходять з Авдіївки. Ми відчуваємо, що виконаємо завдання будь-що-будь.
Наш окоп іде вздовж посадки, трохи видуючись у полі. У самій посадці теж наші суміжники. А в іншій, що йде перпендикулярно, вже вороги. Багато. Атакувати наші позиції можуть одразу з кількох сторін.
Ворог не змушує на себе чекати. За кілька десятків метрів по посадці в наш бік рухаються силуети. Солдати путінської армії прийшли сюди, щоб убити нас. А потім піти далі – до українських міст, аби вбивати, грабувати, ґвалтувати, руйнувати життя людей та тварин уже там. І тому тут не може бути сумнівів та жалю, що нам доведеться знищити їх. Моя німецька «машинка» MG5 дає чергу за чергою, стріляє «Тихий», що сидить поруч, стріляють побратими, стріляють суміжники. У нас летять кулі з десятків стволів, лунають вибухи. Незабаром перша хвиля імперських штурмовиків відринула, залишивши після себе своїх 200-х.
Через лічені хвилини слідує нова атака. Цього разу кулі б’ють по брустверу окопа з поля. Задум ворога зрозумілий – під прикриттям свого вогню підійти до нас якомога ближче, закидати гранатами, добити з автоматів. Змінюю позицію, розгортаю кулемет у бік поля. «Тихий» залишається з тепловізором на кінці нашого окопа, зверненого у бік зайнятої противником посадки – нападу слід чекати і звідти. Декілька хвилин жорстокого контакту, і натиск ворогів починає слабшати. «Тихий» – кличу я товариша напівголосно, – подивися в тепляк на полі, чи залишився там хто?» Відповіді не було. Тривожний знак.
Коли я підповз до “Тихого”, він сидів головою вниз, уткнувшись обличчям у бруствер окопа. Протокол MARCH, спроба привести до тями – але ніщо вже не могло допомогти. Товариш помирав.
Вранці нас змінили, і ми понесли тіло «Тихого» на евакуацію. На ньому були звичайні ЗСУшні піксельні штани, і під черевиками я помітив найпростіші вовняні чорно-малинові шкарпетки. “Тихий” не нажив багатств, але свій не дуже довгий бойовий шлях він пройшов гідно. У повній відповідності зі своїм позивним він тихо, наполегливо, як міг, наближав перемогу українського народу у цій війні. Ми всі пам’ятатимемо, як він, мріючи стати снайпером, свій вільний час присвячував додатковому вивченню військової справи, як сміливо він поводився у своєму останньому бою. Пам’ять про «Тихого» назавжди залишиться невід’ємною частиною нашого військового колективу. Мученики у боротьбі за волю не вмирають.
Олексій Макаров, “Швед”, командир бойової групи
Сибирский батальон
