Російська влада любить представляти свою державу як унікальний простір «єдності народів». Понад 190 народів, десятки мов, сотні традицій, національні костюми, фестивалі, концерти та офіційні форуми — усе це регулярно використовується для демонстрації нібито гармонійного багатонаціонального суспільства.
Але за цією вітриною виникає принципове питання:
що відбувається з народом, коли він перестає бути лише носієм фольклору і починає вимагати права говорити від власного імені?
Саме тут закінчується кремлівська «багатонаціональність» і починається імперська політика.
Народи потрібні Кремлю — але не як політичні суб’єкти
Москва не заперечує існування народів Росії. Навпаки — вона активно демонструє їхню численність і культурне розмаїття.
У 2026 році російська влада проводить масштабну кампанію під гаслом «єдності народів Росії». На офіційних заходах наголошується, що в країні проживають представники понад 190 народів. Ще в лютому державні заходи збирали молодь, яка представляла понад 190 етнічних спільнот.
На рівні картинки все виглядає чудово.
Буряти демонструють традиційні костюми.
Татари проводять сабантуї.
Ненці розповідають про оленярство.
Якутські митці представляють національну культуру.
Кавказькі народи демонструють танці.
Але є межа, яку російська система проводить дуже чітко.
Культура — так. Політична суб’єктність — ні.
Народ може бути представлений на фестивалі.
Але якщо його представник починає говорити про права на землю, ресурси, політичне самоврядування, незалежне міжнародне представництво або право на самовизначення — ставлення держави змінюється.
Імперія любить фольклор
Це одна з характерних рис імперської політики.
Імперія може дозволити підкореному народові зберігати пісні, танці, кухню та декоративне мистецтво.
Це навіть вигідно.
Таке «різноманіття» дозволяє імперії говорити:
Подивіться, ми не знищуємо народи. Навпаки — ми їх підтримуємо.
Але фольклор не створює політичної автономії.
Можна мати музей національної культури — і не мати незалежної організації, яка захищає інтереси народу.
Можна викладати традиційні танці — і не мати можливості самостійно вирішувати долю землі, на якій цей народ живе.
Можна проводити фестиваль мови — і водночас поступово витісняти цю мову з освіти та публічного життя.
Саме тому питання не в тому, чи дозволяє Москва народам бути «різними».
Питання в тому, чи дозволяє вона їм бути політичними суб’єктами.
172 організації — і показовий сигнал
Найяскравіший приклад — переслідування незалежних представників корінних народів.
У 2024 році російська влада оголосила низку організацій «екстремістськими», а згодом у справі так званого «Форуму вільних держав постРосії» до переліку терористичних структур потрапили 172 організації.
Серед них опинився Aborigen Forum — незалежна мережа експертів та активістів, яка займалася питаннями прав корінних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу.
За даними міжнародних правозахисних організацій, Aborigen Forum не здійснював терористичної діяльності. Організація була оголошена екстремістською у 2024 році й після цього саморозпустилася, однак згодом її все одно внесли до терористичного списку.
Correctiv зазначає, що російська справа охопила 172 «структурні підрозділи», причому до переліку потрапили навіть організації, які ніколи не діяли в Росії, а також структури, які не мали зв’язків із відповідним «форумом».
Це вже не боротьба з тероризмом.
Це боротьба з незалежним представництвом.
Чому Кремль боїться незалежного голосу?
Тому що незалежна організація створює політичну суб’єктність.
Якщо представник народу може самостійно говорити з ООН, міжнародними організаціями, іноземними урядами та медіа, він перестає залежати від Москви як єдиного посередника.
Імперська система цього не терпить.
Їй потрібна проста конструкція:
Москва → офіційна організація → народ.
А незалежний активіст створює іншу:
народ → незалежний представник → міжнародна спільнота.
Для імперського центру це вже потенційна загроза.
Ресурси — головна причина
Особливо добре це видно на Півночі, у Сибіру та на Далекому Сході.
Тут живуть народи, чиє традиційне життя безпосередньо пов’язане із землею та природними ресурсами.
І саме тут Росія видобуває величезні обсяги нафти, газу, золота, вугілля та інших ресурсів.
Тому питання прав корінних народів неминуче стає питанням:
хто контролює землю і хто контролює ресурси?
Якщо місцева громада має реальний політичний голос, вона може вимагати консультацій, компенсацій, захисту традиційних територій, екологічних гарантій.
Якщо ж її незалежне представництво знищене, залишається набагато простіша модель:
Москва визначає правила — корпорації видобувають — регіон виконує.
Саме тому боротьба за політичну суб’єктність народів нерозривно пов’язана з боротьбою проти ресурсного колоніалізму.
«Представники народу» можуть бути, але не повинні бути незалежними
Ще один важливий елемент цієї системи — створення контрольованого представництва.
Імперія не обов’язково прагне повністю прибрати народи з публічного простору.
Навпаки.
Їй потрібні представники, які можуть виходити на міжнародну сцену і говорити:
У нас усе добре. Держава підтримує нашу культуру. Наші права захищені.
Така система дозволяє Москві одночасно придушувати незалежних активістів і демонструвати світові «багатонаціональну Росію».
Саме про заміну незалежних голосів державними та корпоративно лояльними структурами говорили дослідники політики Кремля щодо корінних народів у 2026 році.
Тобто проблема не лише в тому, що голос народу забороняють.
Його можуть замінити.
Та сама модель працює в окупованій Україні
Російська політика щодо українських територій демонструє той самий механізм у ще більш радикальній формі.
Спочатку встановлюється контроль над територією.
Потім — над адміністративними структурами.
Потім — над освітою.
Потім — над історичною пам’яттю.
Потім — над інформаційним простором.
А далі Москва намагається переконати самих мешканців, що російська влада є природною і законною.
Це вже не просто окупація.
Це імперська трансформація суспільства.
Культура без свободи — це декорація
Саме тут проходить головна межа.
Справжня багатонаціональна держава не просто дозволяє народам зберігати фольклор.
Вона гарантує їм можливість:
- організовувати власні громадські структури;
- захищати свої землі;
- брати участь у прийнятті рішень;
- представляти себе на міжнародному рівні;
- зберігати мову;
- визначати культурну та освітню політику;
- говорити про політичне майбутнє.
Якщо все це неможливо, а дозволено лише співати пісні та брати участь у фестивалях, маємо не політичну рівність.
Маємо етнографічну декорацію імперії.
Імперія боїться не різноманіття. Вона боїться свободи
У цьому і полягає головна суперечність кремлівської моделі.
Москва може одночасно пишатися сотнями народів і переслідувати людей, які захищають їхні права.
Може проводити фестивалі корінних народів і саджати за ґрати їхніх незалежних представників.
Може розповідати світові про «дружбу народів» і водночас називати організації, які говорять про деколонізацію, «екстремістськими» або «терористичними».
На цьому протиріччі тримається значна частина сучасної російської імперської пропаганди.
Народ потрібен Кремлю як культурний символ.
Але небезпечний — як політичний суб’єкт.
Деколонізація починається з права говорити
Тому майбутня деколонізація Росії — це не лише питання кордонів.
Це питання суб’єктності.
Хто має право говорити від імені народу?
Хто вирішує долю його землі?
Хто контролює його ресурси?
Хто визначає, якою мовою навчатимуть дітей?
Хто представляє його інтереси у світі?
І нарешті:
чи має народ право сам вирішувати своє політичне майбутнє?
Поки відповідь на ці питання визначається Москвою, «190 народів Росії» залишаються передусім елементом імперського наративу.
Справжня деколонізація починається в той момент, коли народ перестає бути декорацією.
Коли він отримує власний голос.
І коли цей голос більше не потребує дозволу імперського центру.
