З початку листопада у багатьох російських містах та регіонах (Москва, Петербург, різні міста Уралу та Сибіру) проходять спонтанні пікети та мітинги з вимогою повернення додому покликаних у результаті путінської «часткової мобілізації» восени минулого року. Більшість із мобілізованих підписали річні контракти, проте тепер влада, в особі голови Комітету з оборони Держдуми генерала Андрія Картаполова, заявляє , що жодної демобілізації не планується до кінця «спеціальної військової операції» . Але коли та чим вона закінчиться – нікому не відомо…
Фактична безстроковість цієї мобілізації обурила родичів, переважно дружин мобілізованих, і вони почали виходити на вулиці. У відповідь Кремль поставив перед губернаторами завдання
за будь-яку ціну купувати протест. Умовляти, обіцяти, платити. Що завгодно, аби це не вийшло на вулицю, у будь-якій кількості, навіть 50 осіб.
Вуличні акції намагаються забороняти надуманими приводами – наприклад, «небезпекою пандемії», тоді як провладні офіційні заходи проводяться вільно. Але на силові розгони жіночих мітингів влада все ж таки не наважується, побоюючись, що це може призвести до посилення протесту. І це дуже яскравий показник того, що російська репресивна машина починає давати збої .
У березні 2024 року у Росії мають відбутися президентські вибори і тому влада побоюється жорсткими заходами підірвати соціальну стабільність. До того ж військові та їхні родичі традиційно вважаються «базовим електоратом» Путіна. Тому, крім звичних кроків, коли чиновники просто забороняють проводити протестні акції, іноді вони все ж таки вступають у діалог із протестувальниками. Наприклад, у Новосибірську влада провела закриту зустріч із родичами мобілізованих – але при цьому не даючи їм жодних конкретних обіцянок та не допустивши туди незалежних журналістів. Аналогічно й у Петербурзі депутати «Єдиної Росії» іноді зустрічаються з тими, хто потребує повернення мобілізованих, але лише збираючи їхні запити та не обіцяючи жодних рішень. Ймовірно, влада намагається таким чином «випустити пар» і показати, що вона все-таки вміє чути громадян. Але відсутність прямих відповідей означає неминуче продовження протесту.
The New York Times, публікуючи докладний огляд протестних акцій по різних регіонах, нагадує : у 1990-і роки антивоєнний рух, що об’єднався навколо солдатських матерів, став важливим чинником, який спонукав Кремль припинити першу чеченську війну. Сьогодні влада всіляко намагається не допустити переростання нинішніх протестів у подібний загальнонаціональний рух .
Навесні минулого року, з початком повномасштабної війни проти України, одразу почалися й масові антивоєнні протести, які охопили понад 200 російських міст . Але тоді владі вдалося їх придушити різким посиленням законодавства. Лише за плакат «Ні війні!» стали присуджувати великі штрафи, а за новітньою кримінальною статтею про «дискредитацію російської армії» можна отримати вирок на 7 років в’язниці , як це сталося з петербурзькою художницею Сашком Скочиленко.
Проти мобілізації, яку Путін оголосив у вересні 2022 року, у різних російських регіонах, наприклад, у Якутії та Дагестані , також проходили досить масові протести – аж до перекриття трас та зіткнень із поліцією. Але тоді це не допомогло зупинити мобілізаційний процес, тому що російська влада запропонувала мобілізованим велике грошове утримання – мінімум 195 000 рублів (близько 2000 євро) на місяць. У більшості російських регіонів, окрім столиць, таких високих зарплат просто не буває. Особливо у національних республіках, які існують фактично у статусі сировинних колоній Москви, і це багато в чому пояснює непропорційно великий відсоток мобілізованих саме там.
Більше того, за загибель мобілізованої влади взяли на себе зобов’язання виплачувати його сім’ї 12 мільйонів рублів (понад 120 000 €). За російськими мірками, особливо регіональними, це цілий стан, сума, яку неможливо заробити за все життя. Тому коли російські сім’ї минулого року холоднокровно відправляли своїх чоловіків та синів на війну в Україну, це справляло враження моральної катастрофи – вони буквально продавали їхні життя державі та купували на «гробові гроші», наприклад, машини . Це наочно показувало, чого насправді варте гучна путінська пропаганда «традиційних сімейних цінностей».
Але життя все ж таки взяло своє. 12 листопада в телеграм-каналі «Шлях додому» опубліковано маніфест родичів мобілізованих, який знаменує рішучий розрив з офіційним мілітаризмом . Звичайно, вони прямо не закликають припинити війну – такі слова сьогодні спричинили б їхній негайний арешт. Проте деякі формулювання цього документа звучать небувало раніше і навіть революційно : автори вимагають провести «повну демобілізацію» цивільних осіб та готові підтримати будь-яку політичну силу, яка «поверне нам наших чоловіків».
27 листопада вони опублікували нове звернення до співгромадян – з різкою критикою на адресу самого Путіна, що за російськими мірками виглядає дуже незвично. В офіційних медіа образ президента прийнято уподібнювати всемогутньому і незмінному цареві і наділяти його чи не сакральними атрибутами. А якщо звичайні громадяни сумніваються в його діях – це починає виглядати досить небезпечним для стійкості цієї неоімперської системи. Тим не менш, сама ця система, схоже, заходить у глухий кут, тому що намагається вирішити два протилежні завдання: з одного боку, м’яко купірувати протести, а з іншого – не допустити демобілізації покликаних минулого року .
Експерти називають кілька причин, через які російська влада відмовляється проводити ротацію мобілізованих військовослужбовців. По-перше, їх просто нема на кого більше міняти – мобілізовані минулого року 300 тисяч людей фактично вичерпали собою кількість охочих воювати і придатних до цього за станом здоров’я чоловіків середнього віку . Але набагато більше – 700 тисяч людей , навпаки, воліли уникнути попадання на війну і виїхали за кордон, переважно до пострадянських країн, куди росіянам не потрібна віза (Казахстан, Грузія тощо). Тому влада побоюється, що у разі оголошення нової хвилі мобілізації знову різко зросте і еміграція, що підірве і демографічний потенціал Росії, і інтелектуальний – оскільки від кремлівського мілітаризму тікають саме найосвіченіші люди сучасних професій. У Росії нещодавно було ухвалено закон про підвищення призовного віку до 30 років, але він навряд чи допоможе, і навіть навпаки – якщо на війну відправлятимуть не контрактників, а молодих призовників, це загрожує зростанням соціальних протестів.
Естонський аналітик Райнер Сакс вважає : одна з найважливіших причин, чому російська влада боїться відпускати мобілізованих додому, полягає в тому, що вони можуть розкрити суспільству реальну інформацію про армійські втрати, які кремлівська цензура ретельно приховує . Незалежні журналісти встановили імена понад 30 тисяч загиблих в Україні російських військовослужбовців, переважно мобілізованих. Причому вони визнають, що реальна кількість втрат набагато вища, оскільки підрахунок ведеться лише за даними, які вдається перевірити документально. Але навіть якщо прийняти цю цифру за основу, вона вже виглядає разючою – виходить, що за неповні два роки війни проти України Росія втратила своїх військових удвічі більше, ніж увесь СРСР за 10-річне вторгнення до Афганістану (1979-1989). Там, за офіційними даними, загинуло близько 15 тисяч військовослужбовців радянської армії. Виходить, що путінська Росія цінує життя своїх військових набагато менше, ніж брежнєвський СРСР.
Ще одна причина, чому російська влада не поспішає з демобілізацією, також пов’язана із спогадами про Афганську війну. Ті, хто там відслужив, часто принесли на батьківщину «Афганський синдром» – стресовий стан, характерний для колишніх військових, які не можуть вписатися в мирне життя і переносять насильницькі методи вирішення життєвих проблем у свої міста. Влада, очевидно, побоюється різкого зростання злочинності, але при цьому провокує її сама , оскільки з минулого року вона масово мобілізувала навіть ув’язнених , обіцяючи їм амністію.
Втім, нинішні російські протести іноді викликають паралелі й із давнішою епохою. Наприклад, у серпні 1914 року більшість росіян підтримувала вступ країни до Першої світової війни, і багато хто за царським наказом охоче йшов на фронт. Але поступово цілі цієї війни ставали дедалі незрозумілішими, масові втрати виглядали марними, а мобілізація так само, як і сьогодні, виявилася безстроковою. І в лютому 1917 року ті ж росіяни вийшли на вулиці з гаслом «Геть самодержавство!» Можливо, нам доведеться побачити повторення цієї історії.
Вадим Штепа
Регион-Эксперт
