Путінська система сьогодні виглядає як ніколи невразливою. У минулому залишилися перші поразки на фронті та шок від західних санкцій. Наразі війська рухаються вперед, нафта продається на Схід, а щедрі держвитрати на війну забезпечують і економічне зростання, і лояльність населення. Здається, що все у Росії — від ВПК до середніх шкіл — успішно пристосувалося нової військової реальності. Тепер Кремль може дозволити собі воювати з Україною та Заходом стільки, скільки потрібно. І навіть трагедія масштабу нещодавнього теракту в Крокусі не змусить його зупинитися і задуматися про обраний курс.
Успіхи Росії в адаптації до війни справді перевершили очікування. Проте є в російській держмашині один елемент, який працює чим далі, тим гірше, і жодних спроб адаптації там не видно. Ідеться про систему прийняття рішень. У цьому питанні режим не зробив жодних висновків із провалів початку війни, а, навпаки, стягнув ще більше влади в руки однієї людини, надавши решті держапарату лише виконувати, а ще краще передбачати його бажання. А такій конструкції не потрібні жодні вороги, щоб у якийсь момент обнулити будь-які досягнення.
Механіка Горбачова
Один із найкращих знавців Росії Стівен Коткін якось зауважив, що Захід свого часу не зміг заздалегідь передбачити розпад Радянського Союзу просто тому, що той заздалегідь не починав розвалюватися. Тобто навіть до кінця 1980-х років у країні не йшло якихось об’єктивних процесів, які робили б розпад неминучим. Навпаки, майже до кінця СРСР залишався цілком стійкою структурою, але в якийсь момент впав, тому що з самого верху посипалися самогубні рішення, які слухняний держапарат сліпо втілював у життя без найменшої фільтрації та контролю якості.
Цей опис багато в чому вірний і для сьогоднішньої Росії. Порівняння таких різних людей, як Путін і Горбачов, може здатися блюзнірством, але у певних аспектах не позбавлене підстав. Так, вони сильно відрізняються у своїх устремліннях, характері, системі цінностей. Але є у них дві важливі подібності. Перше — це вміння нав’язати всій інертній махині держапарату свої особисті пріоритети, які вона особливо не поділяє. Друге — схильність впадати в прокрастинацію, коли запущені події виходять з-під контролю.
Консервативна радянська номенклатура ніколи не погодилася б на перебудову, гласність і демократизацію, якби Горбачов не нав’язав їй усе це, користуючись своїми сталінськими повноваженнями. А так апаратники, привчені беззаперечно виконувати все, що наказує людина на посаді генсека, слухняно почали впроваджувати перебудову доти, доки та не зруйнувала таку зручну для них радянську систему.
Путін, звісно, не збирається вести Росію ні до демократії, ні до гласності. Але з погляду механіки він схожим чином скористався своїми гігантськими повноваженнями, щоб впхнути Росію у війну, якої не хотіли навіть більшість засідали в Раді безпеки, не кажучи вже про ширші верстви російської еліти. А далі логіка розвитку подій почала працювати самостійно.
За допомогою війни Путін змусив і держапарат, і бізнес пожертвувати своїми довоєнними привілеями, досягненнями та планами та почати будувати нову Росію, яка б відповідала його особистим уявленням про прекрасне. Це взагалі стало головним завданням усіх учасників суспільного життя в Росії — якнайточніше передбачати і виконувати побажання президента.
Зрозуміло, що така система пріоритетів не може не вести до деградації держапарату і підтверджень тому вже надміру. Російські спецслужби десятиліттями збирали досвід боротьби з ісламським екстремізмом, але з початком війни це стало нікому не потрібно. Навіщо ловити ісламських терористів, коли нагороди та звання дають за українських диверсантів.
Навіть недавній теракт у «Крокусі», незважаючи на безпрецедентні масштаби, навряд чи змусить російських силовиків схаменутися. Швидше навпаки — коли Путін заздалегідь вимагає пояснити те, що сталося українськими підступами, який божевільний заперечуватиме йому, незалежно від реальних фактів? Цілком закономірно, що всі сили будуть кинуті на лов терористів не з ІДІЛу, а з українсько-американської Burisma, нехай це нашкодить і розслідуванню теракту, що вже стався, і запобіганню можливим наступним.
В інших сферах справи схожі. Окремі частини економічного блоку уряду давно сконцентрувалися на виробництві гарних циферок на радість президентові, махнувши рукою на якусь координацію. В результаті підвищення процентної ставки для боротьби з інфляцією йде одночасно зі щедрим потоком субсидованих кредитів та зростанням держвидатків. Експортні ембарго то запроваджують, то скасовують, то знову запроваджують — залежно від того, про що треба доповісти президенту: про зниження цін на внутрішньому ринку чи про зростання доходів бюджету від експортних мит.
Тимчасові адміністративні рішення непомітно перетворюються на постійні та ще більш неринкові — аби відкласти якнайдалі непопулярні кроки, які можуть засмутити президента. І все це на тлі хаотичного переділу власності, коли суди не дивлячись штампують перехід активів з одних рук до інших через порушення у приватизаційних угодах початку 1990-х. Колишня компетентність економічної влади поступово тоне в цьому параді угодництва і будь-якої миті може остаточно зникнути. Хто наважиться сказати президентові ні, якщо він раптом вирішить, що обставини воєнного часу вимагають жорсткішого адміністрування економіки?
Знову прокрастинація
Втім, путінська нерішучість часом виявляється ще руйнівнішою, ніж його рішення. І цим Путін також схожий на Горбачова. Якогось моменту той був настільки приголомшений масштабом ініційованих ним змін, що впав у прокрастинацію і за останні два роки при владі так і не зміг запропонувати країні хоч якусь програму подальших дій.
Підійшовши в нескінченне ораторство та міжнародні турне, Горбачов надав Радянському Союзу самостійно адаптуватися до нової реальності. Залишившись без вказівок із центру, СРСР провів деякий час у тяжкому очікуванні, а потім не придумав нічого кращого, ніж розвалитися в надії, що це допоможе хоч якось урегулювати питання і неясності, що зависли.
У сучасній Росії теж вистачає проблем з адаптацією до нової військової реальності, а Путін, який створив цю реальність, не поспішає забезпечувати всіх зацікавлених докладними інструкціями. У результаті різні частини системи або впадають у ступор, або починають самостійно вигадувати, як їм жити далі, — часом із тяжкими наслідками.
Наприклад, наймасовіший збройний виступ проти путінського режиму — заколот Євгена Пригожина — був саме такою спробою вижити у новій реальності. Багато років найманці “Вагнера” благополучно співіснували з регулярною армією, не особливо заважаючи один одному. Але війна, що почалася, підняла ставки і розпалила амбіції, підштовхнувши сторони до прямого конфлікту.
Путін не зійшов до того, щоб особисто розбиратися в їх суперечці, тому Пригожину не залишилося нічого іншого, окрім спробувати привернути президентську увагу за допомогою заколоту. Цілі повсталих були дуже обмеженими і не мали нічого спільного з боротьбою проти путінського режиму. Проте вони ледь його не обрушили просто тому, що намагалися пристосуватися до нової Росії.
Так само ніхто в Кремлі не спромігся пояснити, як жити у військових реаліях владі Дагестану. Тому вони не знали, як бути, і просто не діяли, коли у жовтні минулого року натовп громив міжнародний аеропорт Махачкали у пошуках євреїв. Лише кілька років тому таке було неможливо уявити, але тепер на дворі війна, Іран — наш найближчий союзник, а Ізраїль, виходить, — ворог. Тому піди зрозумій, як місцевій владі треба поводитися з антиізраїльським погромом — розганяти чи, навпаки, підтримувати. Надійніше дочекатися інструкцій із центру, навіть якщо за цей час натовп встигне увірватися у літаки.
Нещодавній теракт у «Крокусі» — багато в чому з тієї ж серії. Ось США діляться з російськими спецслужбами інформацією про можливий теракт. Але чи можуть ті скористатися нею тепер, коли йде війна і коли президент публічно називає цю інформацію «шантажем»? У таких умовах виявляти підозрілу запопадливість, по суті, у співпраці з американцями може бути набагато небезпечнішою, ніж просто не діяти, нехай і ціною десятків людських життів.
У результаті виходить, що російська влада абсолютно не потребує потужної опозиції, щоб опинитися під загрозою. Так, антипутинські сили в Росії слабкі та дезорганізовані, але це не робить режим міцнішим. Три найбільші шоки для влади за останній рік були породжені не силою антипутінських настроїв, а війною, яку Путін сам розпочав. І в цьому сьогоднішня Росія теж схожа на пізній СРСР, де антирадянські дисиденти не становили серйозної загрози і залишалися під щільним контролем КДБ майже до кінця Союзу, тоді як радянську систему демонтували начальники з КПРС, яких не запідозриш в антисистемності.
Встигнути до дедлайну
Сьогоднішній Росії, як і пізньому СРСР, доводиться спішно та хаотично адаптуватися до нової реальності, яку на неї несподівано обрушив Кремль, не попрацювавши пояснити, як тепер жити. Але якщо логіка трансформації, ініційованої Горбачовим, вела через потрясіння створення нових інститутів, то логіка путінської трансформації заганяє систему лише у дедалі більшу концентрацію влади у руках лідера. В результаті підходи, оцінки і навіть просто стан однієї людини перетворюються чи не на єдиний фактор при прийнятті рішень.
Організована таким чином система в принципі не може бути стійкою незалежно від того, хто саме виявляється цією єдиною людиною. Що вже говорити про ситуацію, коли єдине джерело рішень багато років живе в щільному оточенні догодливих придворних, які тільки пестують його упередженості, образи та манії. Тут ризики невірних пріоритетів, спотвореного сприйняття, сплеску емоцій і концентрації однією вирішенні як панацеї від усіх бід зростають багаторазово.
А далі на їхньому шляху вже немає жодних фільтрів — усе одразу перетворюється на державну політику. Власне, вторгнення в Україну два роки тому було саме таким невірним та руйнівним рішенням однієї людини. Чому воно має бути останнім, якщо попереднього разу решті системи виявилося простіше під нього підлаштуватись, ніж вчасно зупинити або спробувати відмотати назад.
До того ж у сьогоднішній Росії єдине джерело рішень перебуває вже у поважному віці, що накладає його особисті часові рамки на курс розвитку всієї країни. І річ тут не в міфічних хворобах Путіна — за його доступу до сучасної медицини чому він має прожити менше, ніж Мугабе (дожив до 95) чи Фідель Кастро (до 90)?
Однак Путін з його одержимістю історією не може не усвідомлювати, що він уже при владі довше, ніж абсолютна більшість російських правителів. Він уже з великим запасом пересидів і Брежнєва, і багатьох імператорів. Через лічені роки він обжене і Сталіна, і Миколу I, а через дев’ять років залишить позаду навіть Катерину II, ставши найдовшим правителем із часів Івана Грозного.
Мало того, у свої 71 Путін безперечно в курсі, що наближається до віку, коли померла більшість його попередників: Єльцин — у 76, Брежнєв — у 75, Хрущов — у 77, Сталін — у 74. Єдиний виняток — Горбачов, який прожив понад 90 , але він і при владі провів порівняно небагато.
Все це малює перед Путіним обрій у п’ять-шість років активного правління, за які він має встигнути завершити все, що планував. І цей термін у п’ять-шість років може сидіти в нього в голові, визначаючи рішення, але залишаючись непомітним для решти. Це може породити небезпечні розбіжності у сприйнятті, коли Росія раптом почне діяти непередбачувано та ірраціонально, з погляду решти світу, просто тому, що Путін спізнюється до своїх внутрішніх дедлайнів.
У 1970-х іранський шах бездумно залив країну нафтовими грошима, бо поспішав побачити Іран модернізованим до того, як помре від раку. Але замість прискореної модернізації нафтова щедрість настільки загострила соціально-економічні диспропорції, що наприкінці життя шах дивився не на Іран у клубі розвинутих країн, а на Ісламську революцію. Подібним чином Гітлер наприкінці 1930-х вважав, що якщо війна з Англією все одно неминуча, то краще почати її прямо зараз, поки йому всього 50, а не чекати, коли вік і здоров’я, що слабшає, затуманять його стратегічний геній.
Ми можемо тільки здогадуватися, як працює внутрішній годинник у Путіна. Але несподіване вторгнення в Україну після понад 20 років при владі підказує, що вони у нього безперечно є, і час на них не нескінченний.
У результаті сьогоднішня Росія у своїй стійкості виявляється схожою на пізній СРСР. Об’єктивно все надійно закріплено, серйозних погроз немає, влада контролює ситуацію. Але будь-якої миті все може почати сипатися, тому що головне джерело загроз для системи корениться в тому, як вона влаштована. А влаштовано так, що може зайнятися саморуйнуванням і без появи серйозних проблем.
Якщо ви хочете поділитися матеріалом з користувачем, який знаходиться на території Росії, використовуйте це посилання – воно відкриється без VPN.
